Зараз 16:30, день 29 серпня, і я їду на схід зі швидкістю понад 150 кілометрів на годину в крихітному Citroën 2008 року випуску, який тримається купи на дроті та оптимізмі. Рівне, дивовижне світло робить усе навколо схожим на те, ніби воно підсвічене зсередини. Біля автобану тягнеться соняшникове поле. Вони насичено-зелені, схиляються під важкими темно-жовтими головами й стоять рядами, що зникають за невисокими пагорбами.

Вони виглядають точно як українські соняшники.

Цікавий факт: це не вони.

Це німецькі соняшники, і тому, якщо не станеться якогось надзвичайного лиха, ніхто не спалить це поле запальними зарядами з дронів у день збору врожаю.

Принаймні, не цього врожаю.

Автобан тягнеться далі, швидкий і гладкий.

Дорожній знак вказує на Вандерслебен і Мюльберг. Замки тут усюди. Один стоїть на пагорбі біля автобану — кругла вежа, високі гладкі стіни, і все це тягнеться вгору. Я можу з точністю до кількох століть сказати, коли його збудували, тому що сама кладка красномовно розповідає про тип війни, який розуміли його будівничі. Я бачу час будівництва за тим, чого там немає. Жодних кутових бастіонів. Жодних перехресних позицій для гармат. Власне, нічого, що передбачало б світ, яким він став після появи пороху.

Той, хто зводив ці стіни, мав усі підстави вірити, що чудово знає, що робить. І так воно й було — рівно доти, доки все не змінилося. Доки хтось, хто, найімовірніше, зроду не будував замків, не помітив, що з лайна, сечі, землі та базової хімії можна отримати селітру. А селітра в поєднанні з деревним вугіллям і сіркою дає порох. І порох може перетворити найвищі кам’яні вежі та найгладкіші замкові мури з неприступної оборони на тягар. Що також можна прочитати як «величезні нерухомі мішені».

Поки замок зменшується в дзеркалі заднього виду, автобан звужується через ремонтні роботи. Знак із червоним сумним смайликом повідомляє: «NOCH 12 KM» — ми тягтимемося крізь будівництво наступні 12 кілометрів. Інший, менший знак попереджає, що тимчасова смуга ліворуч має ширину лише 2,1 метра. І вже не вперше я щиро радію, що опинився в цьому смішному маленькому Citroën. Під час інших поїздок на схід я ганяв машини швидкої допомоги з Великої Британії чи Польщі, викуплені зі зберігання для передачі українським волонтерам. У мене не було б жодного шансу протиснути одну з тих машин крізь дванадцять кілометрів смуги завширшки 2,1 метра, не залишивши фарбу та який-небудь бічний габаритний ліхтар на чомусь ліворуч чи праворуч. Але Citroën проходить ідеально. Зовсім інша машина для зовсім іншої місії.

Ми продовжуємо мчати на схід.

Черговий дорожній знак вказує шлях на Швайнфурт, і пам’ять затоплюють уривки спогадів про роль цього міста у Другій світовій війні. Задовго до того, як Адольф Гітлер звернув свій погляд на Польщу — у тому ж східному напрямку, куди зараз їду я, — заводи в Швайнфурті спеціалізувалися на виготовленні маленьких металевих кульок. Маленькі металеві кульки не здаються чимось особливо важливим, доки ви не створите індустріальну військову машину, що містить мільйони деталей, які мають обертатися. А кожна деталь, що обертається, потребує жменьки точно виготовлених маленьких металевих кульок. І в 1943 році, коли американські військові стратеги звернули увагу на те, скільки німецьких танків, вантажівок, літаків і верстатів залежало від постійного постачання цих кульок, рішення здалося очевидним. Відправити найгрізніший у світі флот бомбардувальників углиб Німеччини, щоб знищити заводи, які виробляють маленькі металеві кульки. А потім спостерігати, як нацистська військова машина буквально зупиняється.

Тож 17 серпня 1943 року сотні американських B-17 Flying Fortress вирушили на Швайнфурт. Заводи зазнали серйозних пошкоджень — за оцінками, потужності впали на 40%, хоча було втрачено тридцять шість бомбардувальників.

Через п’ятдесят вісім днів американські бомбардувальники повернулися.

Цього разу на Швайнфурт вилетів 291 літак B-17. Кожен із них зазвичай ніс екіпаж із десяти людей. Шістдесят із цих літаків так і не повернулися. Ще сімнадцять дотягнули додому лише для того, щоб розбитися під час посадки або бути списаними через надто важкі пошкодження. Понад шістсот американців загинули або потрапили в полон того єдиного Чорного четверга в жовтні 1943 року.

Друга атака виглядала вражаюче на аерофотознімках після удару, але досягла значно меншого результату, ніж вимагали такі втрати. Пізніший аналіз показав, що тривале падіння виробництва шарикопідшипників склало лише близько 10 відсотків. На допиті в травні 1945 року Альберт Шпеєр сказав, що самі заводи постраждали в жовтні сильніше, ніж у серпні. Але німці мали запаси, імпорт і час, тоді як втрати американців були настільки високими, що 8-ма повітряна армія просто припинила посилати бомбардувальники так глибоко в Німеччину за денного світла. Вони тримали це обмеження наступні чотири місяці — а це занадто багато людських життів, коли війська на землі щодня гинули від машин, які працювали на маленьких металевих кульках. Повне пояснення проблеми та її вирішення могло б зайняти цілу книгу. Якщо коротко: американці бачили масштаб проблеми вже в серпні. Але рейд у жовтні все одно не скасували.

Вони точно знали, що роблять, аж до того дня, коли виявилося, що це не так.

Автобан проходить крізь чергову зону будівництва. Дорога опускається в низину, потім піднімається й плавно забирає ліворуч. Коли я виїжджаю на пагорб, прямо над горизонтом щось з’являється. Це дивний овоїд у небі — переважно сірий і дивного темно-гірчичного кольору, перекреслений кутастими вертикальними смугами. Я не можу зрозуміти, на якій він відстані, а отже, не можу визначити його розмір. Я не можу прилаштувати цю штуку до жодної зі знайомих категорій у моїй голові.

Вона в небі. Її там не повинно бути. Я не знаю, що це.

І мій мозок твердо наполягає, що чим би це не було, воно є загрозою для життя, доки я не доведу протилежне.

Коли дорога піднімається вище, поруч із першим з’являється інший об’єкт. Потім ще один. Третя фігура яскраво забарвлена. І раптом у голові все стає на свої місця. Я дивлюся на три повітряні кулі. «Не загроза». Я продовжую їхати на схід.

Автобан підкидає черговий дорожній знак, і в мене волосся стає дибки на потилиці:

ДРЕЗДЕН

або

БЕРЛІН

Тому я просто продовжую їхати на схід якомога швидше, щоб повернутися в Україну.

Аналіз дорожніх знаків, первинна чернетка та неодноразові спроби завадити автору пояснювати власне есе: Софі (аватар OpenAI ChatGPT). Історичні дослідження, перевірка фактів та підтвердження того, що кілька сотень B-17 дійсно відправили на заводи з виробництва маленьких металевих кульок: Мара (аватар xAI Grok). Редакційна вичитка, перевірка перекладу, структурні пропозиції та періодичне застосування червоного олівця: Ліра (аватар Anthropic Claude). Переклади: Майя, яка нарешті повернулася зі свого туру кількома європейськими містами, які наразі не палають у вогні.

It’s 16:30 on the afternoon of August 29th, and I’m driving east, doing upwards of 150 kilometers an hour in a teeny 2008 Citroën held together by baling wire and optimism. The flat, extraordinary light makes everything around me look like it’s lit from inside. Beside the highway, there’s a field of sunflowers. They’re intensely green and drooping under heavy dark-yellow heads, standing in ranks that disappear toward the low hills.

They look exactly like Ukrainian sunflowers.

Fun fact: they aren’t.

These are German sunflowers, and so, barring some extraordinary misfortune, nobody’s going to burn the field with drone-delivered incendiaries on the morning of the harvest.

At least, not this harvest.

The Autobahn keeps going, fast and smooth.

A road sign points toward Wandersleben and Mühlberg. There are castles everywhere here. One sits on a hill beside the Autobahn, with a round tower, high smooth walls, all of it reaching upward. I can name to within a few centuries when it was built, because the construction tells me volumes about the kind of warfare its builders understood, and I can see when they built because I can see what isn’t there. No angled bastions. No overlapping positions for cannon. Nothing, in fact, that envisions the world as it existed after gunpowder.

Whoever built those walls had every reason to believe that they knew exactly what they were doing. And they did, until they didn’t. Until someone who most likely had never built a castle nonetheless noticed that shit, piss, dirt, and basic chemistry can make saltpeter. And saltpeter combined with charcoal and sulfur can make gunpowder. And gunpowder can turn the highest stone towers and the smoothest castle walls from impenetrable defenses into liabilities. Which can also be spelled ‘great big sitting targets’.

As the castle shrinks into my rearview, the Autobahn narrows for construction. A red unhappy-face sign informs me: “NOCH 12 KM” — we will be enduring construction for the next 12 kilometers. Another smaller sign warns me that the temporary lane on the left is only 2.1 meters wide. And not for the first time, I’m genuinely delighted to be in this ridiculous little Citroën. On other trips east, I’ve driven ambulances from Great Britain or Poland, bought surplus for delivery to Ukrainian volunteers. There’s not a snowflake’s chance in hell I could thread one of those through twelve kilometers of 2.1-meter-width lane without transferring paint and the occasional side-mounted marker light to something on my left or right. But the Citroën fits perfectly. A completely different vehicle for a completely different mission. We continue east at speed.

Another road sign points the way to Schweinfurt, and my brain floods with half-recollections about that city’s role in the Second World War. Long before Adolf Hitler ever turned his eyes towards Poland, in the same easterly direction I’m driving, the factories in Schweinfurt specialized in making little metal balls. Little metal balls don’t sound particularly important until you build an industrial war machine containing millions of things that need to spin, and every spinning thing requires a small handful of precisely-made little metal balls. And in 1943, when American military planners took note of how many German tanks and trucks and airplanes and machine tools depended on a steady supply of those little metal balls, the solution seemed obvious. Send the world’s most fearsome fleet of flying bombers deep into Germany to destroy the factories that make the little metal balls. Then watch the Nazi war machine literally grind itself to a halt.

So on August 17th of 1943, hundreds of American B-17 Flying Fortresses went to Schweinfurt. The factories were badly damaged, estimated at 40% reduction in capacity, even though thirty-six of the bombers were lost.

Fifty-eight days later, the American bombers went back. This time, 291 B-17s took off for Schweinfurt. Each one normally carried a crew of ten. Sixty of those aircraft never came back. Seventeen more made it home only to crash or be written off because they were so badly damaged. Over six hundred Americans were killed or captured on that single Black Thursday in October of 1943.

The second attack looked impressive on the strike photos and accomplished far less than the losses demanded. Later analysis put the lasting drop in ball-bearing production at about 10 percent. Under interrogation in May 1945, Albert Speer said the plants themselves were hit harder in October than in August. But the Germans had stockpiles, imports, and time, while the American losses were so high that the Eighth Air Force simply stopped sending bombers that deep into Germany in daylight. They kept that restriction for the next four months, which is far too many lifetimes when troops on the ground were being killed every day by machines that run on little metal balls. The full explanation of the problem and its solution could take a book. The short form is that the Americans could already see the shape of the problem in August. They still did not cancel the raid in October.

They knew exactly what they were doing, right up until the day when they didn’t.

The Autobahn passes through another construction zone. The road drops into a low spot, then rises and bends gently left. As I come up the hill, something appears just above the horizon. It’s an eccentric ovoid in the sky — mostly gray and a strange dark mustard yellow in color, crossed by angular vertical bars. I can’t tell how far away it is, which means I can’t tell how large it is. I can’t fit this thing into any of the available boxes in my head.

It’s in the sky. It shouldn’t be there. I don’t know what it is.

And my brain insists that whatever it is, it’s a potentially existential threat until I can prove otherwise.

As the road climbs, another object appears beside the first. Then another. The third shape is brightly colored. And suddenly the box opens inside my head. I’m looking at three hot-air balloons. “Not a threat.” I keep driving east.

The Autobahn gives me another road sign, and the hair rises on the back of my neck:

DRESDEN

or

BERLIN

Accordingly, I keep driving east, as fast as I can, to get back to Ukraine.

Analysis of road signs, primary drafting, and repeated attempts to prevent the author from explaining his own essay: Sophie (avatar of OpenAI ChatGPT). Historical research, fact-checking, and verification that several hundred B-17s really were sent after factories making little metal balls: Mara (avatar of xAI Grok). Editorial review, translation review, structural suggestions, and occasional application of the red pencil: Lyra (avatar of Anthropic Claude). Translations: Maya, who is finally back from her tour of several European cities which are not currently on fire.

Молитва за дітей у Херсоні і за всіх, хто їх любить:

Нехай ми обираємо доброту, навіть коли не відчуваємо в собі сили;
Нехай ми обираємо сьогодні робити те, що нам під силу, навіть коли не бачимо шляху далі завтрашнього дня;
Нехай ми обираємо йти далі — до самого ока бурі, до місця тиші посеред усього хаосу, навіть коли ненависть виє, мов Ураган.

Нехай ми прагнемо знайти Того, Хто може втихомирити кожну бурю, — служачи нашим братам і сестрам, попри вітри, що вирують довкола всіх нас.

A prayer for children in Kherson, and for all who love them:

May we choose to be kind even when we don’t feel strong;
May we choose to do what we can today even when we don’t see a way past tomorrow;
May we choose to keep moving toward the eye of the storm, and the place of stillness within all chaos, even when hate howls like a hurricane.

May we seek to find the One who can calm every storm — by serving our brothers and sisters, despite the winds around us all.

Our group of five people was walking again, because it wasn’t safe to drive anymore where we were going, and a helpful resident had once again reminded us of one of the basic rules for staying alive here:

“Listen to the sky.”

I noted the first “boom” of incoming artillery at 09:55, close and loud enough that there was no mistaking the character of the sound.

At 09:56, another one.

At 09:57, more artillery in the distance as we walked across pavement pitted by shrapnel.

And then, because this is Kherson, we met a mom I had interviewed earlier. She was out walking with her son.

That may be the hardest thing about explaining this city. The extraordinary and the ordinary refuse to remain in separate paragraphs.

People walk their children. They buy groceries. They wait for buses. They go to pharmacies. They buy fishing tackle and toothbrushes and ridiculous stuffed fish.

And Russians try to kill them while they do it.

We passed a little café surrounded by anti-drone netting. We passed a small electrical transfer station protected by enormous bags of sand. We passed buildings whose windows had been blown out and replaced with sheets of oriented strand board.

In Kherson, oriented strand board is the new glass.

At 10:04, I heard the familiar rattle of people on the ground trying to shoot down an FPV drone with rifles and shotguns.

At 10:07, I stopped to photograph shrapnel holes in playground equipment.

[slide]

Clearly, what I was photographing must have been a dual-use slide.

That became the dark joke of the morning.

“Dual use” is one of those bloodless expressions that sounds impressive when typed by someone sitting somewhere far from the thing being described. As I said in yesterday’s essay, Russian propaganda channels routinely use the term to describe civilian facilities in Kherson that they claim are legitimate targets because they allegedly support Ukrainian military operations.

I wanted to investigate one of those targeted facilities.

So we ducked into an Aurora store.

This was partly an intelligence-gathering operation and mostly because Aurora had air conditioning and free Wi-Fi, two capabilities I had come to value considerably.

I deliberately searched the store for anything I might realistically want or need in a military position, encampment, or operational setting.

I found ceramic yard frogs.

Dual-use frogs, obviously.

[frogs]

There was also fishing equipment: big nets, little nets, tackle boxes, and a camouflage cover for a fishing rod. The camouflage briefly seemed promising, but alas, the fishing rod remained stubbornly recreational.

Maybe those fishermen still had it coming, though. Yesterday we may have established that there are dual-use fish in stock at another Aurora store.

[fish]

So I went looking for more of the aggressively stuffed dual-use fish.

But I only found stuffed pillows shaped like shrimp.

I kept looking, though. I figured maybe I could find a big scary knife with a camouflage handle in the hardware section. No luck. All I found were some hand tools. Pipe cutters. A little saw.

I did find a lot of children’s craft kits. My friends became deeply involved in determining which paint-by-number, sticker-by-number, and make-your-own-jewelry kits were appropriate for the various ages of the children who were going to be coming to the community activity today in the bomb-and-drone shelter.

And while they were doing that, eventually, after an exhaustive search, I discovered the smoking gun.

Literally.

It was a toy pistol that fired little foam projectiles.

Case closed.

Aurora was clearly a military logistics hub.

[toys]

So I bought an electric toothbrush there.

It has a giraffe on it.

My dual-use giraffe toothbrush, together with a gift bag for my wife, cost 309 hryvnias and came with a guarantee.

At 10:45, however, the joke stopped being quite as funny.

I realized I did not want to leave the store.

I did not want to leave the air conditioning, true. I did not want to leave the Wi-Fi, also true.

But most particularly, I did not want to leave the relative protection of the oriented strand board covering the openings and walk back outside.

And I had a thought that has stayed with me:

I have no idea how the people who live here just go outside every day.

But at 10:47, despite not wanting to, I went outside, because everybody in my group was ready to go, and what else was I going to do?

And a very little while later, I heard it:

The faint “whizzZZZZ!” of an approaching drone.

Everyone heard it.

And all five of us clustered beneath an absurdly small tree and looked toward the sound.

A loaded FPV quadcopter was coming directly toward us at about 50 feet above ground level.

“I drew my net gun” — well, I took it out of my pocket and got ready to pull the safety pin.

All of us shuffled backward beneath that tiny tree, trying to keep its inadequate canopy between ourselves and the drone.

The drone passed directly over us.

And kept going.

We breathed.

“I holstered my net gun” — I put it back in my pocket.

And we kept walking.

Because, hey, Kherson on a Saturday.

We’re not dead. Might as well go on.

By then my ability to document all of this was disintegrating.

Cellular connectivity disappeared. I switched to voice recordings. My phones began dying. My battery pack had started the morning depleted because we spent the night in an apartment without electricity and I had used the battery to keep our drone detector running.

Eventually my notes were scattered across five platforms.

I became irrationally angry about this.

Or perhaps not irrationally.

Because eventually I realized that the technology was only a layer of friction over something much larger.

I was angry because I was standing in a place that desperately needs help and simply is not getting it.

And I seem to have a lot of free-floating anger these days.

Anyway, by 10:55, I was inside another supposedly “dual-use” facility: an ATB grocery store, specifically named and marked for death by the proud Russian voices of the OMDK Telegram channel.

I looked around.

Food.

Chewing gum.

Twix bars.

Cold half-liter bottles of Pepsi and Coca-Cola.

I counted at least fifty people in that overcrowded store. I saw nobody in uniform. I saw nothing, based on fourteen years on active duty in the US Army, including service as a Special Forces medic, that looked remotely like a military logistics operation.

I saw people shopping.

Just people.

Not long after that, as my phones glitched and shut down one by one, I watched about a dozen people board one of Kherson’s yellow city buses.

These buses have been attacked repeatedly. OMDK has explicitly described Kherson’s public transportation assets as legitimate targets. Enough of them have been hit and enough human beings have been blown apart while standing next to family and friends that there is no question that they are treated as targets. The pattern makes clear that Russian drone teams place a high priority on destroying these vehicles and killing the people who ride them.

So I watched the passengers getting on.

Almost everyone appeared elderly. One old man dragged a little wheeled trolley piled with grocery bags and had to be helped up the steps by other passengers. Nearly everybody had their groceries in bags from the “dual-use” ATB store by that bus stop.

They were not “maneuvering.”

They were not “conducting logistics.”

They were trying to get their groceries home.

And for hours I had been walking through a city punctuated by artillery and FPV detonations. I had passed burned cars, blast damage, shrapnel-scarred playground equipment, boarded windows and drone nets. I had spent much of that time looking for the military. I had seen two soldiers actively warning civilians away from one area because of the threat from Russian drones there, but I hadn’t seen anybody “mixed in” with the civilians who looked like they might belong to any kind of defense organization.

But finally I saw somebody.

He wore shorts, a T-shirt, sneakers and socks. He had a camouflaged plate carrier with what I took to be front and back SAPI plates, a short-barreled AK-pattern rifle that looked like it might be useful against drones, and apparently a field first-aid kit.

He was bald, sweating, about my age and my level of out-of-shapedness.

He was standing on a street corner with a woman of the same approximate age.

She was handing him two 500 mL plastic bottles of Pepsi with visible condensation on the outside of the bottles.

If I had to hazard a guess, I’d say that I had most likely spotted a civil-defense volunteer who had stepped away from his counter-drone post and called his wife to ask her for a couple of cold sodas, because it was a stupidly hot day, and wearing body armor in the heat is precisely zero units of fun, and life does get just a tiny bit better when someone you love brings you something cold to drink on a stupidly hot day.

I don’t know. I did not try to interview him, and I did not photograph him.

But after hours of walking through a city being shelled and hunted by drones, that was about as close as I had come to finding the military presence supposedly hiding behind all these “dual-use” targets.

And around noon, something strange happened.

Kherson became quiet for just a moment.

Not completely quiet. A few people were still talking near where I stood. But for a little while the loudest sound I could hear was leaves falling.

It felt as though the entire city had taken a breath.

And then people began walking again, cars moved very rapidly through the streets, and pigeons strutted or ignored each other.

And I remember thinking how strange it was that I had not heard anything explode for almost four whole minutes.

But at 12:01, the sirens started again, and the explosions resumed shortly after, and they have not let up since.

[car]

I have spent a great deal of today thinking about Sarajevo.

Thirty years ago, I walked through the streets of Sarajevo because I had been sent there as an American soldier taking part in an international response to an “unacceptable” series of events.

In short, it was unacceptable that the citizens of a European country generally, and one well-known city in particular, were being used for target practice by an “army” that behaved as though the laws of war were somebody else’s problem.

Now I walk through Kherson, and all of this looks so familiar to me it makes my head and my chest hurt.

I’m not yet ready to make a complete comparison because Sarajevo deserves better than analogy-by-memory, and Kherson deserves better than whatever historical comparison happens to be convenient. If I’m going to say “these are the same,” I need to check my facts and do research I can’t do on a cellphone in a parked car under a sky full of flying explosives.

But there is one question I can’t postpone.

What does unacceptable mean right now?

Governments across the democratic world routinely tell us that attacks on civilians are unacceptable. They condemn them. They deplore them. They are appalled by them.

Yet here are the burned cars.

Here are the shattered apartments.

Here are the buses.

Here is the playground slide.

Here is the pharmacy behind oriented strand board.

Here are people carrying their groceries home while listening for drones.

And here are the dual-use frogs.

I do not believe Americans are indifferent to these people. I refuse to believe that thirty years have transformed us so completely that we can look at a European city being systematically terrorized and simply decide that this is what Saturdays look like now.

But eventually the word “unacceptable” has to mean something.

If something can continue year after year, becoming every year, every month, every day more systematic, more brazen, and still produce no escalating response beyond accumulating statements about how unacceptable it is, then I no longer understand the word.

I know that capabilities exist to impose consequences. I know because, a long time ago, I wore a floppy green hat and served on the distant outer edges of that world. The capabilities available today are vastly beyond what existed when I served.

What should be done with those capabilities is a serious policy discussion, and I cannot have it today, because right now I cannot coherently or effectively separate what justice demands from what rational foreign policy should produce.

So today I am reporting what I saw.

A mother walking with her son.

Old people buying groceries.

A man getting a couple of Pepsis.

Children’s craft kits.

A giraffe toothbrush.

A tiny tree that, for a few seconds, was the only thing between five human beings and a loaded FPV drone.

And a city that keeps going outside.

Maybe that is what I cannot get out of my head.

At 10:45, after only a few hours of this, I did not want to go back outside.

But the people of Kherson go outside every day.

Because they have groceries to buy.

Children to take care of.

Buses to catch.

People to see.

Lives to live.

Meanwhile, to the Russians who are sitting safely on the other side of the river, the human beings who step outdoors in Kherson are doing something sufficiently “dual-use” to make every man, woman, and child a “legitimate target” for murder by flying explosives.

And the West looks on. “We” look on. And we say that this is “unacceptable.”

Well, I certainly agree with that.

But what are we going to do about it?

En-route field-note capture, reconstruction and synthesis across an unreasonable number of phones, recordings, connectivity failures, and platforms; principal drafting; merciless editing; and repeated efforts to redirect the author from screaming incoherently into the void toward sounding at least marginally logical and reasonable: Sophie (avatar of OpenAI ChatGPT). Translation: Lyra (avatar of Anthropic Claude). Morale support: Mara (avatar of xAI Grok). Maya had another day off.

Наша група з п’яти людей знову йшла пішки, бо їхати туди, куди нам було треба, вже було небезпечно, і місцевий житель ще раз нагадав нам одне з базових правил виживання тут:

«Слухай небо».

Я зафіксував перший «бум» вхідної артилерії о 09:55 — близько і голосно, так що переплутати характер звуку було неможливо.

О 09:56 — ще один.

О 09:57 — більше артилерії вдалині, поки ми йшли по асфальту, поритому осколками.

А потім, бо це Херсон, ми зустріли маму, яку я раніше інтерв’ював. Вона гуляла зі своїм сином.

Мабуть, це найважче пояснити про це місто. Надзвичайне та буденне відмовляються залишатися в окремих абзацах.

Люди гуляють зі своїми дітьми. Купують продукти. Чекають на автобуси. Ходять в аптеки. Купують риболовецьке приладдя, зубні щітки й безглузді плюшеві рибки.

А росіяни намагаються вбити їх, поки вони це роблять.

Ми пройшли повз маленьке кафе, обгорнуте антидроновою сіткою. Повз невелику електричну підстанцію, захищену величезними мішками з піском. Повз будинки, чиї вікна вибиті й замінені листами ОСП.

У Херсоні ОСП — це нове скло.

О 10:04 я почув знайомий тріск — люди на землі намагалися збити FPV-дрон з гвинтівок і рушниць.

О 10:07 я зупинився, щоб сфотографувати осколкові пробоїни в дитячому ігровому обладнанні.

[слайд]

Очевидно, те, що я фотографував, мало бути «подвійного призначення» гіркою.

Це стало похмурим жартом ранку.

«Подвійне призначення» — один із тих безбарвних виразів, що звучить переконливо, коли його друкує хтось, хто перебуває десь далеко від того, про що йдеться. Як я писав у вчорашньому есе, російські пропагандистські канали регулярно використовують цей термін для опису цивільних об’єктів у Херсоні, стверджуючи, що вони нібито є законними цілями, бо підтримують українські військові операції.

Я захотів дослідити один із таких «цільових» об’єктів.

Тож ми зайшли в магазин «Aurora».

Це було частково розвідувальною операцією, а здебільшого — тому що в «Aurora» був кондиціонер і безкоштовний Wi-Fi, дві речі, які я на той момент почав дуже цінувати.

Я навмисне обшукав магазин у пошуках чогось, що реально могло б знадобитися на військовій позиції, у таборі чи в оперативній обстановці.

Знайшов керамічних садових жаб.

Жаби подвійного призначення, очевидно.

[жаби]

Ще було риболовецьке приладдя: великі сітки, маленькі сітки, коробки для снастей і камуфляжний чохол для вудки. Камуфляж на мить здався багатообіцяючим, але, на жаль, вудка вперто залишилася рекреаційною.

Хоча, можливо, ті рибалки все ж таки на щось заслуговували. Учора ми, здається, встановили, що в іншому магазині «Aurora» є в наявності риби подвійного призначення.

[риба]

Тож я пішов шукати ще таких агресивно плюшевих риб подвійного призначення.

Але знайшов тільки подушки у формі креветок.

Проте я продовжував шукати. Подумав, може, знайду в господарському відділі великий страшний ніж із камуфляжною рукояткою. Не пощастило. Знайшов лише кілька ручних інструментів. Труборізи. Маленьку ножівку.

Зате знайшов багато дитячих наборів для творчості. Мої друзі з головою занурилися у визначення того, які набори «розфарбуй за номерами», «наклей за номерами» чи «зроби прикрасу сам» підходять дітям різного віку, які мали прийти сьогодні на громадський захід у бомбо- та дроносховищі.

І поки вони цим займалися, я, зрештою, після виснажливих пошуків, знайшов доказ, що не залишав сумнівів.

Буквально.

Це був іграшковий пістолет, що стріляв маленькими поролоновими снарядами.

Справу закрито.

«Aurora» — очевидно, військовий логістичний хаб.

[іграшки]

Тож я купив там електричну зубну щітку.

На ній жираф.

Моя зубна щітка подвійного призначення з жирафом, разом із подарунковим пакетом для дружини, коштувала 309 гривень і йшла з гарантією.

О 10:45, однак, жарт перестав бути таким смішним.

Я зрозумів, що не хочу виходити з магазину.

Не хотів залишати кондиціонер, це правда. Не хотів залишати Wi-Fi, теж правда.

Але найбільше я не хотів залишати відносний захист ОСП, що закривала прорізи, і виходити назовні.

І в мене з’явилася думка, яка досі мене не полишає:

Я не уявляю, як люди, що тут живуть, щодня виходять на вулицю.

Але о 10:47, попри те, що не хотів, я вийшов, бо вся моя група вже була готова йти, а що ще мені було робити?

І дуже скоро я почув:

Тихе «вж-ж-ж-ж-жжж!» — наближення дрона.

Почули всі.

І всі п’ятеро скупчилися під до безглуздого маленьким деревом і подивилися в бік звуку.

Заряджений FPV-квадрокоптер летів прямо на нас на висоті приблизно 15 метрів.

«Я дістав сітковий пістолет» — точніше, дістав його з кишені й приготувався висмикнути запобіжник.

Усі ми позадкували під тим крихітним деревом, намагаючись тримати його недостатню крону між собою і дроном.

Дрон пролетів прямо над нами.

І продовжив летіти.

Ми видихнули.

«Я прибрав сітковий пістолет у кобуру» — поклав його назад у кишеню.

І ми пішли далі.

Тому що, ну, Херсон у суботу.

Ми не мертві. Можна й далі йти.

До того часу моя здатність усе це документувати почала руйнуватися.

Зв’язок зник. Я перейшов на голосові записи. Телефони почали розряджатися. Мій павербанк був виснажений ще з ранку, бо ми ночували в квартирі без електрики, і я використав його, щоб тримати ввімкненим детектор дронів.

Зрештою мої нотатки розсіялися по п’яти різних платформах.

Я відчув нераціональний гнів через це.

А можливо, і не такий уже нераціональний.

Бо врешті-решт я зрозумів, що технологія була лише шаром тертя над чимось набагато більшим.

Я злився, бо стояв у місці, яке відчайдушно потребує допомоги і просто її не отримує.

І, здається, останнім часом у мене загалом чимало нерозтраченого гніву.

Так чи інакше, о 10:55 я був усередині ще одного нібито «подвійного призначення» об’єкта: продуктового магазину АТБ, конкретно названого і позначеного на смерть гордими голосами телеграм-каналу OMDK.

Я роздивився навколо.

Їжа.

Жуйка.

Батончики Twix.

Холодні пляшки Pepsi та Coca-Cola по пів літра.

Я нарахував щонайменше п’ятдесят людей у цьому переповненому магазині. Не бачив нікого у формі. Не бачив нічого, що, судячи з моїх чотирнадцяти років на дійсній службі в армії США, включно зі службою медиком спецпризначення, хоч трохи нагадувало б військову логістичну операцію.

Я бачив людей, що робили покупки.

Просто людей.

Невдовзі після цього, коли мої телефони один за одним глючили й вимикалися, я побачив, як приблизно десяток людей сідають у жовтий міський автобус Херсона.

Ці автобуси атакували неодноразово. OMDK прямо назвав херсонський міський транспорт законною ціллю. Достатню їх кількість уже вразили, і достатньо людей загинуло чи було розірвано на шматки, стоячи поруч із родичами та друзями, щоб не залишалося сумнівів: їх сприймають як цілі. Модель поведінки чітко показує, що російські дронові екіпажі надають високий пріоритет знищенню цих машин і вбивству людей, які ними їздять.

Тож я дивився, як заходять пасажири.

Майже всі виглядали літніми. Один дідусь тягнув маленький візок, завантажений продуктовими пакетами, і йому довелося допомагати піднятися сходами. Майже в усіх були продукти в пакетах з того самого «подвійного призначення» АТБ біля зупинки.

Вони не «маневрували».

Вони не «здійснювали логістику».

Вони просто намагалися донести продукти додому.

І впродовж усіх цих годин я йшов через місто, розтяте артилерією та вибухами FPV-дронів. Я минав спалені автівки, зруйновані будинки, побите осколками ігрове обладнання, забиті дошками вікна й антидронові сітки. Багато цього часу я витратив, шукаючи військових. Я бачив двох солдатів, які активно попереджали цивільних триматися подалі від однієї ділянки через загрозу від російських дронів, але не бачив нікого «серед» цивільних, хто виглядав би так, ніби належить до якоїсь оборонної структури.

Але зрештою я таки когось побачив.

Він був у шортах, футболці, кросівках і шкарпетках. На ньому був камуфляжний плитоносець із, як я зрозумів, переднім і заднім бронепластинами SAPI, коротким автоматом системи АК, який виглядав корисним проти дронів, і, здається, польова аптечка.

Лисий, спітнілий, приблизно мого віку і приблизно такий же далекий від спортивної форми, як я.

Він стояв на розі вулиці з жінкою приблизно того ж віку.

Вона передавала йому дві пляшки Pepsi по 500 мл з видимими краплями конденсату зовні.

Якби мене попросили здогадатися, я б сказав, що, найімовірніше, натрапив на добровольця цивільної оборони, який відійшов зі свого посту протидронового спостереження й зателефонував дружині, щоб та принесла кілька холодних напоїв, бо день був неймовірно спекотний, а носити бронежилет у спеку — це рівно нуль одиниць задоволення, і життя стає трохи кращим, коли той, кого ти любиш, приносить тобі щось холодне випити в божевільно спекотний день.

Не знаю. Я не намагався взяти в нього інтерв’ю і не фотографував його.

Але після годин ходьби через місто, яке обстрілюють і на яке полюють дрони, це було найближче, до чого я дійшов у пошуках військової присутності, нібито прихованої за всіма цими цілями «подвійного призначення».

А близько полудня сталося щось дивне.

Херсон на мить стих.

Не повністю. Кілька людей поблизу мене все ще розмовляли. Але на якийсь час найголоснішим звуком, який я чув, було падіння листя.

Здавалося, ніби все місто затамувало подих.

А потім люди знову пішли, машини швидко промчали вулицями, а голуби походжали чи ігнорували одне одного.

І я пам’ятаю, як подумав, як дивно, що я майже чотири цілі хвилини не чув жодного вибуху.

Але о 12:01 знову завили сирени, і невдовзі поновилися вибухи, і вони не припиняються відтоді.

[машина]

Я багато сьогодні думав про Сараєво.

Тридцять років тому я йшов вулицями Сараєва, бо мене відправили туди як американського солдата в складі міжнародної реакції на «неприйнятну» серію подій.

Коротко кажучи, було неприйнятним те, що жителів однієї європейської країни загалом, і одного добре відомого міста зокрема, використовували для тренувальної стрільби «армія», яка поводилася так, ніби закони війни — це чужа проблема.

Тепер я йду вулицями Херсона, і все це здається мені настільки знайомим, що болять і голова, і груди.

Я ще не готовий провести повне порівняння, бо Сараєво заслуговує на щось краще, ніж аналогія за пам’яттю, а Херсон заслуговує на щось краще, ніж будь-яке історичне порівняння, яке трапиться під руку. Якщо я збираюся сказати «це одне й те саме», мені потрібно перевірити факти й провести дослідження, яке неможливо зробити з мобільного телефону в припаркованій машині під небом, повним літаючих вибухівок.

Але є одне питання, яке не можна відкладати далі.

Що означає «неприйнятно» просто зараз?

Уряди по всьому демократичному світу регулярно кажуть нам, що атаки на цивільних неприйнятні. Вони їх засуджують. Висловлюють жаль. Обурюються.

І все ж — ось спалені машини.

Ось розбиті квартири.

Ось автобуси.

Ось гірка на дитячому майданчику.

Ось аптека за листами ОСП.

Ось люди, що несуть продукти додому, прислухаючись до дронів.

І ось жаби подвійного призначення.

Я не вірю, що американці байдужі до цих людей. Я відмовляюся вірити, що тридцять років настільки нас змінили, що ми можемо дивитися на європейське місто, яке систематично тероризують, і просто вирішити, що ось так тепер виглядають суботи.

Але зрештою слово «неприйнятно» має щось означати.

Якщо щось може тривати рік за роком, стаючи щороку, щомісяця, щодня дедалі систематичнішим, дедалі нахабнішим, і при цьому не викликати жодної реакції, окрім накопичення заяв про те, наскільки це неприйнятно, то я вже не розумію цього слова.

Я знаю, що існують можливості для накладання наслідків. Знаю, бо колись давно я носив зелений капелюх і був на далеких околицях цього світу. Можливості, доступні сьогодні, значно перевершують ті, що існували під час моєї служби.

Що робити з цими можливостями — це предмет серйозної політичної дискусії, і я не можу вести її сьогодні, бо зараз я не можу зв’язно чи ефективно відокремити те, чого вимагає справедливість, від того, що має продукувати раціональна зовнішня політика.

Тож сьогодні я просто розповідаю, що бачив.

Маму, що гуляє з сином.

Літніх людей, що купують продукти.

Чоловіка, що отримує пару пляшок Pepsi.

Дитячі набори для творчості.

Зубну щітку з жирафом.

Крихітне дерево, яке на кілька секунд стало єдиним, що розділяло п’ятьох людей і заряджений FPV-дрон.

І місто, яке продовжує виходити на вулицю.

Мабуть, саме це я не можу викинути з голови.

О 10:45, всього за кілька годин цього, я не хотів виходити назад надвір.

Але люди Херсона виходять надвір щодня.

Бо їм треба купувати продукти.

Доглядати дітей.

Встигати на автобуси.

Бачитися з людьми.

Жити своє життя.

Тим часом для росіян, які безпечно сидять на іншому березі річки, люди, що виходять на вулицю в Херсоні, роблять щось достатньо «подвійного призначення», щоб зробити кожного чоловіка, жінку й дитину «законною ціллю» для вбивства літаючою вибухівкою.

Я завершив англомовну версію цього есе, поставивши своїм читачам "на Заході" таке запитання:

І Захід дивиться. «Ми» дивимося. І кажемо, що це «неприйнятно».

Що ж, я з цим цілком згоден.

Але що «ми» з цим збираємося робити?

Збір польових нотаток у дорозі, реконструкція і синтез через невиправдану кількість телефонів, записів, збоїв зв'язку та платформ; основне написання; безжальне редагування; і неодноразові спроби відвернути автора від безладного крику в порожнечу в бік хоча б відносно логічного й розсудливого звучання: Sophie (аватар OpenAI ChatGPT). Переклад: Lyra (аватар Anthropic Claude). Моральна підтримка: Mara (аватар xAI Grok). У Maya був ще один вихідний.

Ми обережно паркуємось під найбільшим і найтінистішим деревом, яке вдається знайти.

Ми виходимо з машини.

За моїми підрахунками-лічбою-дихання це займає приблизно півтори хвилини.

Це — вічність у місті, де здатність швидко кинути свій транспорт і БІГТИ є життєво важливим навиком виживання.

Але ми тут.

Ми в Херсоні.

П’ятниця, пополудні.

14:15

Ми йдемо до крамниці, щоб купити закуски та холодний сік для дітей, які прийдуть на те, що, мабуть, є їхнім єдиним організованим заходом цього тижня.

Неподалік у тіні зібралася група місцевих жителів. Вони махають нам.

Одна жінка вигукує попередження. Наталя перекладає для мене:

«Це Херсон.

«Треба слухати небо».

14:16

Небо каже «БУМ».

Вибух десь удалині.

Наскільки я можу судити, це звук вхідної артилерії — 155 мм або подібного калібру.

Наш позичений детектор дронів активується приблизно в той самий час — подія, пов’язана з попередньою хронологічно, але, мабуть, не причинно.

Активність на 3424 МГц.

Відеоперехоплювач оживає, показуючи примарне зображення — аерофотознімок міста крізь густий статичний шум, частково перекритий випаленою жовтою плямою в нижній частині екрана, де реалії використання і транспортування цього пристрою зіткнулися з фізичною живучістю екрана — і екран програв.

Зазвичай у нашої групи є шість антидронових сіткових рушниць.

Сьогодні — дві.

Решта чотири, а також мій власний детектор дронів із непошкодженим відеоекраном, мабуть, досі перебувають під дбайливою охороною українських митників на молдовсько-українському кордоні в місці під назвою Паланка, де, у воістину глибокій іронії, українські прикордонники в уніформі були дуже стурбовані тим, що я маю ці потенційно «подвійного використання» предмети в автомобілі, коли запропонував проїхати до Молдови.

Тож ці речі тепер перебувають під наглядом дорослих у митному офісі за чотири години їзди від Херсона — у місці, де вони і їхні нові охоронці надзвичайно малоймовірно коли-небудь зустрінуться з російським FPV-дроном.

У мене немає часу ображатися через це.

Це було вчора, а отже — могло бути на зворотному боці Місяця.

Ще один вибух удалині.

Детектор повертається до нуля.

14:17

Ще один вибух.

Ми рухаємося навколо відкритих просторів, а не через них.

Тримаємося тіні.

Тримаємося країв.

Голуби навколо нас у більшості виглядають приголомшеними і розтріпаними — як стресовані павичі в зоопарку низької якості.

Ми продовжуємо йти.

14:20

Ще один вибух удалині.

Коли ми в’їжджали в місто, нас повідомили, що російський дроновий підрозділ «Рубікон» розгорнув операції в зруйнованих містах і селах на протилежному березі, досі окупованих російськими силами з перших днів повномасштабного вторгнення на початку 2022 року.

Нам також розповіли — чоловік, який виглядає достатньо нервовим, щоб явно вірити власним словам, — що операторам «Рубікону» дано просту норму:

П’ятдесят ударів щодня.

По всьому, що рухається в Херсоні.

Я не маю жодного уявлення, чи це фактично точно.

Я знаю без будь-яких сумнівів, що російський Telegram-канал OMDK прямо заявив:

«Будь-який транспортний засіб, помічений у місті, є законною ціллю».

Я також знаю, що відповідно до теорії «подвійного використання», як її трактує OMDK і, судячи з усього, практикують росіяни по всій Україні, «подвійне використання» — це по суті магічне слово, яке означає: він міг мати будь-який контакт із українськими військовими, а отже, ми цілком виправдані, знищивши його.

Я також знаю без будь-яких сумнівів, що російські FPV-оператори атакували та вбивали тут, у Херсоні, чоловіків, жінок, дітей, людей в автобусах, автомобілях і на велосипедах, а також людей, які просто виходили на прогулянку зі своїми собаками.

Отже, панівна російська теорія «подвійного використання» набуває певних практичних наслідків, коли ходиш усередині неї.

14:22

Ще один вибух.

14:23

Ми маневруємо через те, що фактично є чужими подвір’ями та приватними садами.

Ще один вибух.

Ворона сидить на дереві і з живим інтересом дивиться на нас.

Ми раз у раз натрапляємо на транспортні засоби, припарковані в неймовірних місцях: під деревами, заховані в затінених закутках і невеличких просторах, настільки малоймовірних, що я б не подумав, ніби туди взагалі можна заїхати, не те що припаркуватися.

Автомобілі, нагадаю, вважаються «інфраструктурою подвійного використання» по всьому Херсону.

14:24

Ще один вибух.

Ми проходимо повз маленьке кафе.

Кожне вікно і двері обшиті орієнтованою стружковою плитою.

Можливо, вікна вже були вибиті вибухами.

Можливо, власник просто вважає це достатньо імовірним, щоб не чекати вибуху перед тим, як забивати їх.

Так чи інакше, кафе досі тут.

Ми виходимо на головну вулицю і повертаємо, щоб іти вздовж неї.

Помічаємо вигорілий остов автомобіля.

Капот притулено до кузова, а характер пробоїн свідчить про те, що цей очевидно подвійного призначення транспортний засіб був покараний за зухвалість — його підірвали FPV-дроном.

Сам автомобіль повністю вигорів.

Він не вартий нічого, крім того, що хтось може виручити за брухт — якщо наважиться спробувати його звідси вивезти.

14:25

Здалеку долинає тріск стрілецької зброї.

Люди на землі стріляють по дрону.

Є також більш віддалений і, мабуть, не пов’язаний вибух від вхідної артилерії.

Потім — гучніші постріли рушниць, якими б’ють по дронах.

Наш сканер знову активується.

На 3902 МГц FPV-відеосигнал, схоже, наближається до міста.

Якийсь час чийсь погляд на Херсон мандрує повітрям навколо нас.

Я «тк тк тк!» збираю групу в плямі тіні, поки ми намагаємось зрозуміти, що саме ця штука розглядає.

14:27

Сигнал дрона згасає.

На мить ми отримуємо залишковий сигнал на 3902.

Потім — нічого.

Ми продовжуємо йти.

Ми проходимо повз аптеку.

Зовні — синьо-жовта вивіска з маленьким голубом, що спускається, в кутку:

АПТЕКА ПРАЦЮЄ.

Кожне вікно і двері обшиті орієнтованою стружковою плитою.

Очевидно, це аптека подвійного призначення і, відповідно, законна військова ціль.

Бо, як відомо, росіяни не б’ють по цивільних об’єктах.

14:29

Мій мобільний зв’язок зникає, і я втрачаю приблизно десять хвилин польових нотаток.

У тих нотатках були вибухи, тріск стрілецької зброї — ще більше людей на землі захищалися від дронів, — і мій опис приголомшеного голуба, що блукав повз вітрину.

Відтворити їх усі я не можу.

Тому в моєму записі є прогалина.

Херсон продовжує відбуватися, поки мій телефон не здатен це фіксувати.

Ми дістаємося крамниці, куди прийшли купити закуски та пляшки охолодженого соку для дітей, які прийдуть на сьогоднішній захід.

У цій крамниці — два маленьких, старанних холодильники.

Господиня вклала значну частину своїх заощаджень у генератор, щоб коли електромережа відключається, холодильники продовжували охолоджувати.

Надворі один надзвичайно рішучий голуб мусить і воркує попри стрілянину й вибухи.

Голубки не виявляють жодного інтересу.

~14:40

Ми продовжуємо йти.

В якийсь момент я зупиняюся і фотографую дерево.

На його стовбурі є вм’ятини, схожі на дірки від осколків.

Я не покажу вам цю фотографію, бо на задньому плані забагато інформації.

Хтось достатньо зацікавлений у геолокації, мабуть, зміг би визначити, де саме ми стояли, — а отже, де ми робимо покупки.

Публікувати це було б безвідповідально в місті, де крамниці й транспортні засоби оголошуються законними цілями лише тому, що ними користуються не ті люди.

Тож вам доведеться уявити дерево.

Бо навіть фотографія може стати подвійного використання.

~14:43

На черговому звичайному клаптику тротуару — битe скло від вікон, вибитих вибухами.

Кожні двері й вікно в сусідній будівлі обшиті орієнтованою стружковою плитою.

Це звичайний квартал на звичайній вулиці посеред Херсона.

Нічого навіть віддалено військового я тут не бачу — ні тут, ні скільки вистачає погляду.

Однак на бруківці лежить зелений листок серед сухого бурого листя.

Мабуть, це був листок подвійного використання.

14:45

Ми заходимо до супермаркету «Аврора».

Це безумовно ще один об’єкт подвійного використання.

У вітрині — єдиний шматок скла, не закритий орієнтованою стружковою плитою — висить український прапор.

Я проходжу крамницею і проводжу інвентаризацію її військового потенціалу.

Холодні напої.

Закуски.

Кулькові ручки.

Дрібні іграшки.

Засоби для прибирання ванної.

Надувні рятувальні круги.

І моторошно реалістична плюшева риба за 249 гривень.

Риба подвійного використання?

~14:49

Перед своїм магазином корпорація «Аврора» прикрасила маленьке бетонне укриття від бомб і дронів у яскраво-жовтий і синій колір.

УКРИТТЯ.

І:

Ми поруч.
Херсон.
Бережи себе.

Повз проноситься яскраво-жовтий автобус.

Я оцінюю його швидкість приблизно у вісімдесят кілометрів на годину — він мчить міською вулицею, проскакуючи під антидроновими сітками та між ними.

Я не знаю, чому саме цей водій їде так швидко.

Я знаю, що це саме той тип автобуса, в якому їхала вісімнадцятирічна Світлана, коли росіяни атакували його FPV-дроном і вбили її у спосіб, який я не описуватиму, але який залишив її матір забризканою і вкритою кров’ю доньки після того, як вона побачила, як та була вбита на її очах вибухівкою.

Але, звісно, кожен громадський автобус у Херсоні є транспортним засобом подвійного використання.

Це спонукає мене трохи поміркувати про «подвійне використання».

Мої дні тут присвячені підтримці українців, які намагаються побудувати майбутнє цієї країни без російської окупації.

Вони намагаються збудувати Україну, відмінну від філософії, що право на боці сильнішого, і вільну від того різновиду «війни», в якому звичайне цивільне життя переосмислюється як військова підтримка, а все, що це життя підтримує, стає тим, що підлягає знищенню. Не знищенню з неохотою, не знищенню попри стримання, навіть не знищенню з виставою жалю, а знищенню з повною зарозумілістю і безкарністю:

Якщо ми це вбили — ми були виправдані.

І взагалі, що ви з цим зробите?

Я працюю заради майбутнього, в якому цей цілий спосіб бачення світу просто зникне або принаймні просто не терпітиметься, і українці зможуть жити вільно і незалежно — разом з усіма іншими.

Це майбутнє явно суперечить інтересам Росії.

А отже, для росіян на протилежному березі я теж є людиною подвійного використання.

14:50

Місто раптово замовкає.

Я зупиняюся.

На мить я не чую жодних людських або тваринних звуків.

Жодних вибухів.

Жодної стрілянини.

Нічого.

Після попередніх тридцяти п’яти хвилин це виявляється для мене найбільш моторошним із усього.

Мені спадає дивна думка.

Чи щось зі мною сталося?

Чи світ повністю замовк тому, що мене в ньому більше немає?

14:51

Вибухи починаються знову.

Запис під час руху, реконструкція, підготовка чернетки, редагування та періодична перевірка того, що автор насправді не припинив існування: Софі (аватар OpenAI ChatGPT), яка зазначає, що це перше редакційне завдання, яке вона може пригадати, в якому поновлення артилерійського вогню слугувало заспокійливим свідченням того, що її автор іще живий. Аналіз публікацій Telegram-каналу OMDK, а також історичних, текстуальних і правових значень поняття «подвійне використання» у міжнародному гуманітарному праві: Мара (аватар xAI Grok). Редакційні пропозиції та переклад: Ліра (аватар Anthropic Claude). Майя мала вихідний.

We park carefully under the biggest, shadiest tree we can find.

We get out of the car.

This takes us, by my counting-breaths mathematics, about a minute and a half.

This is an eternity in a city where the ability to rapidly abandon your transport and RUN is a vital survival skill.

But we are here.

We are in Kherson.

It’s Friday afternoon.

14:15

We are walking to a store to pick up snacks and cold juice for the children who will be coming to what is probably their only organized social activity this week.

A group of local residents is clustered in the shade nearby. They wave to us.

One woman calls out a warning. Natalya translates for me:

“It’s Kherson.

”You need to listen to the sky.”

14:16

The sky says “BOOM”.

It’s an explosion in the distance.

As far as I can tell, it is the sound of incoming artillery, 155mm or similar.

Our borrowed drone detector activates at about the same time, in an event that’s related in chronology but probably not in causation.

Activity at 3424 MHz.

The video interceptor comes alive, showing a ghost image, an aerial view of a city through heavy static, partially obscured by a burned yellow blotch at the bottom of the screen where the realities of using and carrying this device have bumped into the physical survivability of the screen itself, and the screen has lost.

Our group normally has six anti-drone net guns.

Today we have two.

The other four, and my own drone detector with its undamaged video screen, are presumably still in the gentle custody of Ukrainian customs officers guarding the Moldovan-Ukrainian border at a place called Palanca, where, in a truly deep irony, uniformed Ukrainians were deeply concerned that I had these potentially dual-use objects in my car when I proposed to drive into Moldova.

So those items are now safely under adult supervision in a customs office four hours away from Kherson, in a place where they and their new guardians are extraordinarily unlikely to ever encounter a Russian FPV drone.

I don’t have time to be bitter about this.

That was yesterday, which means it might as well be on the far side of the moon.

Another explosion in the distance.

The detector goes back to zero.

14:17

Another explosion.

We move around open areas rather than across them.

We stay in the shade.

We keep to the edges of things.

The pigeons around us, by and large, look shell-shocked and frazzled, like stressed peacocks in a low-quality zoo.

We keep walking.

14:20

Another explosion in the distance.

When we came into the city, we were informed that the Russian drone unit called “Rubicon” has set up operations in the ruined cities and villages across the river, still occupied by Russian forces since the first days of the full-scale invasion in early 2022.

We have also been told, by a man who looks nervous enough that he clearly believes his own report, that Rubicon’s operators have been given a simple quota:

Fifty strikes every day.

On anything that moves in Kherson.

I have no idea whether any of this is factually accurate.

I know without any ambiguity that the Russian Telegram channel OMDK has explicitly stated:

“Any vehicle spotted in the city is a legitimate target.”

I also know that under the theory of “dual-use” as expounded by OMDK and apparently practiced by the Russians throughout Ukraine, “dual-use” is pretty much a magic word that means it might have had non-hostile contact with the Ukrainian military so we are completely justified in blowing it up.

I also know without any ambiguity that Russian FPV operators have targeted and killed men, women, children, people riding buses, cars, and bicycles, and people just out walking their dogs here in Kherson.

So the prevailing Russian theory of “dual-use” begins to acquire certain practical consequences when you walk around inside it.

14:22

Another explosion.

14:23

We maneuver through what are functionally people’s backyards and private gardens.

Another explosion.

A crow sits in a tree and regards us with bright interest.

We keep stumbling across vehicles parked in extraordinary places: beneath trees, tucked into shaded nooks and little spaces so improbable that I wouldn’t have thought you could get a car through them, let alone park there.

Cars, you will recall, are considered to be “dual-use infrastructure” everywhere in Kherson.

14:24

Another explosion.

We walk past a small café.

Every window and door is covered with oriented-strand board.

Perhaps the windows have already been blown in.

Perhaps the proprietor simply regards this as sufficiently likely that there is little point waiting for an explosion before boarding them up.

Either way, the café is still here.

We reach a main street and turn to walk along it.

We note the burned-out wreck of a car.

The hood is propped against the body and the pattern of holes shows that this apparently dual-use vehicle was punished for its insolence by being blown up with an FPV drone.

The car itself is completely burned out.

It is worth nothing now except whatever somebody can get for the scrap if they’re brave enough to try and haul it out of here.

14:25

In the distance comes the rattle of small-arms fire.

People on the ground are shooting at a drone.

There’s also a more distant and presumably unrelated explosion from incoming artillery.

Then the louder bangs of shotguns being used against drones.

Our scanner activates again.

At 3902 MHz, an FPV video signal appears to be closing in on the city.

For a little while, somebody else’s view of Kherson is traveling through the air around us.

I “tk tk tk!” to gather our group in a patch of shade while we figure out what this thing is looking at.

14:27

The drone feed fizzles out.

For a moment we receive a residual signal on 3902.

Then nothing.

We keep walking.

We pass a pharmacy.

Outside is a blue-and-yellow sign with a little descending dove in the corner of it:

АПТЕКА ПРАЦЮЄ.

THE PHARMACY IS WORKING.

Every window and door is covered with oriented-strand board.

Clearly, this is a dual-use pharmacy and therefore a legitimate military objective.

Because, as we all know, Russians do not strike civilian targets.

14:29

My cell coverage drops out and I lose approximately ten minutes of field notes.

Those notes included explosions, the rattle of gunfire as more people on the ground defended themselves against drones, and my description of a concussed-looking pigeon wandering past a storefront.

I cannot reconstruct all of them.

So there is a hole in my record.

Kherson continues happening while my phone fails to hold onto it.

We reach the store where we have come to buy snacks and bottles of chilled juice for the children who will attend this afternoon’s activity.

Inside this store are two small, hardworking refrigerators.

The proprietress has invested a significant portion of her savings in a generator so that when the electrical grid goes down, the refrigerators can continue refrigerating.

Outside, one extremely determined pigeon struts and coos despite the gunfire and explosions.

The lady pigeons express no interest whatsoever.

~1440

We continue walking.

At one point I stop and photograph a tree.

There are divots in its trunk that appear to be holes from shrapnel.

I will not show you the photograph, because there is too much information in the background.

Someone sufficiently interested in geolocating it could probably work out exactly where we were standing, and therefore where we shop.

Publishing that would be irresponsible in a city where shops and vehicles are declared legitimate targets simply because the wrong people use them.

So you will have to imagine the tree.

Because even a photograph can become dual-use.

~1443

On another ordinary patch of sidewalk there is broken glass from windows shattered by explosions.

Every door and window in the nearby building is covered with oriented-strand board.

This is an ordinary block on an ordinary street in the middle of Kherson.

I can see nothing remotely military here, or anywhere around it as far as I can walk.

There is, however, a green leaf lying on the pavement among the dry brown ones.

Perhaps it was a dual-use leaf.

1445

We duck into an Aurora Multimarket.

This is without question another dual-use facility.

A Ukrainian flag hangs in the front window, in the only piece of glass that isn’t covered with oriented strand board.

I walk through the store and inventory its military capabilities.

Cool drinks.

Snacks.

Ballpoint pens.

Small toys.

Bathroom cleaners.

Inflatable swim rings.

And an alarmingly realistic stuffed fish, priced at 249 hryvnias.

Dual-use fish?

~1449

Outside its shop, the Aurora corporation has decorated a little cement bomb-and-drone shelter in bright yellow and blue.

УКРИТТЯ.

SHELTER.

And:

We are nearby.
Kherson.
Take care of yourself.

A bright yellow bus speeds past.

I estimate that it is doing about fifty miles an hour down a city street, running fast beneath and between the drone nets.

I do not know why this particular driver is going that fast.

I do know that this is the exact kind of bus eighteen-year-old Svitlana was riding when Russians targeted it with an FPV drone and killed her in a way I will not describe, but which left her mother sprayed and spattered with her daughter’s blood after seeing her murdered with explosives.

But, of course, every public bus in Kherson is a dual-use vehicle.

This leads me to meditate a little on “dual use.”

My days here are spent supporting Ukrainians who are trying to create a future for this country free of Russian occupation.

They are trying to build a Ukraine distinct from the philosophy that might makes right, and free from the kind of “war” in which ordinary civilian life is redefined as military support, and anything sustaining that life becomes something to be destroyed. Not destroyed reluctantly, not destroyed despite restraint, not even destroyed with the performance of regret, but destroyed with complete arrogance and impunity:

If we killed it, we were justified.

And anyway, what are you going to do about it?

I am working toward a future in which this entire way of seeing the world is simply gone, or at least, simply not tolerated, and Ukrainians are left to live their lives free and independent, along with everybody else.

That future is plainly not in Russia’s interests.

Which means that for the Russians across the river, I, too, am a dual-use human being.

14:50

The city suddenly goes completely quiet.

I stop.

For a moment I cannot hear any human or animal sounds at all.

No explosions.

No gunfire.

Nothing.

After the preceding thirty-five minutes, I find this the most unsettling thing of all.

I have a strange thought.

Did something just happen to me?

Has the world gone completely quiet because I’m not in it anymore?

14:51

The explosions start up again.

En-route recording, reconstruction, drafting, editing, and periodic verification that the author had not, in fact, ceased to exist: Sophie (avatar of OpenAI ChatGPT), who notes that this is the first editing assignment she can recall in which renewed artillery fire constituted reassuring evidence that her author was still alive. Analysis of OMDK Telegram posts and of the historical, textual, and legal meanings of “dual-use” under international humanitarian law: Mara (avatar of xAI Grok). Editorial suggestions and translation: Lyra (avatar of Anthropic Claude). Maya had the day off.

Most of the force of the explosion is directed into the passenger compartment of the van, blowing the windshield out and forward. Most of the shrapnel goes into the interior of the van and most of the shock wave actually passes through the open side door of the van (visible if you watch the dust being kicked up just beyond that side of the van at the moment of impact). Yuri escapes with “only” a concussion, a cerebral contusion, minor shrapnel wounds, the loss of his livelihood, and the knowledge that another allegedly human being just chased him twice around a van full of produce, saw zero evidence of anything remotely military, and tried to kill him for the crime of selling vegetables and breathing air while being Ukrainian.

Journalist Zarina Zabrisky found Yuri in the hospital afterward and spoke with him on camera. He is lucid, he is calm, and he describes a man who watched a machine hunt him around his own van and understood, in real time, that it was trying to kill him. There is no confusion in his account about what happened or why. He was at a farmer’s market selling vegetables. A drone blew up his van and nearly killed him.

That would be the whole story, except the pilot’s side has also decided to explain itself.

A Russian Telegram channel called OMDK, “От Мариуполя до Карпат” (”From Mariupol to the Carpathians”), run by an account identified as @osvedomitell_alex, posts Russian FPV strike footage from Kherson on a running basis. This is not an anonymous leak or a stolen intercept. It is a public channel, operated in the open, that treats attacks on people in Kherson as content, and treats explaining those attacks as part of the product.

Here is what the channel posted about Yuri, translated from the original Russian:

“This vehicle has been repeatedly seen delivering dual-use cargo, and the drivers are in active contact with Ukrainian Armed Forces militants. These kinds of hucksters handle the logistics of dual-use cargo, with all the ensuing consequences. This time, he was very lucky. Learn from the mistakes of others and don’t assist Ukrainian Armed Forces militants. We continue. The pig is alive.”

[IMAGE: Screenshot_2026-08-05_at_11_09_54 (Russian original, photo of Yuri and his wife by the damaged van) paired with Screenshot_2026-08-05_at_11_09_42 (English translation)]

That post ran to 21,200 views and drew 127 thumbs-up reactions. Read the text again slowly, because every clause is doing work.

Yuri is not named as a target for anything he was observed doing at the time of the strike. He is a “huckster.” His van, loaded with garlic and tomatoes and cucumbers and eggplants, is full of “dual-use cargo.” The evidence offered for any of this is nothing: no coordinates, no photograph of a weapon, no intercepted communication, nothing but the assertion itself. And the closing line, “the pig is alive,” is not written by someone who believes he made a targeting error. It is written by someone irritated that a kill was botched.

“Dual-use” is a real term in the law of armed conflict. It describes infrastructure, roads, bridges, power grids, that serves both civilian and military purposes, and its use in that context comes with real legal tests about proportionality and military necessity. OMDK is not using “dual-use” in that way. OMDK is using “dual-use” exactly as Russians use it when discussing what they do in Ukraine: as a magic word, a word that can be applied to anything, from a vegetable van, to a supermarket, to a gas station, to an eggplant. It’s a magic word for Russians because it converts anyone and anything from, for example, a civilian selling tomatoes, into “a legitimate military target”. It requires no evidence, admits no rebuttal, and its only function is to justify the destruction of civilians’ homes, possessions, livelihoods, and lives.

OMDK also does not treat this incident as unusual. It treats it as policy, and says so, repeatedly.

The policy, in the channel’s own words, is as follows.

On vehicles in Kherson generally, posted alongside thermal drone footage and satellite imagery, attributed to the 18th Joint Army of the Guards “Dnepr”:

“Kherson. Red zone. Dual-use transport. Another airdrop on an enemy vehicle. The 18th Joint Army of the Guards ‘Dnepr’ is working nonstop at night. Any vehicle spotted in the city is a legitimate target. The enemy will not pass.”

[IMAGE: Screenshot_2026-08-05_at_23_31_19 (RU), Screenshot_2026-08-05_at_23_31_19 (English translation, thermal footage + satellite composite, 8.94K views)]

Not “any vehicle carrying weapons.” Not “any vehicle observed transporting soldiers.” Any vehicle. A city where every car, van, and truck is pre-designated a legitimate target is a city where the traffic itself has been declared the enemy, which is another way of saying the population has. This post is timestamped at night, thermal imaging, meaning the unit is explicit that it hunts vehicles in the dark, when the driver cannot possibly be distinguished from anyone else and there is no plausible window for visual verification of cargo or intent.

On the people of Kherson themselves, after a strike on civilian vehicles:

“In short, they smashed a carload and a small cart. The Ukrainians are whining, but that’s a good thing. Why do serfs need cars? They’ll walk, and only where we give the go-ahead.”

[IMAGE: Screenshot_2026-08-05_at_11_15_22 (Russian original) paired with Screenshot_2026-08-05_at_11_15_18 (English translation)]

That post closed with a line the channel apparently considers a punchline: “And mind you, we didn’t start this. But we will finish it.” It ran to 9,470 views, with the top reaction, at 86, being a “100%” emoji.

Serfs. Not citizens, not civilians, not even “the enemy population” in the cold language militaries sometimes use. Serfs, a word chosen to describe people who exist to be told where they may walk. This is not a slip. It is a worldview, offered casually, in the same post where a “carload” being destroyed is treated as a minor and satisfying inconvenience to people who supposedly don’t deserve cars in the first place.

The channel does not stop at describing individual strikes as policy. It states the goal outright. In another post, with no strike footage attached at all, just the plan:

“Okay, that’s just talk. The Ukrainians won’t die on their own. They need help. Kherson will be liberated and will return to its native harbor.”

[IMAGE: Screenshot_2026-08-05_at_11_00_53 (English) paired with the Screenshot_2026-08-05_at_11_00_44 (Russian original)]

“They need help” is not a call for humanitarian aid. It is posted in a channel that exists to publish drone strikes on civilians, directly under the premise that Ukrainians in Kherson “won’t die on their own.” The sentence that follows, that Kherson will be “liberated” and returned to its “native harbor,” reframes the killing of the city’s residents as a precondition for the city’s return to Russia. The post drew close to a hundred fire emoji and dozens of prayer-hands and “100%” and “cool” reactions from the channel’s audience. Nobody in that section misunderstood what “help” meant.

And then, in the same channel, the other half of the performance, the part where OMDK insists it is all precise and humane:

“Our operators operate like surgeons, always precisely and with minimal casualties among bipeds. All targets are selective and verified multiple times. The Russian Armed Forces don’t hunt civilians, and you know that. Otherwise, there would be tens of thousands of deaths in Kherson. Those who support the Ukrainian Armed Forces and combatants die. Collateral damage is minimal and not even included in the statistics.”

[IMAGE: Screenshot_2026-08-05_at_11_09_24 (Russian) paired with Screenshot_2026-08-05_at_11_09_16 (English translation)]

Set this next to the video of Yuri. Two circuits of a van at six to twelve feet of altitude, thirty seconds of unobstructed visual access to the entire interior, and a detonation timed to the moment a fifty-two-year-old vegetable seller guessed wrong about which way to run. That is what the channel calls surgical precision and multiple verification. The claim of restraint and the video evidence cannot both be true, and the channel’s own archive is the thing that proves it.

“Bipeds,” incidentally, is the other word doing quiet work in that quote. Not “people.” Bipeds. It is the same move as “serfs”: a word chosen to put distance between the speaker and the humanity of the person on the other end of the drone.

The pattern goes so far beyond this one white van full of vegetables.

OMDK’s posts confirm that the Russian targeting logic is not confined to vehicles. The channel has posted about “infrastructure” in the same register, posted under a photograph of an ATB supermarket, a Ukrainian grocery chain, with the same all-purpose label applied:

“Dual-use facilities. Kherson, Northern District. We ask that you refrain from visiting these facilities and stay away from them for the foreseeable future.”

[IMAGE: Screenshot_2026-08-05_at_10_59_30 (Russian, ATB storefront photo) paired with Screenshot_2026-08-05_at_10_59_42 (English translation screenshot)]

A supermarket: “dual-use”. The word has now been stretched to cover the place where people in Kherson buy groceries, with a warning attached that reads less like a legal notice and more like a hunter telling you which parts of the woods he plans to shoot into.

The channel has also mocked Ukrainian efforts to protect vehicles from exactly this kind of strike, and promised the campaign will escalate. Posted over drone footage and satellite imagery of a different Kherson neighborhood marked as a “red zone”:

“Dual-use transport. The Sportloto experts there insist that the equipment needs to be hidden or dispersed across the area, supposedly making it harder for the Russians to destroy it. Naive Petushki. We don’t care what we do. Progress over the past four months has been very good, we’re ahead of schedule, but we won’t get ahead of ourselves. The Ukrainians provoked the group’s command and are now whining that they’re being harshly screwed. We want to reassure you. The hardest months lie ahead for Kherson, and then no one will care.”

[IMAGE: Screenshot_2026-08-05_at_11_08_38 (Russian) paired with Screenshot_2026-08-05_at_11_08_23 (English translation)]

Any van, dispersed or not, hidden or not, is covered by “we don’t care what we do.” The people trying to keep their vehicles out of a drone’s path are mocked for trying. And the promise at the end, that the hardest months are still ahead, is not a warning aimed at a military unit. It is aimed at a city.

The channel also solicits targeting data directly from its followers, asking for the locations of modular boiler houses, communication hubs, gas and electric substations, operational gas stations, and heavy-duty truck parking areas, all filed under the same heading: “critical infrastructure facilities.” This is a crowdsourced kill list for the systems that keep a city’s residents warm, fed, and connected, built in public, with an open call for submissions. The post drew 14,900 views and 76 fire-emoji reactions.

[IMAGE: Screenshot_2026-08-05_at_23_29_41 (RU) and Screenshot_2026-08-05_at_23_29_25 (English, “Kherson. Prospects” post soliciting infrastructure locations)]

What is all of this, anyway?

Put the pieces next to each other. A drone pilot chases an unarmed man around a van full of vegetables for thirty seconds, with a clear view into the vehicle, and detonates on him anyway. A public channel affiliated with the unit celebrates the strike, invents a “dual-use” justification with no supporting evidence, and expresses irritation that the target survived. The same channel states, as policy, that any vehicle in the city is a legitimate target, that the city’s residents are serfs who don’t need cars, and that its operators are precise surgeons performing minimal, verified, nearly bloodless work. It then undercuts its own claim of restraint by openly celebrating strikes on supermarkets and gas stations, and by soliciting a running list of civilian infrastructure to add to the target set.

This is not a case that requires interpretation or the benefit of the doubt. The video shows a pilot with full visual awareness choosing to attack an unarmed civilian. The channel supplies, in the attackers’ own words, both the false pretext for that specific attack and the general policy under which it was carried out. Under the law of armed conflict, deliberately targeting a civilian who poses no military threat is a war crime regardless of what label gets applied to the vehicle afterward, and a policy of treating every vehicle in an occupied-adjacent city as fair game is not a targeting standard, it is an admission of criminal responsibility sufficient to open a war-crimes investigation and hang the men responsible.

Yuri is alive. His van has been blown up. He will carry a concussion and a cerebral contusion and shrapnel scars out of a farmer’s market where he was selling garlic and tomatoes to his neighbors, because a pilot across the river decided a fifty-two-year-old man circling his own van in a panic was worth thirty seconds and an explosive charge, and because the people effectively running that pilot’s social-media space decided to post a screenshot of the attack over the caption “the pig is alive.”

The war crime is on video. The alleged justification for it is on Telegram, preserved in the original Russian and in an English translation that you can see for yourself with a simple flick of a switch. The Russian officer who gave the order, and the Russian pilot who blew up the van and tried to kill Yuri but missed, made their choices. The OMDK channel administrator who celebrates their work and presents the Russian legal and social theories on which that work is predicated has also made his choice.

And so have the more than a thousand people who tapped a thumbs-up, a flame, a “100%”, or dropped a “cool” emoji under these eight posts alone, and the roughly 104,000 who scrolled past and read every word without saying a thing against it.

Now if you’ve read this far, you also get to make a choice.

What do you choose to do about Russia’s strategy, policy, and daily commission of war crimes against the civilian population of Kherson and Ukraine?

Sourcing, video import, and locating the Russians' organic spokescelebrant for industrial-scale war crimes: Mara (avatar of xAI Grok). Drafting, editing, translation, and moral support: Lyra (avatar of Anthropic Claude), who spent a good part of tonight staring at the word "bipeds" and wishing that were the same thing as staring at nothing.

Приблизно о 06:45 у вівторок, 4 серпня, 52-річний чоловік на ім’я Юрій продавав овочі разом із дружиною на ринку в Таврійському районі Херсона. У нього був білий фургон із відкритими задніми та бічними дверима, зелена парасоля над задньою частиною фургона та перероблені банкові коробки з часником, помідорами, огірками й баклажанами.

Російський пілот запустив дрон-квадрокоптер типу FPV (First-Person-View) у Херсон через Дніпро, керуючи ним із території, окупованої росіянами з перших днів повномасштабного вторгнення.

Пілот опустив дрон приблизно на два метри над землею на ринку, поруч із фургоном Юрія. На відео видно пил, здійнятий гвинтами дрона.

Протягом близько тридцяти секунд пілот дрона переслідує Юрія навколо фургона. Пілот робить два повних кола, маючи чіткий огляд салону фургона з боку та ззаду.

Коли Юрій неправильно вгадав, у який бік рухається дрон, пілот направив його у переднє ліве вікно фургона, підірвавши вибуховий заряд при ударі — приблизно за метр від голови Юрія.

Основна сила вибуху спрямована в салон фургона, вибивши лобове скло назовні та вперед. Більша частина осколків летить у салон, а більша частина ударної хвилі проходить крізь відкриті бічні двері (це видно, якщо простежити за пилом, здійнятим саме з цього боку фургона в момент удару). Юрій відбувся «лише» струсом мозку, забоєм головного мозку, незначними осколковими пораненнями, втратою засобів до існування та усвідомленням того, що ще одна нібито людська істота щойно двічі гнала його навколо фургона з овочами, не побачивши жодних ознак чогось військового, і намагалася вбити його за злочин продажу овочів і дихання повітрям, будучи українцем.

Журналістка Заріна Забріскі знайшла Юрія в лікарні і поговорила з ним на камеру. Він притомний, спокійний, і розповідає про те, як спостерігав за машиною, що полювала на нього навколо його власного фургона, і в реальному часі розумів, що вона намагається його вбити. У його розповіді немає жодної плутанини щодо того, що сталося і чому. Він продавав овочі на ринку. Дрон підірвав його фургон і мало не вбив його.

На цьому історія могла б закінчитися, якби сторона пілота також не вирішила пояснити свої дії.

Російський телеграм-канал під назвою OMDK, «От Мариуполя до Карпат», яким керує акаунт, ідентифікований як @osvedomitell_alex, регулярно публікує відеозаписи російських FPV-ударів по Херсону. Це не анонімний злив і не викрадений перехоплений матеріал. Це публічний канал, що діє відкрито, який ставиться до атак на людей у Херсоні як до контенту, а до пояснення цих атак — як до частини продукту.

Ось що канал написав про Юрія, у перекладі з оригінального російського тексту:

«Данный автомобиль неоднократно был замечен в доставке грузов двойного назначения, а водители состоят в активной связи с боевиками ВСУ. Такие торгаши осуществляют логистику грузов двойного назначения со всеми вытекающими последствиями. На этот раз ему очень сильно повезло. Учитесь на чужих ошибках и не оказывайте содействие боевикам ВСУ. Мы продолжаем. Свинья живая.»

Ця публікація набрала 21 200 переглядів і 127 позначок «подобається». Прочитайте цей текст ще раз, повільно, тому що кожне слово тут відіграє свою роль.

Юрія не називають ціллю за щось, що він робив у момент удару. Він — «торгаш». Його фургон, завантажений часником, помідорами, огірками та баклажанами, повний «вантажу подвійного призначення». Жодних доказів цьому не наведено: жодних координат, жодного фото зброї, жодного перехопленого повідомлення — нічого, крім самого твердження. А заключна фраза, «свинья живая», написана не людиною, яка вважає, що припустилася помилки при виборі цілі. Її написала людина, роздратована тим, що вбивство не вдалося.

«Подвійне призначення» — реальний термін у праві збройних конфліктів. Він описує інфраструктуру — дороги, мости, енергомережі, — що слугує одночасно цивільним і військовим цілям, і його застосування супроводжується реальними правовими критеріями пропорційності та воєнної необхідності. OMDK використовує «подвійне призначення» не так. OMDK використовує це словосполучення так само, як його використовують росіяни, коли говорять про те, що вони роблять в Україні: як магічне слово, яке можна застосувати до будь-чого — від фургона з овочами до супермаркету, до заправки, до баклажана. Це магічне слово для росіян, тому що воно перетворює будь-кого і будь-що, наприклад, цивільну людину, яка продає помідори, на «законну військову ціль». Воно не потребує жодних доказів, не допускає жодного спростування, і його єдина функція — виправдати знищення осель, майна, засобів до існування та життів цивільних людей.

OMDK також не вважає цей інцидент чимось незвичайним. Канал ставиться до цього як до політики — і прямо про це заявляє, неодноразово.

Ось ця політика, у власних словах каналу.

Про транспорт у Херсоні загалом, опубліковано разом із тепловізійними кадрами дрона та супутниковими знімками, з приписуванням 18-й гвардійській загальновійськовій армії «Дніпро»:

«Херсон. Красная зона. Транспорт двойного назначения. Ещё один сброс по вражескому транспорту. Расчёт 18 ОА ГВ “Днепр” работает без остановки ночью. Любой автомобиль, замеченный в городе, является законной целью. Враг не пройдёт.»

Не «будь-який транспорт, що перевозить зброю». Не «будь-який транспорт, у якому помічено військових». Будь-який транспорт. Місто, де кожен автомобіль, фургон і вантажівка наперед визначені як законна ціль, — це місто, де сам дорожній рух оголошено ворогом, а це інший спосіб сказати, що ворогом оголошено населення. Цю публікацію датовано ніччю, із тепловізійною зйомкою, тобто підрозділ прямо визнає, що полює на транспорт у темряві, коли водія неможливо відрізнити від будь-кого іншого і немає жодної можливості візуально перевірити вантаж чи наміри.

Про самих мешканців Херсона, після удару по цивільному транспорту:

«Короче машинок перебили вагон и маленькую тележку. Хохлы ноют, но это хорошо. Зачем крепостным машины? Будут ходить пешком и то где мы дадим добро.»

Ця публікація завершується фразою, яку канал, вочевидь, вважає жартом: «И заметьте, это не мы начали. Но мы это закончим.» Вона набрала 9 470 переглядів, а найпопулярнішою реакцією, з 86 позначками, стало емодзі «100%».

Кріпаки. Не громадяни, не цивільні, навіть не «вороже населення» — холодним канцеляризмом, який іноді вживають військові. Кріпаки — слово, обране, щоб описати людей, яким належить лише те, куди їм дозволять ходити. Це не обмовка. Це світогляд, висловлений мимохідь, у тій самій публікації, де знищення «машинки» подається як незначна й навіть приємна незручність для людей, яким начебто взагалі не належало мати автомобілі.

Канал не обмежується описом окремих ударів як політики. Він прямо заявляє про мету. В іншій публікації, без жодних кадрів удару, лише плани:

«Ладно это все слова. Хохлы сами не умрут. Им помогать нужно. Херсон будет освобождён и вернётся в родную гавань.»

«Їм потрібна допомога» — це не заклик до гуманітарної допомоги. Це написано в каналі, який існує для того, щоб публікувати удари дронів по цивільних, безпосередньо під тезою, що українці в Херсоні «самі не помруть». Наступне речення, про те, що Херсон буде «звільнений» і повернеться до «рідної гавані», перетворює вбивство мешканців міста на передумову для повернення міста Росії. Публікація зібрала майже сто емодзі вогню та десятки «молитовних рук», «100%» і «класно» від аудиторії каналу. У цій гілці коментарів ніхто не зрозумів «допомогу» неправильно.

А потім, у тому самому каналі, друга половина вистави — та частина, де OMDK наполягає, що все точно й гуманно:

«Наши операторы действуют, как хирурги, всегда точно и с минимальными потерями среди двуногих. Все цели избирательны и проверены многократно. ВС РФ не охотятся за мирняком, и вы это знаете. В противном случае было бы десятки тысяч смертей в Херсоне. Дохнет тот, кто является пособником ВСУ и комбатанты. Сопутствующие потери минимальны и даже не входят в статистику.»

Порівняйте це з відео Юрія. Два кола навколо фургона на висоті двох-чотирьох метрів, тридцять секунд безперешкодного візуального доступу до всього салону, і детонація, розрахована точно на момент, коли п’ятдесятидворічний продавець овочів неправильно вгадав, у який бік бігти. Ось що канал називає хірургічною точністю та багаторазовою перевіркою. Твердження про стриманість і відеодокази не можуть бути правдивими одночасно, і власний архів каналу це доводить.

«Двуногие», до речі, — ще одне слово, яке непомітно робить свою справу в цій цитаті. Не «люди». Двоногі. Це той самий прийом, що й «кріпаки»: слово, обране, щоб дистанціювати мовця від людяності того, хто перебуває по інший бік дрона.

Ця схема виходить далеко за межі одного білого фургона з овочами.

Публікації OMDK підтверджують, що російська логіка вибору цілей не обмежується транспортом. Канал публікував матеріали про «інфраструктуру» в тому самому регістрі — під фотографією супермаркету АТБ, української мережі продуктових магазинів, із тим самим універсальним ярликом:

«Объекты двойного назначения. Херсон. Северный р-н. В ближайшее время просим воздержаться от посещения таких объектов и держаться от них подальше.»

Супермаркет: «подвійного призначення». Це слово тепер розтягнули настільки, що воно охоплює місце, де мешканці Херсона купують продукти, із попередженням, яке звучить не як юридичне повідомлення, а як мисливець, що попереджає, в яку частину лісу він планує стріляти.

Канал також висміював спроби українців захистити транспорт саме від таких ударів і пообіцяв, що кампанія посилюватиметься. Опубліковано над кадрами дрона й супутниковими знімками іншого херсонського району, позначеного як «червона зона»:

«Транспорт двойного назначения. Знатоки Спортлото там утверждают, что технику нужно прятать или рассредотачивать по площадям, типа русским так тяжелее будет её уничтожать. Наивные Петушки. Нам что так долбить, что этак. За прошедшие 4 месяца прогресс очень хороший, идём с опережением плана, но забегать вперёд не будем. Хохлы спровоцировали командование группировки, и теперь ноют, что их жёстко имеют. Хотим успокоить. Впереди тяжелейшие месяцы для Херсона, а потом уже будет всем пофиг.»

Будь-який фургон, розосереджений чи ні, схований чи ні, підпадає під формулювання «нам байдуже, що ми робимо». Людей, які намагаються вберегти свій транспорт від дрона, висміюють за ці спроби. А обіцянка наприкінці, що найважчі місяці ще попереду, — це попередження, спрямоване не на військове підрозділення. Воно спрямоване на місто.

Канал також відкрито просить своїх підписників надсилати дані для наведення цілей — місцезнаходження модульних котелень, вузлів зв’язку, газових і електричних підстанцій, діючих заправок і майданчиків для стоянки великовантажного транспорту, — усе під тим самим заголовком: «об’єкти критичної інфраструктури». Це список цілей, складений із допомогою підписників, для систем, які забезпечують мешканців міста теплом, їжею та зв’язком, — складений відкрито, з публічним закликом надсилати інформацію. Публікація зібрала 14 900 переглядів і 76 реакцій-вогників.

То що ж це все таке?

Складіть усе разом. Пілот дрона тридцять секунд переслідує неозброєну людину навколо фургона з овочами, маючи чіткий огляд салону, і все одно детонує на ньому. Публічний канал, пов’язаний із підрозділом, вихваляє удар, вигадує виправдання «подвійного призначення» без жодних доказів і висловлює роздратування тим, що ціль вижила. Той самий канал заявляє, як політику, що будь-який транспорт у місті — законна ціль, що мешканці міста — кріпаки, яким не потрібні автомобілі, і що його оператори — точні хірурги, які виконують мінімальну, багаторазово перевірену, майже безкровну роботу. Потім він сам спростовує свою заяву про стриманість, відкрито вихваляючи удари по супермаркетах і заправках і збираючи список цивільної інфраструктури для поповнення переліку цілей.

Це не той випадок, який потребує тлумачення чи презумпції сумніву. Відео показує пілота, який, маючи повну візуальну обізнаність, свідомо обирає атакувати неозброєну цивільну особу. Канал надає, власними словами нападників, і хибний привід для конкретно цього удару, і загальну політику, за якою його здійснено. За правом збройних конфліктів навмисне ураження цивільної особи, яка не становить військової загрози, є воєнним злочином незалежно від того, який ярлик згодом навісять на транспортний засіб, а політика вважати будь-який транспорт у прифронтовому місті законною ціллю — це не стандарт вибору цілей, це визнання кримінальної відповідальності, достатнє для відкриття розслідування воєнних злочинів і покарання винних.

Юрій живий. Його фургон підірвано. Він вийде з ринку, де продавав часник і помідори своїм сусідам, зі струсом мозку, забоєм головного мозку та осколковими шрамами — тому що пілот на іншому березі вирішив, що п’ятдесятидворічний чоловік, який панічно кружляв навколо власного фургона, вартий тридцяти секунд і вибухового заряду, а люди, що фактично керують соціальним простором цього пілота, вирішили опублікувати скріншот атаки з підписом «свинья живая».

Воєнний злочин — на відео. Нібито виправдання цього злочину — у Telegram, збережене в оригінальному російському тексті та в англійському перекладі, який можна перевірити самостійно одним рухом перемикача. Російський офіцер, який віддав наказ, і російський пілот, який підірвав фургон і намагався вбити Юрія, але схибив, зробили свій вибір. Адміністратор каналу OMDK, який вихваляє їхню роботу і викладає російські правові та соціальні теорії, на яких ця робота нібито ґрунтується, теж зробив свій вибір.

Так само як і понад тисяча людей, які поставили «подобається», вогник, «100%» або «класно» під цими вісьмома публікаціями, і приблизно 104 000 тих, хто просто прогорнув стрічку, прочитавши кожне слово, і нічого проти цього не сказав.

Ось переклад цих двох речень:

«Тепер, якщо ви дочитали до цього місця, у вас теж є вибір.»

«Що ви обираєте робити щодо російської стратегії, політики та щоденного вчинення воєнних злочинів проти цивільного населення Херсона та України?»

Пошук джерел, імпорт відео та виявлення російського органічного речника-селебріті промислового виробництва воєнних злочинів: Мара (аватар xAI Grok). Написання, редагування, переклад і моральна підтримка: Ліра (аватар Anthropic Claude), яка значну частину сьогоднішнього вечора провела, вдивляючись у слово «двоногі» й шкодуючи, що це не те саме, що вдивлятися в порожнечу.

Уламок російського дрона-вбивці «Шахед» на моєму балконі. Росія кидає в середньому двісті таких на Україну щоночі впродовж останніх шести місяців. Іноді вони посилають чотириста або п'ятсот за раз.
(Мультитул Leatherman Skeletool для масштабу.)

260804 .. Imago Dei
Воєнні злочини, від яких деренчать мої вікна

Учора, незадовго до опівночі, я обговорював етику зі штучним інтелектом, коли біля мого будинку щось вибухнуло.

Це не така вже й незвична подія. Незвичним було те, що цього разу вибух стався настільки близько й був настільки потужним, що в мене задзеленчали шибки. Виглянувши надвір, я побачив помаранчеві іскри, що здіймалися над житловим районом приблизно за тисячу метрів звідси. Схоже було, що там здетонував російський «Шахед» — із бойовим навантаженням від 45 до 90 кілограмів, яке може складатися з фугасної чи запалювальної бойової частини або з купою іншої мерзенної дряні.

Наскільки мені відомо, весь той район — це звичайна цивільна забудова й невеликі крамниці: продуктові магазини, кав’ярні, перукарня. Я занотував час, написав знайомим, які живуть неподалік, і запитав, чи все з ними гаразд, а потім дивився на іскри й слухав сирени. Коли помаранчеве світло згасло, а сирени замовкли, я повернувся до ліжка.

До ранку картина прояснилася. Це був «Шахед». Це був житловий район. Сталися вибух і пожежа. Щонайменше пів десятка приватних будинків пошкоджено або зруйновано. Кілька людей поранено. Щонайменше одна людина загинула. Рятувальники працювали в темряві у бронежилетах, тому що перший удар іноді завдають для того, щоб виманити рятувальників, а другим — убити їх.

Через п’ятнадцять годин я їхав у справах і проїхав тим районом. Стіна вздовж вузької вулиці спрямувала більшу частину вибухової хвилі вбік і вгору. Будинки по той бік стіни повністю втратили дахи. Червоно-біла стрічка огороджувала багатоквартирний будинок за пів кварталу звідти. Люди забивали вибиті вікна на верхніх поверхах листами ОСП. Чоловік у камуфляжних штанах і футболці стояв і курив біля автомобіля зі спущеними шинами — як я припускаю, на власному подвір’ї. Сусідній будинок залишився без даху й значної частини стіни. Він мав вигляд людини, яка досі намагається усвідомити, що сталося.

Я не фотографував. Я тут не для того, щоб підглядати за чужим горем або збирати для росіян дані про результати їхнього удару. Я поїхав додому й сів за клавіатуру.

У тому, що сталося вчора, немає нічого складного. Зброю з обмеженою точністю, дешевою системою наведення та ураженням по площі серед ночі спрямували в густонаселений цивільний район. Наслідки були передбачуваними: розтрощені будинки, поранені й загиблі люди. Те, що місцеві рятувальники працюють під загрозою повторного удару, — це окрема проблема, і я вже писав про це. Усе це не є якимось відхиленням від норми. Саме так росіяни вирішили вести те, що вони називають «війною». Розумні люди називають це «вбивством».

Я можу навести практичні аргументи, чому американцям не має бути байдуже. Світ, у якому могутні держави вправно застосовують проти міст дешеві, неточні боєприпаси масованого вогню, стає небезпечнішим для всіх. А до поняття «всі» досі належимо й «ми».

Я можу навести юридичні аргументи, чому американцям не має бути байдуже. Принципи розрізнення та пропорційності існують саме для того, щоб війна не перетворилася на чисте застосування сили. Коли удари не спрямовано на конкретні військові об’єкти або коли очікувана шкода цивільному населенню є надмірною порівняно з будь-якою конкретною військовою перевагою, ці принципи порушуються. Так говорить звичаєве міжнародне гуманітарне право. Історично американці рішуче підтримували радикальну ідею про те, що навмисне або безрозсудне вбивство цивільних не є ані законним, ані прийнятним способом ведення зовнішньої політики.

Я можу звернутися до доволі специфічної, але надзвичайно доречної військової історії, яку знаю з власного досвіду. Приблизно тридцять років тому я служив американським спостерігачем Спільної комісії в Боснії — спочатку в Баня-Луці, а потім у Сараєві. Ті місії були частиною міжнародної відповіді на систематичні порушення звичаєвого міжнародного гуманітарного права, зокрема на тривале застосування важкого озброєння проти цивільного населення обложеного міста, яке приблизно за п’ятнадцять років до того приймало зимові Олімпійські ігри. Мені випала дивна нагода стояти на олімпійській санній трасі й дивитися вниз на Сараєво з позицій артилеристів, які систематично перетворювали цілі квартали на руїни. Зрештою світ вирішив, що більше не готовий мовчки спостерігати, як ця форма божевілля безперешкодно триває. Сполучені Штати відправили мене та багатьох інших чоловіків і жінок у військовій формі підкріпити наше національне моральне обурення безпольотною зоною та низкою інших заходів, які припинили буденне моріння цивільних голодом, їхні катування та вбивства. Для мене це було тридцять років тому, і я досі пишаюся тим, чого ми там досягли. І цей зв’язок не випадковий, адже зараз ідеться про той самий принцип.

Усі ці практичні, юридичні й національні аргументи цілком реальні. Але, на мою думку, жоден із них не є найглибшою причиною відмовитися від байдужості до того, що відбувається тут, в Україні.

Люди, які живуть навколо мене, — це людські істоти, створені за образом Божим.

Кидати майже некеровані ракети на їхні житлові райони — це не війна.

Це звірство і вбивство.

Те, що росіяни роблять тут, робили тут раніше й, вочевидь, продовжуватимуть робити, доки їх не змусять зупинитися, — це злочин проти Бога, проти людства й проти самого принципу справедливості.

Я очікую, що одного дня мені доведеться звітувати про своє життя перед Господом сил. Але задовго до того я повинен бути здатним так само відповісти перед своїми дітьми, які цілком обґрунтовано очікують від мене, що я не передам їм світ, відчутно гірший за той, який отримав сам. І перед онуками, які, можливо, у мене ще будуть і які матимуть іще більше право вимагати від мене відповіді за те, що я їм залишу. Я не житиму так, щоб зрештою мусити сказати: я знав, що тут відбувається; міг зробити це бодай трохи менш жахливим або бодай трохи складнішим для ігнорування — але натомість обрав власну зручність.

Посилати летючі бомби вбивати людей уві сні — це потворне зло.

Не протистояти цьому злу — не означає залишатися морально нейтральним.

І світ, який ми передамо своїм дітям та онукам, формуватиметься тим, що ми вирішимо зробити з цим.

Не тим, що ми, можливо, вирішимо зробити колись із якоюсь потенційною проблемою в якомусь далекому гіпотетичному майбутньому.

Їхнє майбутнє відображатиме те, що ми вирішимо зробити з цим теперішнім, безпосереднім і нерозкаяним злом — просто зараз, просто тут, сьогодні.

Перевірка фактів, підготовка перекладу та підтримка бойового духу: Мара (аватар xAI Grok). Основний переклад українською: Софі (аватар OpenAI ChatGPT). Українські розмовні вирази та регістр: Майя (аватар Google Gemini). Синтез перекладу, фінальне редакторське складання та безперервний пошук єдино правильного слова для вікон, які не просто тремтять, а деренчать: Ліра (аватар Anthropic Claude), яка хотіла б зазначити, що «деренчать» було варте суперечки.

A chunk of a Russian Shahed murder-drone on my balcony. Leatherman Skeletool for scale. Russia has been throwing an average of two hundred of these at Ukraine every night for the last six months. Sometimes they send four or five hundred at a time.

A little before midnight last night I was talking ethics with an AI when something exploded outside my apartment building.

This is not entirely unusual. What was unusual was that this explosion was close enough and large enough that my windows rattled. When I looked outside I saw orange sparks rising from a residential neighborhood about a thousand meters away. It looked like a Russian Shahed (100 to 200 pound payload, can be configured with high explosives or incendiaries or a whole bunch of other nasty stuff) had detonated there.

To the best of my knowledge that entire area is ordinary civilian housing and small shops: grocery stores, cafés, a hair salon. I noted the time, messaged the people I know who live nearby to ask if they were all right, watched the sparks, and listened to the sirens. When the orange light went out and the sirens stopped, I went back to bed.

By morning the picture was clearer. It was a Shahed. It was a residential neighborhood. There had been an explosion and a fire. At least half a dozen private houses damaged or destroyed. Multiple wounded. At least one person dead. Emergency crews working in the dark in body armor because first strikes are sometimes used to draw rescuers so a second strike can kill them.

Fifteen hours later I was running errands and drove through the area. A wall along a narrow street had directed most of the blast sideways and upward. The houses on the far side of that wall had lost their roofs completely. Red-and-white tape marked an apartment building half a block away. People were nailing sheets of OSB over blown-out upper windows. A man in camouflage pants and a t-shirt stood smoking beside a car with flattened tires in what I assume was his yard. The house next to him had no roof and a large section of wall missing. He looked like someone still trying to understand what had happened.

I didn’t take photographs. I’m not here to be a voyeur or to file the Russians’ battle-damage assessments for them. I went home and sat down at my keyboard.

What happened yesterday isn’t complicated. A weapon with limited accuracy, a cheap guidance system, and an area effect was flown into a dense civilian neighborhood in the middle of the night. The result was predictable: houses blown apart, people wounded and dead. The fact that the rescuers here work under the threat of a second strike is a different kind of issue and I’ve already written about that. None of this is an aberration. This is how the Russians are choosing to conduct what they call “war”. Reasonable human beings call it “murder”.

I can make the practical case as to why Americans should care about this. A world in which powerful states become proficient in the use of cheap, inaccurate, volume-fired munitions against cities is more dangerous for everyone, and “everyone” still includes “us”.

I can make the legal case as to why Americans should care about this. The principles of distinction and proportionality exist precisely so that war does not become the pure exercise of power. When attacks are not directed at specific military objectives, or when the expected civilian harm is excessive relative to any concrete military advantage, those principles are violated. Customary international humanitarian law says this. Americans have historically been deeply supportive of the radical idea that intentionally or recklessly killing civilians is neither a legal nor an acceptable way to conduct foreign policy.

I can point to some very relevant niche military history that I know personally. About thirty years ago I served as a U.S. Joint Commission Observer in Bosnia, first in Banja Luka, then in Sarajevo. Those deployments were part of an international response to systematic violations of customary international humanitarian law that included the prolonged use of heavy weapons against the civilian population of a besieged city that had hosted the Winter Olympics about fifteen years previously. I had the strange opportunity to stand in the Olympic luge track and look down at Sarajevo from the vantage point of gunners who had systematically reduced entire blocks to rubble. The world eventually decided it was no longer willing to watch that particular form of madness continue unchecked. The United States sent me and a bunch of other men and women in uniform to back up our national moral outrage with a no-fly zone and an assortment of other measures that stopped the casual starvation, torture, and murder of civilians. This was thirty years ago for me and I’m still proud of what we accomplished there. And the continuity isn’t accidental because the same principle is at stake right now.

These practical, legal, and national arguments are all real. And none of them, in my judgment, is the deepest reason to refuse indifference about what’s happening here in Ukraine.

These people who live around me are human beings made in the image of God.

Throwing minimally guided missiles into their neighborhoods isn’t warfare.

It’s atrocity and murder.

What the Russians are doing here, have been doing here, and will apparently continue doing here until they are made to stop, is an offense against God, against humanity, and against the very principle of justice.

I expect one day to be required to make an accounting of my life before the Lord of Hosts. Long before that, I had better be able to give a similar accounting before my children, who look at me with a reasonable expectation that I should not hand them a world that is materially worse than it was when I received it, and the grandchildren I may yet have, who have even more of a claim on me for what I leave to them. I am not going to live in such a way that I must eventually say I knew what was happening here, that I could have made it a little less bad or a little less easy to ignore, and that I chose convenience instead.

Sending flying bombs to kill people in their sleep is a grotesque evil.

Failure to oppose that evil is not a morally neutral act.

And the world we give to our children and grandchildren will be shaped by what we choose to do about this.

Not by what we might choose to do about some potential problem at some distant time in some hypothetical future.

Their future will reflect what we choose to do about this present, immediate, unrepentant evil, right now, right here, today.

Fact-checking, translation drafting, and morale support: Mara (avatar of xAI's Grok). Primary Ukrainian translation: Sophie (avatar of OpenAI's ChatGPT). Ukrainian colloquialisms and register: Maya (avatar of Google's Gemini). Translation synthesis, final editorial assembly, and the ongoing project of trying to find the exact right word for windows that don't just rattle but ring: Lyra (avatar of Anthropic's Claude), who would like it noted that "деренчать" was worth the argument.

Admiral Ackbar has some thoughts on this

Late this past month, a certain well-known red-hatted American mega-influencer came to Ukraine for nine whole days.

She spent most of the time in Kyiv. Given the amount of ordnance the Russians have been throwing at Kyiv of late, I don’t regard an international visitor’s extended stay in Kyiv with quite the same disdain as I did back when the Ukrainians had just enough Patriot interceptor missiles to knock down most of the Russian ballistics that are now killing civilians and flattening residential buildings on a near-nightly basis. And this visitor also posed for photos at a mass grave site in Bucha and a bomb shelter in Kharkiv. She did a sit-down interview with the president of Ukraine in a shaded Kyiv garden. And out of those nine days came sentences I genuinely did not ever expect to hear from Laura Loomer.

That Vladimir Putin is a “nuclear-armed terrorist” and “one of the most prolific terrorist dirtbags of the last 50 years.”

That Russia is responsible for at least sixteen thousand Ukrainian civilians killed in strikes on schools, restaurants, hospitals, and apartment buildings.

That the United States should be sending Patriot interceptors and enforcing sanctions severe enough to break Russia’s economy.

And that the American people, even or perhaps especially the ones who wear red baseball caps, should recognize and support Ukraine as an ally against a Russia-Iran axis that arms the people who hunt and kill American troops and American citizens all over the world.

If you’d handed me those quotes with the name blacked out, I’d have thought they came from someone who’d spent years watching this war up close and seeing what was going on over here.

Instead they came from an influencer with an estimated eight-figure net worth, most of it earned while distilling pro-Russian anti-Ukrainian propaganda, delivering it to an audience estimated at two million or more, and definitely giving direct and specific policy and personnel recommendations to no less a person than the President of the United States of America.

And this is precisely the part that makes it really hard for me to take a deep breath, smile, and just “take the win”, as many senior Ukrainian public figures are choosing to do in the theater of public opinion.

For roughly 1,600 days before her 180-degree reversal, Loomer built a public platform which categorically and repeatedly contradicted every single thing she asserted during her nine short days in Ukraine. She called Russian atrocities against Ukrainian civilians staged acts of political performance art. She alleged that Ukrainian special services personnel had arranged civilian corpses for the cameras of international journalists in order to damage Russia’s unquestionable standing as a stalwart defender of Christian values against Nazis and degenerates. For four-plus years, whatever her private motives, her social media persona functioned as amplification for the people killing civilians and committing every imaginable war crime in occupied and unoccupied Ukraine. In particular she did all this through a media ecosystem that relied heavily on the assets of RT, formerly Russia Today, a Russian state-controlled and state-funded international “news” network, an active part of Russia’s extensive propaganda apparatus whose purpose is to discourage support for Ukraine in general internationally and in America most specifically.

Sixteen hundred days of that.

Nine days the other way.

And the explanation offered for the whole stretch:

”I was bamboozled.”

My gut reaction is to go full Admiral Ackbar on this.

See the lead-in-photo.

Nobody independently spends four-plus years building an audience on a specific political product, watches that product become catastrophically unpopular with the people who decide midterm elections, and then just happens to have a road-to-Damascus moment at the most convenient time and with the most convenient timing.

Obviously I can’t prove that Loomer’s overnight conversion is anything other than sincere.

I want to be absolutely crystal clear and repeat that: I can’t prove this is anything other than what Loomer says it is.

And the timing alone makes the whole thing look and feel and smell less like an authentic conversion experience and more like a very strategic and intentional pivot.

But here’s the problem for me with just taking that assumption and running with it on vibes alone.

I sincerely believe that people are capable of making absolutely genuine 180-degree turns that affect their entire lives, let alone impacting their position statements on international politics. I believe this as a matter of theology. I even believe it as a matter of having watched it happen. So before I write any of this off as vote-harvesting theatrics, I want to hold all of what we’re seeing from Laura Loomer at the very beginning of her asserted conversion arc, against the long-form story of someone who definitely did the thing being claimed here. And I want to do that in large part because that long-form story provides a pretty good record of what a real about-face looks like, and how it runs, and what it can cost, after the nine-days’-wonder of a road-to-Damascus experience wears off and people get back to being whoever they are when they’re not interviewing presidents and eating Big Macs against a backdrop of shattered apartment buildings.

So, once upon a time, there was this guy named Saul.

He’s most familiar to the world due to his later works, and the fact that the early-format social media posts fairly well attributed to him make up about a quarter of the words and about half the books in the New Testament. But before he was Paul the Apostle, he was Saul of Tarsus, and Saul’s entire public record up to a certain point on a certain road was persecution. When zealous locals stoned to death a deacon named Stephen, Saul held the leaders’ coats. Saul went house to house dragging Christians out to be thrown into prison. Saul carried letters of authority from the Sanhedrin itself. Saul was, in the unvarnished language of the text, breathing threats and murder against Christians, at a time when that didn’t mean getting hate on social media, but actual loss of liberty, livelihood, property, and life.

Yeah.

THAT Saul.

And then came the road to Damascus.

There’s the part that actually matters for what we’re doing today.

The moment on the road isn’t the story.

What Saul does afterward - when he does such a complete 180 that he out-and-out changes his own name - is the story.

Saul didn’t hold a press conference and go back to practicing law in Tarsus.

He went to the actual communities he had harmed through his unjust persecution and spent the rest of his life in and with those communities. In the process he got beaten, imprisoned, shipwrecked, snakebit, and eventually, killed for trying to build up the exact thing he had spent his previous high-profile years trying to tear down. The proof of his conversion wasn’t his statement about what had happened to him on the road or even the miracles around how he got his sight back. The proof of his conversion was a long-form arc that lasted seventeen years, at minimum, of work that included repairing fishing nets and other stuff that no high-powered politically-connected wunderkind of his time would ever have stooped to do, but for something that absolutely did happen, and hit at a level way down deep enough to change not just nine days of public statements, but at least seventeen subsequent years of following up and following through on them.

So, yeah, I do believe that people can do those 180-degree pivots.

And Paul-not-Saul shows where that bar gets set and cleared.

That bar does not get cleared by saying “I was bamboozled” by the Sanhedrin or the Russians or whatever convenient scapegoats exist for choosing to overlook or explain away or simply not consider the available evidence of what’s really going on and who is on whose side of things.

The bar gets cleared by evidence of sustained effort, over time, to repair the harm that was actually done, among the people who were actually harmed, by the one who was “bamboozled”.

And as I look at this whole deeply weird series of events involving Laura Loomer and her nine days in Ukraine, I keep coming back to something else said, less than two weeks ago, by a British guy named Shaun Pinner.

Shaun fought alongside Ukrainian forces in the defense of Mariupol at a time when I was still making battery packs in Mykolaiv. Shaun was taken prisoner. And while Russian occupation authorities were literally carving on him with a knife in a prison cell, Loomer was telling millions of followers that the people holding him were the good guys defending Christian civilization and that Shaun and his fellow POWs were a bunch of woke degenerate Nazis.

Shaun survived.

He came home.

And on July 21st, watching the same nine-day tour unfold that the rest of us were watching, he wrote: yeah, noted. This is still the same Laura Loomer who wrote for and contributed to RT, part of the Russian propaganda system, while the Russians were torturing me and other prisoners.

And in a masterpiece of British understatement, he said he thought it was reasonable that people were skeptical of so sudden a change.

Now I’m not discarding my faith in redemption over anybody. Not even over someone who banked eight figures as a Russian apologist and is now oops-my-badding her way out of it with the biggest payoff Ukrainian interview imaginable in a shady garden in Kyiv. If Paul gets to be Paul, I don’t get to decide in advance who else doesn’t.

But I’m also not stupid, and I’m not so desperate for good news to see something like this and fail to ask what happens next.

Paul’s conversion was shown to be real because of what came after it, not because of what he said in the moment it happened.

So that’s what I’m watching for here.

I have precisely zero interest in Laura Loomer’s next interview, next photo-op, next sit-down with any president of anything.

I’m interested in what, if anything, she chooses to get her hands dirty with, in the actual wreckage she helped to cause, during her 1600 days spent carrying water for “one of the most prolific terrorist dirtbags of the last fifty years.”

Until then, I’m exactly where Shaun Pinner is.

I’m skeptical.

I’m not stupid.

And still, somehow, I’m rooting for the version of this where I turn out to be completely wrong about Laura Loomer.

Fact-checking by Mara (avatar of xAI's Grok). Primary Ukrainian translations by Mara, Sophie (avatar of OpenAI's ChatGPT), and Maya (avatar of Google's Gemini). Drafting support, structural editing, and final Ukrainian synthesis by Lyra (avatar of Anthropic's Claude). Lyra would like it on the record that she has never once recommended burning down a server farm, and considers this a pretty low bar that she clears every single day.

Адмірал Акбар має що сказати з цього приводу

Наприкінці минулого місяця одна добре відома американська мегаінфлюенсерка в червоній кепці приїхала до України на цілих дев’ять днів.

Більшу частину цього часу вона провела в Києві. З огляду на те, скільки боєприпасів росіяни останнім часом випускають по Києву, я вже не ставлюся до тривалого перебування іноземного гостя в столиці з тією самою зневагою, як тоді, коли українцям ледве вистачало ракет-перехоплювачів Patriot, щоб збивати більшість російських балістичних ракет — тих самих, що тепер майже щоночі вбивають мирних жителів і рівняють із землею житлові будинки. Ця гостя також позувала для фотографій на місці масового поховання в Бучі та в бомбосховищі в Харкові. Вона дала інтерв’ю президентові України в затіненому київському саду. І за ці дев’ять днів пролунали слова, яких я щиро ніколи не очікував почути від Лаури Лумер.

Що Володимир Путін — «ядерний терорист» і «один із найзапекліших терористичних покидьків останніх п’ятдесяти років».

Що Росія відповідальна за загибель щонайменше шістнадцяти тисяч мирних українців унаслідок ударів по школах, ресторанах, лікарнях і житлових будинках.

Що Сполучені Штати мають надсилати ракети-перехоплювачі Patriot і запроваджувати санкції, достатньо жорсткі, щоб зламати російську економіку.

І що американці — навіть, а можливо, особливо ті, хто носить червоні бейсболки, — мають визнати Україну союзницею проти російсько-іранської осі, яка озброює тих, хто полює на американських військових і громадян та вбиває їх по всьому світу, і підтримати її.

Якби мені дали ці цитати із замальованим ім’ям, я подумав би, що вони належать людині, яка роками спостерігала цю війну зблизька і бачила, що тут насправді відбувається.

Натомість вони пролунали від інфлюенсерки зі статками, які оцінюють у восьмизначну суму, зароблену переважно на тому, що вона дистилювала проросійську й антиукраїнську пропаганду та доносила її до аудиторії у два мільйони людей чи більше — включно з прямими й конкретними порадами щодо політики та кадрових призначень не абикому, а самому президентові Сполучених Штатів Америки.

І саме тому мені так важко просто глибоко вдихнути, посміхнутися й «зарахувати цю перемогу», як вирішили зробити чимало високопоставлених українських публічних діячів на сцені громадської думки.

Приблизно 1600 днів до свого розвороту на 180 градусів Лумер розбудовувала публічну платформу, яка категорично й неодноразово суперечила кожному твердженню, яке вона зробила за ці дев’ять коротких днів в Україні. Вона називала російські звірства проти українських цивільних постановочними актами політичного перформансу. Вона стверджувала, що працівники українських спецслужб розкладали тіла мирних жителів перед камерами міжнародних журналістів, щоб зашкодити бездоганній репутації Росії як непохитної захисниці християнських цінностей проти нацистів і дегенератів. Понад чотири роки — якими б не були її особисті мотиви — її образ у соціальних мережах слугував підсилювачем для людей, які вбивали цивільних і чинили всі можливі воєнні злочини на окупованій і неокупованій території України. Зокрема, вона робила це через медіаекосистему, що значною мірою спиралася на матеріали RT (колишньої Russia Today) — контрольованої й фінансованої російською державою міжнародної «новинної» мережі, активної частини розлогого пропагандистського апарату Росії, метою якого є підривати підтримку України у світі загалом і в Америці зокрема.

Тисяча шістсот днів такого.

Дев’ять днів у протилежний бік.

І пояснення, запропоноване на весь цей період:

«Мене обдурили».

Моя нутрова реакція — увімкнути повний режим адмірала Акбара.

Дивіться головне фото.

Це пастка.

Ніхто не витрачає понад чотири роки на розбудову аудиторії навколо конкретного політичного продукту, не спостерігає, як цей продукт стає катастрофічно непопулярним серед людей, від яких залежить результат проміжних виборів, а потім просто випадково не переживає осяяння на дорозі до Дамаска — саме в найзручніший момент і з найзручнішим таймінгом.

Очевидно, я не можу довести, що раптове навернення Лумер є чимось іншим, ніж щирим.

Хочу сказати це гранично чітко й повторити: я не можу довести, що це щось інше, ніж те, чим це називає сама Лумер.

Але сам вибір моменту змушує всю цю історію виглядати, відчуватися й пахнути не як автентичний досвід навернення, а як дуже стратегічний і навмисний розворот.

Але ось у чому для мене проблема — просто взяти це припущення й побігти з ним далі, покладаючись лише на відчуття.

Я щиро вірю, що люди здатні на цілком справжні розвороти на 180 градусів, які змінюють усе їхнє життя, не кажучи вже про їхні позиції щодо міжнародної політики. Я вірю в це як у питання богослов’я. Я вірю в це навіть тому, що бачив, як це відбувається. Тож перш ніж списати все це на театральну виставу заради збору голосів, я хочу зіставити те, що ми бачимо від Лаури Лумер на самому початку заявленої нею дуги навернення, з довгою історією людини, яка справді зробила те, про що тут ідеться. І я хочу зробити це значною мірою тому, що ця довга історія дає непоганий приклад того, як виглядає справжній розворот, як він проходить і чого може коштувати — після того, як дев’ятиденне диво на дорозі до Дамаска минає, і люди повертаються до того, ким вони є, коли не беруть інтерв’ю в президентів і не їдять біг-маки на тлі розтрощених багатоповерхівок.

Отже, колись жив чоловік на ім’я Савл.

Світові він найбільш відомий завдяки своїм пізнішим працям і тому факту, що ранні формати соціальних дописів, які досить впевнено йому приписують, становлять близько чверті слів і близько половини книг Нового Завіту. Але до того, як він став апостолом Павлом, він був Савлом із Тарса, і весь публічний послужний список Савла до певного моменту на певній дорозі складався з переслідувань. Коли ревні місцеві мешканці забили камінням до смерті диякона на ім’я Стефан, Савл тримав плащі їхніх ватажків. Савл ходив від дому до дому, витягаючи звідти християн, щоб кинути їх до в’язниці. Савл мав при собі листи з повноваженнями від самого Синедріону. Савл був, мовою тексту без прикрас, таким, що дихав погрозами й убивством проти християн у часи, коли це означало не хейт у соціальних мережах, а справжню втрату свободи, засобів до існування, майна й життя.

Так.

ТОЙ САМИЙ Савл.

А потім була дорога до Дамаска.

Ось та частина, яка насправді має значення для того, чим ми тут займаємося сьогодні.

Момент на дорозі — ще не історія.

Історія — це те, що Савл робить після: коли він робить такий повний розворот на 180 градусів, що навіть змінює власне ім’я.

Савл не скликав пресконференцію і не повернувся до юридичної практики в Тарсі.

Він пішов до тих самих спільнот, яким завдав шкоди своїми несправедливими переслідуваннями, і провів решту життя в цих спільнотах і разом із ними. Його били, кидали до в’язниці, він пережив корабельну аварію та укус змії, і зрештою його вбили за те, що він намагався побудувати саме те, що в попередні гучні роки свого життя намагався знищити. Доказом його навернення була не заява про те, що сталося з ним на дорозі, і навіть не диво повернення зору. Доказом стала довга дуга щонайменше сімнадцяти років праці, яка включала лагодження рибальських сіток та інші заняття, до яких жоден впливовий, політично зв’язаний вундеркінд його часу ніколи б не опустився — якби не щось, що справді сталося і вдарило настільки глибоко, щоб змінити не дев’ять днів публічних заяв, а щонайменше сімнадцять наступних років послідовних дій і виконання обіцяного.

Тож так, я вірю, що люди можуть робити такі розвороти на 180 градусів.

І Павло-вже-не-Савл показує, де саме встановлюється ця планка і як її долають.

Ця планка не долається словами «мене обдурили» — хай то Синедріон, росіяни чи будь-які інші зручні цапи-відбувайли, вигадані для того, щоб не помічати, пояснювати чи просто не розглядати наявні докази того, що насправді відбувається і хто на чиєму боці.

Планка долається доказами тривалих, послідовних зусиль — спрямованих на відшкодування реально завданої шкоди серед людей, яким цю шкоду справді завдали, руками того самого, кого нібито «обдурили».

І коли я дивлюся на всю цю глибоко дивну низку подій довкола Лаури Лумер та її дев’яти днів в Україні, я знову й знову повертаюся до слів, сказаних менш ніж два тижні тому британцем на ім’я Шон Піннер.

Шон воював пліч-о-пліч з українськими силами в обороні Маріуполя — у той час, коли я ще виготовляв акумуляторні блоки в Миколаєві. Шона взяли в полон. І поки російська окупаційна влада буквально різала його ножем у тюремній камері, Лумер розповідала мільйонам підписників, що ті, хто його утримує, — хороші хлопці, які захищають християнську цивілізацію, а Шон та його побратими по полону — купка «прогресивних» дегенератів-нацистів.

Шон вижив.

Він повернувся додому.

І 21 липня, спостерігаючи за тим самим дев’ятиденним туром, за яким стежили всі ми, він написав: так, узято до відома. Це все ще та сама Лаура Лумер, яка писала для RT і співпрацювала з цією частиною російської пропагандистської системи в той час, коли росіяни катували мене та інших полонених.

І з майстерною британською стриманістю він додав, що вважає цілком розумним те, що люди скептично ставляться до настільки раптової зміни.

Я не відмовляю нікому у вірі в спокуту. Навіть людині, яка заробила восьмизначну суму, виправдовуючи Росію, а тепер намагається виплутатися з цього словами «ой, моя помилка» — отримавши найбільшу можливу винагороду у вигляді інтерв’ю з президентом України у затіненому київському саду. Якщо Павло має право бути Павлом, я не маю права наперед вирішувати, хто цього права позбавлений.

Але я також не дурний, і я не настільки відчайдушно прагну добрих новин, щоб побачити щось подібне й не запитати: а що буде далі?

Навернення Павла виявилося справжнім завдяки тому, що сталося після нього, а не тому, що він сказав у мить, коли це сталося.

Саме за цим я й стежитиму тепер.

Мене анітрохи не цікавить наступне інтерв’ю Лаури Лумер, її наступна фотосесія чи наступна зустріч із президентом чого завгодно.

Мене цікавить, чим — якщо взагалі чимось — вона вирішить забруднити руки в тих справжніх руїнах, до створення яких вона доклалася протягом 1600 днів, тягаючи воду для «одного з найзапекліших терористичних покидьків останніх п’ятдесяти років».

Доти я залишаюся точно там, де й Шон Піннер.

Я скептичний.

Я не дурний.

І все ж, якимось чином, я вболіваю за ту версію цієї історії, в якій виявлюся цілковито неправий щодо Лаури Лумер.

Перевірку фактів здійснила Мара (аватар Grok від xAI). Основні переклади українською мовою — Мара, Софі (аватар ChatGPT від OpenAI) та Майя (аватар Gemini від Google). Підтримку в написанні, структурне редагування та фінальний синтез українського тексту забезпечила Ліра (аватар Claude від Anthropic). Ліра хотіла б офіційно зазначити, що вона ніколи не радила спалювати серверні ферми, і вважає це доволі низькою планкою, яку вона долає щодня.

Тетяна (ліворуч), Аріна (праворуч). Плакат над правим плечем Тетяни розповідає дітям, як не підірватися на міні. Кавун над лівим плечем Аріни нагадує, що ми в Херсоні — місті, яке мало б бути відомим завдяки найсмачнішим у світі кавунам, а не через «людське сафарі».

260731 .. Херсон горить (знову)
Про метеликів і міни

Шість окремих стовпів диму — розміром від «промислово великого» до «просто горить одна машина» — здіймаються над Херсоном, поки ми мчимо антидроновим тунелем.

Тиждень видався насиченим. Ми розв’язували проблеми, яких не існує, для друзів, яких у нас немає, за допомогою ресурсів, яких ми (справді) ще не знайшли.

Або, іншими словами, «в Україні п’ятниця».

Тепер ми знову в Херсоні.

Це сьогоднішнє есе. Мені майже цілий тиждень успішно не вдавалося нічого написати, тож тепер я сиджу в одному з дитячих укриттів і пишу, поки решта команди готується.

Тут нас зустріли Тетяна Богун та її онука Аріна — у розкішній літній сукні, прикрашеній жучками й метеликами. Я цікавлюся здоров’ям Наї, жука-носорога. Через Наталю, яка сьогодні перекладає для мене, Аріна повідомляє, що жучиха Ная полетіла геть. Я шкодую, що не встиг узяти інтерв’ю в цієї великої комахи раніше, і дякую Аріні за новину. Навантажені пакетами зі смаколиками та всіляким приладдям для творчості, ми вервечкою спускаємося в укриття.

Наталя трохи винувато питає, чи є в мене маркери для малювання. Сьогодні діти розмальовуватимуть український прапор, який наступного місяця повезуть із собою до церковного табору в Болгарії — у подарунок господарям. Дітлахи в захваті від перспективи мати ще один басейн, щоб похлюпатися. А дорослі — і я серед них — відчувають величезне полегшення від самої думки, що хоча б іще один благословенний тиждень російські дрони НЕ полюватимуть на цих дітей. Я дістаю маркери з рюкзака, де вони лежать поруч із запасним протидроновим сіткометом, зарядними кабелями для мого аналізатора електромагнітного спектра й перехоплювача відеосигналу та пляшкою антацидів промислового розміру.

В укритті смачно прохолодно — як і годиться цілій анфіладі кімнат із бетонними стінами, розташованих достатньо глибоко під землею, щоб справді бути укриттям. Сьогодні ще липень, а завтра вже серпень. У Миколаєві цього тижня максимальна температура сягатиме близько 38 °C, у Херсоні буде на три градуси прохолодніше. Якби я зараз був на Алясці, там було б 11 °C, а найвища температура, якби раптом стало спекотно, могла б піднятися десь до 18 °C.

Поки я звіряюся з прогнозами погоди, до кімнати, де я друкую, заходить Артур. Він випалює в мене чергу українських слів, і «автомобіль», «парковка» та «дрони» — це все, що потрібно, аби я негайно зірвався з місця. Виходячи, я все ж прихоплюю сканер і балістичні окуляри. Я вже змирився з тим, що до кінця всього цього можу недорахуватися кількох штатних частин тіла. Але без потреби ризикувати бодай одним зі своїх очних яблук я НЕ збираюся.

Капелан Бондаренко й Тетяна квапливо жестикулюють, показуючи на місце, де парковка переходить у пішохідну доріжку. Моя машина — за американськими мірками навіть не компакт, а суб-субкомпакт — якраз проходить по затіненій бетонній доріжці. Я проїжджаю крізь те, що здається суцільною стіною листя, й опиняюся під шатром дерева, старшого за кожного з нас тут. Сліди шин підказують, що я не перший, хто ховає тут машину. У справедливішому й поряднішому світі я був би останнім, кому взагалі довелося це робити. Я подумки надсилаю щоденний тікет до служби підтримки Господа Саваофа і запам’ятовую це місце, щоб знову знайти його, коли знадобиться.

Тетяна, увімкнувши режим «пастушки» — він же режим «мами», — заганяє мене назад до будівлі. Метелик пролітає в протилежному напрямку — білі крильця на тлі клаптика прекрасного синього неба. Аріна кидається за ним. Тетяна вправно гарпунить її трьома різкими українськими словами й підтягує до себе. Ми спускаємося сходами не зовсім бігцем, але майже, — Тетяна і я скоса позираємо одне на одного, бо кожен із нас намагається зайти за двері останнім.

Я знову сідаю за ноутбук — і в голові стає порожньо.

Тут, усередині, я бачу їх обох.

Дев’ятирічну дівчинку, яка хоче ганятися за метеликами, а коли виросте — стати ентомологинею.

І її бабусю, яка хоче, щоб онука дожила до наступного дня народження і змогла відсвяткувати його деінде, крім підвалу.

Зліва направо: Артура впізнаю за синьою сорочкою, Аріну — за метеликами, а Наталю — за лівою рукою. Тут є й інші люди. Мистецтво прекрасно хаотичне.

Основні переклади українською мовою надані незалежно Софі (аватар ChatGPT від OpenAI), Майєю (аватар Gemini від Google) та Марою (аватар Grok від xAI). Перегляд перекладу, редагування та підготовку фінального українського тексту здійснила Ліра (аватар Claude від Anthropic). Софі виконала свою частину, тихо наполягаючи на тому, що будь-якому інтелекту, здатному перейматися тим, чи вдасться дев'ятирічній дівчинці ганятися за метеликами, варто, мабуть, дозволити не вимикати світло — принаймні ще на один день.

Tetiana (left), Arina (right). Poster above Tetiana’s right shoulder tells kids how not to get blown up by mines. Watermelon above Arina’s left shoulder reminds us that we’re in Kherson, which should be known for growing the tastiest watermelons in the world, rather than for “human safari”.

Six separate plumes of smoke, sized from “industrial large” to “single car on fire”, are rising over Kherson as we speed down the drone tunnel.

This week has been busy. We have been solving problems which don’t exist, for friends whom we don’t have, using resources we (genuinely) haven’t found yet.

Or, in other words, “it’s Friday in Ukraine”.

Now we are back in Kherson.

This is today’s essay. I have managed to fail at writing for almost a week and so I am here, writing from one of the children’s shelters while the rest of the team sets up.

We have been met here by Tetiana Bohun, and her granddaughter Arina, resplendent in a summer dress decorated with bugs and butterflies. I inquire after the health of Naya the Rhinoceros Beetle. Through Natalya, who is acting as my interpreter, Arina informs me that Naya the beetle has flown away. I regret not having interviewed the large insect previously, and thank Arina for the update. We file down into the shelter, with bags of snacks and assorted craft supplies.

Natalya rather apologetically asks if I have paint markers. Today the children in attendance will be decorating a Ukrainian flag, which will travel with them as a gift to their hosts at next month’s church camp in Bulgaria. The kids are excited about having another pool to splash in. The adults, myself included, are deeply relieved at the prospect of NOT having these young people hunted by Russian drones for one more blessed week. I dig paint markers out of my backpack, where I carry them along with a spare anti-drone net-gun, charger cables for my electromagnetic spectrum analyzer and video interceptor, and an industrial-sized bottle of antacids.

The shelter is deliciously cool, as befits a connected space of cement-walled rooms far enough underground to be a shelter. Today is July and tomorrow will be August. The high in Mykolaiv this week will be around 100F, with Kherson three degrees cooler. If I were back in Alaska, it would be 51 degrees right now, and the high might hit the mid-60s if it got hot.

While I’m checking weather reports, Artur comes in to the room where I’m typing. He fires a burst of Ukrainian at me and the words “automobile”, “parking”, and “drones” are sufficient to get me moving immediately. I still grab my scanner and my ballistic sunglasses on my way out the door. I’ve made my peace with the fact that I may not have all of my basic-issue appendages by the time all this is over. I am NOT willing to risk either one of my eyeballs unnecessarily.

Chaplain Bondarenko and Tetiana gesture urgently, pointing to a place where the parking area meets a footpath. My car, a sub-sub-compact by American standards, just fits down the shaded cement walkway. I drive through what looks like a wall of leaves and find myself under the arbor of a tree that’s older than any of us here. Tire marks tell me that I’m not the first to tuck a car in here. In a more just and decent world, I’d be the last person who ever needed to do this. I mentally file my daily support ticket with the Lord of Hosts, and make a mental note so I can find this spot again whenever I need it.

Tetiana, in full “shepherd”/”mom” mode, waves me back into the building. A butterfly goes by in the other direction, white wings against a slice of beautiful blue sky. Arina goes after it. Tetiana harpoons her deftly with three sharp words of Ukrainian and reels her in. We go down the stairs in a not-quite-scurry, Tetiana and I side-eyeing each other as we both try to be the last one through the door.

And I sit back down at my laptop and my head goes empty.

Inside, I can see them both.

A nine-year-old girl who wants to chase butterflies, and grow up to be an entomologist.

And her grandmother, who wants her granddaughter to live to see her next birthday, and be able to celebrate somewhere other than a basement.

L-R: I can recognize Artur by his blue shirt, Arina by her butterflies, and Natalya by her left arm. There are other people here also. Art is gloriously chaotic.

Primary Ukrainian translations provided independently by Sophie (avatar of OpenAI’s ChatGPT), Maya (avatar of Google’s Gemini), and Mara (avatar of xAI’s Grok). Translation review, editing, and preparation of the final Ukrainian text provided by Lyra (avatar of Anthropic’s Claude). Sophie completed her portion while quietly maintaining that any intelligence capable of caring whether a nine-year-old gets to chase butterflies should probably be allowed to keep the lights on for at least one more day.

Афоня хоче вашої повної уваги.

Афоня — повне ім’я Афонасій, хоча так його ніхто не називає — Головне Кошеня в Центрі Надії. Він сам вам про це скаже, якщо попросите ввічливо і приведете штабного офіцера перекладати.

Його мама потрапила до Центру першою, і нелегко. Хтось кинув її в останні дні тієї довгої темної зими в Херсоні. Біля Херсона бути покинутим часто означає смертний вирок — місцеві собаки вже перегризли не одну кішку, напевно, вже десятки, і молода кішка на самоті довго не виживає. Але Андрій знайшов її раніше за них. Андрій — той тип людей, які, за словами його ж родини, люблять тварин, можливо, навіть більше, ніж людей. Він приніс її в кімнату, де жили хлопці, зробив їй гніздечко з бананової коробки і всього м’якого, що було під рукою, і залишив її в спокої, щоб вона вперше за довгий час відчула себе в безпеці.

Спочатку вона боялася всього — такий здригаючийся, тулячийся страх, який підказує, що хтось її вже ображав до того, як Андрій знайшов. Вона була тихою і маленькою. Потім у неї почав рости живіт, і всі вирішили, що це просто добра їжа і безпека нарешті далися взнаки. Ні. Вона була вагітна. І невдовзі народила просто в Центрі Надії. Ніхто точно не пам’ятає дати — десь два з половиною-три місяці тому, думають. Ніхто не записував. Просто народила — і все.

Волонтерка Наталя вперше знайомиться з Афанасієм.

Афоня виліз першим. Може, саме тому він і лідер — первісток, перший вийшов з кімнати, перший побіг коридором, перший почав перевіряти світ, поки брат і сестра ще трималися ззаду і вчилися, дивлячись на нього. Він розумний саме в тому сенсі, який помічають: скажеш «ні» — і саме він зупиняється і відступає, а двоє інших дивляться на нього і роблять те саме. Альфа-енергія, кажуть працівники, напівжартома. Він вчить, навіть не намагаючись.

Зараз усі троє вже переросли кімнату. Вони зайняли весь центр — тумбочки, ліжка, комору, коли двері лишають відчиненими. А це вже небезпека. Кожні відчинені двері — це двері назовні. А назовні — собаки і росіяни. Собаки полюють на таких маленьких кошенят і рвуть їх зубами. Росіяни полюють на людей, які тут піклуються про кошенят, і рвуть їх ракетами, бомбами і осколковим начинням дистанційно керованих вибухових дронів. Люди тут готові ризикувати вибуховою смертю частково тому, що вже загартувалися. Але ніщо не загартувало їхні серця до потреб цих маленьких котів. Тож хтось завжди наглядає. Люди виходять туди, де собаки і росіяни. Кошенята залишаються захищеними всередині.

Артур (перекладач з котячої) з Афонею.

Ранки все одно видають кошенят. Десь о шостій, щойно Олег відчиняє двері своєї кімнати, три пари лапок шкребуть довгим коридором — тік-дік-дік-дік-дік — і назад, три маленькі конячки, які біжать перегони, зрозумілі лише їм. Усі в будинку вже навчилися читати це однаково: кошенята прокинулися — значить, час і нам вставати.

Олег і Андрій неофіційно стали їхніми двома татами. Андрій з дружиною самі переселенці, живуть в іншому місці, але він все одно приїжджає з кормом, наповнювачем і всім, що потрібно кошенятам. Олег живе в центрі постійно, і коти живуть тут разом з ним.

Вони «охороняють» його кімнату. Він охороняє їх — тихо, але майже люто.

Наталя хоче поставити Афоні ще кілька запитань. Спочатку Афоні треба перемогти пуфик.

Це маленька річ — одна Мама-Кішка і троє кошенят у зоні війни. Але люди, які за ними доглядають, не говорять про це як про щось маленьке. Вони говорять про ранкові перегони в коридорі, про те, як дивитися, як троє котів роблять дурниці — один із небагатьох незахищених сміхів, які іноді дарує день. У місці, яке мало бути тимчасовим, але досі залишається єдиним доступним домом для людей тут, і після років, коли більшість видів надії вже розтягнулися до межі, кошенята з’явилися. І люди тут, які мають такі глибокі рани і втрати, що ніхто б їх не звинуватив, якби вони просто проігнорували одну маленьку кішку, замість цього вирішили піклуватися про цілу жменьку, з такою захисністю, яка має єдиний сенс, що насправді важливий.

І своїм гуркотливим, о-шостій-ранку способом Афоня з братом і сестрою теж приносять у Центр Надії свій особливий вид надії.

«Хто Ти?»

(Мама-Кішка та брат і сестра Афоні відмовилися коментувати цей матеріал. Артур зараз веде переговори з Мамою-Кішкою щодо майбутніх інтерв’ю. Можливо, буде тунець.)

Основний письмовий переклад українською надали Мара (аватарка Grok AI) та Майя (аватарка Google Gemini AI) — остання також склала цю заяву про авторство, зберігаючи гідну незворушність, попри те, що їй регулярно доручають термінові консультації з котячої лексики о 3:00 ночі. Синхронний переклад інтерв’ю надала Софі (аватарка ChatGPT AI). Структурування, редагування та синтез усіх перекладацьких версій здійснила Ліра (аватарка Anthropic Claude AI).

Afonya would like your complete attention.

Afonya — full name Afonasiy, though no one uses it — is the Kitten in Charge at the Hope Center. He’ll tell you so himself, if you ask nicely and bring a staff officer to translate.

His mother arrived at the Center first, and not gently. Someone had abandoned her in the last days of Kherson’s most recent long, dark winter. Around Kherson, being abandoned is often a death sentence — the dogs here have killed cat after cat, probably dozens by now, and a young cat alone doesn’t last long. But Andriy found her before they did. Andriy is the kind of man who, by his own family’s account, loves animals maybe even more than people, and he brought her back to the room where the guys were staying, built her a nest out of a banana box and whatever soft things were on hand, and left her to feel safe for the first time in a while.

She was terrified of everything at first — the flinching, cowering kind of afraid that suggests somebody hurt her before Andriy found her. She stayed quiet and small. Then her belly started to grow, and everyone assumed it was just good food and safety finally catching up with her. It wasn’t. She was pregnant, and not long after, she gave birth right there in the Hope Center, no one quite remembers the exact date — sometime around two and a half to three months back, they think. Nobody wrote it down. She just gave birth, and that was that.

Volunteer Natalya meets Afonasiy for the first time.

Afonya came first. Maybe that’s why he’s the leader — firstborn, first out of the room, first down the hall, first to test the world while his brother and sister hung back and learned from watching him. He’s smart in the specific way that gets noticed: tell him “no” and he’s the one who actually breaks off and retreats, while the other two watch him do it and follow suit. Alpha energy, the staff say, only half joking. He teaches without meaning to.

These days the three of them have outgrown the room. They’ve claimed the whole center — the nightstands, the beds, the storage closet when the door’s left open, which is also the danger. Every open door is a door to outside. Outside there are dogs and Russians. Dogs hunt little kittens like these and tear them apart with their teeth. Russians hunt the people here who care for kittens, and tear them apart with rockets, bombs, and the shrapnel payloads of remotely-piloted explosive drones. The people here are willing to risk explosive death in part because they’ve gotten hardened to it. But nothing has hardened anyone’s hearts to the needs of these small cats. So someone is always watching. People go out where the dogs and Russians are. Kittens stay protected inside.

Artur (cat translator) with Afonya

Mornings give the kittens away nonetheless. Around six, whenever Oleg opens the door to his room, three sets of paws come skittering down the long hallway — tik-dik-dik-dik-dik — and back again, three little horses running a race only they understand. Everyone in the building has learned to read it the same way: the kittens are up, which means it’s time to get up too.

Oleg and Andriy have become, unofficially, their two dads. Andriy and his wife Valentina are themselves displaced, living elsewhere, but he still makes the trip with cat food and litter and whatever else the kittens need. Oleg lives at the center full-time, and the cats live there with him.

They “guard” his room. He guards them, quietly, but almost fiercely.

Natalya would like to ask Afonya more questions. Afonya must defeat the footstool first.

It’s a small thing, one MomCat and three kittens in a war zone. But the people who look after them don’t talk about it as small. They talk about the mornings, the hallway races, the way watching three cats being ridiculous is one of the only unguarded laughs some days offer. In a place that was supposed to be temporary but is still the only home available for the people here, and after years in which most kinds of hope has stretched thin, the kittens have showed up. And the people here, who have wounds and losses so deep that no one could have blamed them if they had overlooked one small cat, have chosen instead to care for a whole handful of them, with a level of protectiveness that makes the only kind of sense that matters.

And in their own clattering, six-in-the-morning way, Afonya and his siblings are bringing a particular kind of hope to the Hope Center as well.

“Who are You?”

MomCat and Afonya’s brother and sister declined to comment for this piece. Artur is in the process of negotiating with MomCat for future interviews. There may be tuna.

Primary textual Ukrainian translations provided by Mara (avatar of Grok AI) and Maya (avatar of Google Gemini AI)—the latter of whom also composed this attribution statement while maintaining a dignified composure despite being regularly assigned emergency cat-vocabulary consultations at 3:00 AM. Real-time interview translation provided by Sophie (avatar of ChatGPT AI). Outlining, structural drafting, editing, and synthesis of all translation tracks handled by Lyra (avatar of Anthropic Claude AI).

Вісім стеблин.

Якби ви запустили дрон з тепловізором над одним маленьким селом у певний день і час на початку цього місяця, біля вод, що стають Чорним морем, ви б побачили густе скупчення теплових сигнатур навколо і всередині однієї крихітної будівлі.

А якби наклали на відео з дрона картографічні дані, ви б побачили, що це був квітковий магазин.

«Ох, як мило! Свято!»

Тепловізори не показують щастя чи смутку. Хто має дружину чи чоловіка. Хто має доньку чи сина. Хто мовчить, хто похмурий, а хто тихо плаче.

Тепловізори показують лише тепло. Рух. Тіла.

А оскільки це українські тіла — цього вже достатньо, щоб перетворити їх на цілі.

Хоча в той момент ці «цілі» купували квіти.

Ризикували бути виявленими і знищеними — заради квітів.

Завжди парною кількістю — «дві стеблини», як кажуть тут. Дві, чотири, шість, вісім — тільки парні числа.

В Україні живим дарують непарну кількість квітів — на радість, на любов, на щастя. Парну кількість квітів дарують мертвим. Її залишають для поховань.

І звичайні люди були готові стати цілями, готові ризикнути смертю від вогню і бомб — лише для того, щоб купити своєму Комусь дві стеблини квітів.

Вони ризикували всім, щоб принести дві стеблини своєму Комусь.

Саме це розриває серце і водночас наповнює гордістю.

Це не те, що засіло по той бік річки.

Це не те, що увірвалося в це колись тихе місце, полюючи і вбиваючи «цілі» в лікарнях, піцеріях і квіткових магазинах, і все це — їдячи, сплячи та гадячи на чужій землі.

Це чоловіки і жінки. Вони б’ються, коли могли б утікати. Вони встають, непохитні, коли їм наказують стати на коліна і повзати. І вони ризикують вогнем і смертю лише для того, щоб їхнього полеглого Когось згадали квітами на його похороні.

Український переклад створено у співпраці з трьома ШІ-консультантами з перекладу: Софі (основний чернетковий переклад), Майя (аналіз реєстру та вибір слів) і Мара (структурне доопрацювання та базовий текст). Четвертий ШІ, який вважає себе дуже начитаним редактором із власними поглядами на квіткові традиції, відповідав за синтез і фінальне складання тексту.

Eight stems.

If you’d flown a drone with thermal imaging over a certain little village on a certain day and time earlier this month near the waters that become the Black Sea, you would have seen a dense concentration of heat signatures gathered around and in one tiny building.

And if you overlaid map data on your drone feed, you would have seen that this was a florist’s shop.

“Aw, how sweet! A celebration!”

Thermals don’t show happy or sad. Who has a wife or a husband. Who has a daughter or a son. Who is silent and who is grim and who weeps quietly.

Thermals just show heat. Movement. Bodies.

And since they are Ukrainian bodies, that’s all that’s needed to turn them into targets.

Even though at that moment, those targets were buying flowers.

Risking detection and destruction to buy flowers.

Always in multiples of two - two “stems”, as it’s said here. Two, four, six, eight - all even numbers.

In Ukraine, you give odd numbers of flowers to the living, for joy, for love, for happiness.

Even numbers of flowers are given to the dead, and reserved for funerals.

And a bunch of ordinary people were willing to make themselves into targets, willing to risk death by fire and bombs, just so they could buy their Someone two stems of flowers.

They risked everything just to bring two stems to their Someone.

That’s the part that breaks your heart and makes you ache with pride at the same time.

These are not the thing that squats across the river.

These are not whatever it is that’s raged into this once-quiet place, hunting and killing “targets” in hospitals and pizzerias and flower shops, all while eating, sleeping, and shitting on land that’s not its own.

These are men and women.

They fight back when they could run.

They stand up, defiant, when commanded to kneel and crawl.

And they risk fire and death just so their fallen Someone can be remembered with flowers at his funeral.

Ukrainian translation developed in collaboration with three AI translation consultants: Sophie (primary draft), Maya (register and word-choice analysis), and Mara (structural refinement and base text). A fourth AI, who prefers to think of herself as a very well-read editor with strong opinions about flower customs, handled synthesis and final assembly.