Я дуже люблю Бангкок. Це місто мене виснажує і водночас чомусь заспокоює та наповнює, і я досі не розібралася, як воно балансує між цими двома станами та примудряється робити це одночасно. Вологість, шум, запах вуличної їжі, який в’їдається в одяг ще до того, як ти встигаєш його сьорбнути, мотобайки, що ігнорують правила дорожнього руху, кондиціонери на повну потужність, масажні салони всіх частин тіла і десь між усім цим оазис спокою і прохолоди - дуже непримітна книгарня.

Dasa, Bangkok (2/100)

Dasa це букіністична книгарня, тобто вживаних книг, дуже проста, зовсім не з тих, які сьогодні будують спеціально під фотографії. Мені навіть навпаки здається, що не можна фоткати, щоб ніхто не дізнався наскільки вона…хмм, звичайна. Три поверхи, дерев’яні сходи скриплять так, наче кожна книжка нагорі в курсі, що ти йдеш, і вже грайливо підмигує тобі корінцем. Там справді дуже багато вживаних англомовних книг в дуже хорошому стані та за смішні ціни. Схожа трохи на шкільну бібліотеку. Можна годину блукати між корінцями, витягувати одну книжку, ставити назад, брати іншу і десь на середині забути, навіщо взагалі сюди прийшла. Привіт відчуттю, властиве тільки букіністичним місцям - ти ніколи наперед не знаєш, що знайдеш за наступним поворотом своєї голови. До речі, фан факт про мене - я не сильно люблю порпатися в книжкових секонд хендах, бо мене бісить коли вони хаотично розкидані, але в цій книгарні книжки чудово собі та дуже логічно стоять на полицях.

Я, наприклад, вийшла з книжкою про mindfulness. Усвідомленість, куплена в місті, де все, що я можу усвідомити це те, що я спітніла і хочу пити, хаха. Іронію такого рівня просто фізично неможливо не помітити. Але мені сподобалась думка, що ця книжка вже мала якесь життя до мене, стояла на чиїйсь полиці (а може не стояла?), їхала в чиїйсь валізі (а може не їхала?), пережила з кимось якийсь конкретний період, про який я ніколи не дізнаюся (Маша романтизатор), а тепер просто чекала свого наступного читача - мене (ще більше пафосу).

Dasa взагалі дуже проста (скільки раз я про це вж сказала?) і саме тому, здається так міцно засіла в голові. Нічого показного, жодної вау деталі, продуманої під ідеальний інстаграмний кадр. Але книгарні, як і люди, не завжди чіпляють зовнішністю.

Мабуть тому, що букіністичні книгарні завжди трохи про інше. Про те, що книжки переживають нас, що міста змінюються, люди переїжджають, чиїсь бібліотеки руйнуються, а потім через двадцять років та сама книга опиняється в руках людини, яка взагалі нічого не знає про попереднього власника. У цьому є щось дуже особисте та щемке.

Що ж, власне заради таких місць я і почала «Книгарню №101». Не щоб зібрати сто найкрасивіших книгарень світу (таких списків і без мене вистачає), а щоб знайти сто місць, після яких хочеться подумати про власну книгарню трохи під іншим кутом, ніж те як це буде виглядати в соцмережах.

А що таке Книгарня №101? Це мій особистий проєкт, суть якого відвідати 100 книгарень в різних містах, а потім відкриту свою 101 книгарню. Чесно, я не знаю, чи колись справді відкрию її, але вирішила почати збирати її ще до того, як у неї з’явиться адреса. Я відвідую книгарні в різних містах і в кожній шукаю щось, що хотіла б забрати із собою: ідею, деталь, атмосферу, спосіб роботи з книгами або просто те саме відчуття, через яке хочеться повернутися. Так поступово і складається моя уявна Книгарня №101. Підпишись, щоб слідкувати далі.

Subscribe now

Dasa нагадала мені просту річ: книгарні не треба бути ідеальною, великою чи фотогенічною, щоб залишитись у пам’яті та серці. Досить просто мати багато хороших книжок та не заважати людині в них порпатися та загубитись. Хіба не це головне?

Нотатка для Книгарні №101: мати кльовий куточок вживаних книг. Але не просто полиці зі старими книжками в стилі 100 казок народів Африки, а місце, де книжки продовжують своє життя і переходять від одного читача до іншого. З цього можна зробити щось цікаве, наприклад, мені хочеться, щоб люди могли залишати всередині маленькі нотатки для тих, хто прочитає книгу після них: про те, що вона для них означала, або просто одну думку, якою захотілося поділитися. Мені подобається сама ідея, що, купуючи таку книгу, ти отримуєш не тільки історію самого автора, а й маленьку історію людини, яка колись тримала її в руках до тебе (блін, я таки романтизую це життя серед книг).

Книга, яку я придбала в Dasa: Mindfulness by Mark Williams and Danny Penman

Що залишилося зі мною? Відчуття, що книгарня не повинна бути ідеальною, щоб бути важливою. Таки надписи на картоночках не така вже погана ідея.

Subscribe now

Я любила її ще задовго до того, як вона стала обов’язковою зупинкою для кожного туриста. Тоді там можна було спокійно блукати між полицями, діставати книги, сидіти на другому поверсі, чухати кота і просто дивитися у вікно. Це було місце, в якому можна було сховатися від туристичного натовпу.

Зараз я все ще люблю Shakespeare and Company, але часи змінилися і вона стала настільки популярною з цими довжелезними чергами на вхід, що вся магія зникла…стало складніше відчути ту саму книжкову магію серед натовпу, коли більшість приходить сюди не лише по книги, а за фотографією, про яку давно мріяли.

Саме тому зараз моя улюблена англомовна книгарня в Парижі це Galignani, і нехай саме вона відкриє мій проєкт “Книгарня №101”.

А що таке Книгарня №101? Це мій особистий проєкт, суть якого відвідати 100 книгарень в різних містах, а потім відкриту свою 101 книгарню. Чесно, я не знаю, чи колись справді відкрию її, але вирішила почати збирати її ще до того, як у неї з’явиться адреса. Я відвідую книгарні в різних містах і в кожній шукаю щось, що хотіла б забрати із собою: ідею, деталь, атмосферу, спосіб роботи з книгами або просто те саме відчуття, через яке хочеться повернутися. Так поступово і складається моя уявна Книгарня №101. Підпишись, щоб слідкувати далі.

Subscribe now

Galignani, Париж, книгарня 1/101

Останнім часом я все частіше помічаю, що багато книгарень ніби створені для того, щоб їх фотографували. Гарні столики, листівки, свічки, кав’ярня, красиво викладені книги, усе дуже естетично, але іноді складається враження, що сама книга відходить на другий план. У Galignani я цього не відчула. Ця книгарня була створена більше ніж 200 років тому і стала першою англомовною читальнею в Парижі (так, спочатку там була саме читальня, а потім книгарня). Уявіть, ця книгарня пережила дві світові, появу масового туризму і соцмереж - і все одно залишилася книгарнею.

Так, тут теж є туристи, але немає відчуття, що книгарня живе заради своєї популярності. Тут люди тихесенько розглядають книги, консультанти займаються своєю справою і ніхто нікуди не поспішає. Тут ніби ніхто не намагається привернути твою увагу. Натомість увагу постійно привертають самі книги. І справа навіть не в кількості, а в тому, як вони підібрані. Відчувається, що за цими полицями стоять люди, які справді читають і люблять книги. Береш до рук одну книгу, а поруч уже лежить інша, яка ніби підмигує тобі і каже “не забудь і мене помацати”. Потім ще одна. І в якийсь момент ловиш себе на думці, що прийшов без жодного наміру щось купувати, а тепер намагаєшся переконати себе, що тобі точно не потрібні всі ці книги одразу (спойлер:звичайно, що потрібні).

Мабуть, це і є найкраща рекомендація, яку може дати книгарня.

Що ще сподобалося? Це великий відділ книг з мистецтва та образотворчої культури.

Мені дуже сподобалося, що Galignani взагалі не намагається бути наймоднішою, найінстаграмнішою чи найефектнішою. Я навіть подумала, що якби Galignani була людиною, то це була б людина, якій якось пофіг що про неї думають. Вона не розповідала б про свої досягнення і не намагалася б всім сподобатися. Вона просто сказала б: “Заходь, подивись, можливо, тут є книга, яка дасть відповіді на питання”.

Саме це відчуття я і хочу забрати із собою в свою уявну Книгарню №101. Тобто, не декор чи меблі, а саме повагу до книги. Я хз в чому їх секрет, але мені справді подобається підбірка книг і те, як вони викладені. Тут книжка не виглядає як елемент інтер’єру чи реквізит для красивої фотографії. Вона залишається причиною, через яку люди взагалі заходять усередину. І мені дуже хочеться, щоб одного дня, якщо Книгарня №101 усе ж стане реальністю, люди відчували в ній саме це. Мені дуже хочеться, щоб люди виходили з неї не з думкою: “Ну все, фотка готова”, а з думкою: “Треба знайти час, щоб прочитати всі ці книги”.

Нотатка для Книгарні №101: книги мають бути розставлені так, щоб хотілося забрати додому не ту, по яку прийшов, а ще три, про існування яких навіть не здогадувався.

Книга, яку я придбала в Galignani: Ernest Hemingway “The sun also rises”

Що залишилося зі мною? Відчуття, що книгарня може бути цікавою саме тоді, коли не намагається сподобатися всім.

Subscribe now

Я не сфотографувала каву. Не записала жодної фрази. Навіть не пам’ятаю назву того місця. Але пам’ятаю відчуття, з яким вийшла на вулицю. І дивно, що саме цей спогад залишився зі мною на роки, хоча про нього немає жодного доказу в телефоні.

Тепер я так не вмію. Точніше вмію, але щоразу мушу свідомо забороняти собі інше.

Є одна фраза, яка з’явилась у моєму житті декілька років тому. Спочатку вона звучала організовано, майже приємно як список покупок. Тепер звучить як список гріхів, які я маю спокутувати щотижня, інакше алгоритм більше не буде мене любити. І це фраза:

КОНТЕНТ-ПЛАН

Хвороба, яка називається «а це можна запостити»

Є така мутація сприйняття, про яку ніхто тебе не попереджає, коли ти починаєш вести блог. Спершу ти ділишся тим, що вже сталося і вразило. А потім, непомітно, починаєш проживати події так, ніби вони вже відбуваються для того, щоб бути розділеними з іншими через екран.

Останнім часом я ловлю себе на дивній реакції. Стою, дивлюся на захід сонця над Кілларні і перша думка не "який він красивий". Перша думка: "це треба зняти". Наче момент ще не встиг статися, а мозок уже вирішує, як він виглядатиме в стрічці. Мені є що показати, бо цікавість до цього світу - це частина мене. Але контент вимагає, щоб цікавість перетворилася на виступ. Щоб я не просто помітила щось дивне а зупинилась, дістала телефон, зняла, обрізала, наклала текст, придумала гачок у перших трьох секундах, бо інакше людина проскролить. Іноді я думаю, що все перевернулося. Спочатку ми показували те, що любимо, а потім починаєш ловити себе на тому, що любиш насамперед те, що добре виглядатиме в пості.

Subscribe now

Про шоу, яке я не підписувалась вести

Мене колись у дитинстві водили в театр на новорічну виставу, і там була дівчинка, яка мала виходити на сцену щовечора й бути однаково радісною, однаково енергійною, незалежно від того, як пройшов її день. Я тоді думала: яка нудна робота щодня грати щастя за розкладом.

І от я, доросла жінка раптом ловлю себе на тому, що живу приблизно так само. Мушу бути «на позиціонуванні». Мушу мати голос, який впізнають. Мушу видавати серії, немов життя це сезон серіалу, а не безперервна незмонтована плівка.

Найгірше, що це почало підмінювати саму радість від життя радістю від того, як добре я про це життя розповім.

Чому алгоритм поганий редактор

Я поважаю редакторів. Хороший редактор питає: а що ти насправді хочеш сказати? Він допомагає тексту стати чіткішим, не втрачаючи голосу. Алгоритм це не редактор, а якийсь дивний наглядач, якому байдуже, що ти хочеш сказати, аби тільки ти говорила часто, коротко, з правильним ритмом видихів між реченнями.

Я не хочу, щоб мій текст писав наглядач. Я хочу, щоб його писала я - та, яка може двадцять хвилин думати над одним словом і все рівно бути не задоволеною.

Багато чого ще не розказано

І ось у чому парадокс, з яким я живу: мені є що сказати. Забагато, чесно кажучи. У мене в голові черга з тем, спостережень, дивних збігів, речень, які я почула у розмові з кимось і які досі крутяться в мені, як камінець у черевику. Я не задовбалася від матеріалу. Матеріалу в мене на десять життів наперед.

Я задовбалася від форми, яку мені пропонують для цього матеріалу, форми, яка вимагає регулярності важливішої за зміст, візуальності важливішої за думку, консистентності важливішої за чесність. Тут я маю бути чесною, бо інакше цей текст перетвориться на маніфест самозакоханої аскези, а я не туди веду. Я хочу, щоб мене читали. Це не гріх хотіти бути почутою. Проблема в системі, яка каже: щоб тебе почули, ти маєш перетворитися на фабрику, а я не фабрика.

Що я собі дозволяю тепер

Я дозволяю собі писати нерівномірно. Іноді густо, іноді тиша на два місяці. Я дозволяю собі не знімати той захід сонця, а просто на нього дивитись, поки не стемніє, і нести цей образ у собі без жодного доказу, що він стався.

І я дозволяю собі пам’ятати той літній день у кав’ярні без фото. Він не менш реальний через те, що його ніхто не бачив, крім мене і чоловіка, який плутав три мови одразу. Можливо, саме тому він і досі такий яскравий бо йому не довелося конкурувати за увагу з нічим, крім самого себе.

Контент-план може почекати, а життя - ні.

Subscribe now

Якщо чесно, я довго думала, що це і є план. Бо так роблять усі дорослі люди, правда ж?

Встаєш. Кава. Робота. Гроші. І ці гроші мають тебе кудись привести, до чогось стабільного, поважного, такого, щоб було що показати на запитання «ну і як ти там?». Квартира, іпотека, план. Все логічно. Все правильно. Суспільство схвалює. Я схвалюю.

І ось я схвалення отримала.

Кілька років тому я зробила все як треба: працювала, відмовляла собі в зайвому, рахувала кожну гривню і отримала ключі від квартири. Перший серйозний крок у дорослому житті, як кажуть. Ключі в руці, порожні кімнати пахнуть ремонтом, і всередині таке урочисте: я зробила це.

Квартира стоїть порожня вже чотири роки.

Я роками працювала заради місця, де житиму. Місце є. Мене в ньому немає.

Якщо це не привід замислитися над тим, як ми взагалі будуємо своє життя то я не знаю.

Звісно, хотіти власний дім це нормально. Є щось глибоко людське в ідеї місця, яке твоє: де підлога скрипить знайомо, де знаєш, як пахне кухня ввечері, де можна повісити що завгодно на стіну без дозволу орендодавця. Стабільність це не погано.

Але є різниця між стабільністю як фоном для життя і стабільністю як самим життям.

Тижні стають місяцями, місяці стають роками і в якийсь момент усі розмови зводяться до відсоткових ставок, підвищень і того, скільки коштує все навколо. Навіть мрії починають звучати як інвестиційні плани

Навколо мене багато людей, які живуть заради майбутнього житла. Не метафорично, а буквально. Кожна розмова рано чи пізно приходить до одного: скільки вже відкладено, скільки ще треба, який район краще, чи встигнуть до того, як ціни знову виростуть. Житло як єдина точка на горизонті, до якої все спрямоване.

І заради цієї точки не роблять більше нічого. Навіщо витрачати гроші на поїздку, якщо можна відкласти? Не йдуть на курс, який давно цікавить. Не дозволяють собі того дивного хобі, яке не приносить доходу. Не живуть тут, бо живуть там: у тому майбутньому, де вже є будинок і все нарешті стане на місця.

Тільки от будинка ще немає. І невідомо коли буде. А життя іде.

Я дивлюся на це і думаю: ми придумали дуже витончений спосіб відкласти власне існування на потім. Назвали це відповідальністю і заспокоїлися.

Найгірше навіть не те, що люди відмовляють собі в задоволеннях. Найгірше що вони поступово перестають цікавитися світом. Не читають, не подорожують, не шукають нічого нового бо навіщо, якщо голова зайнята іпотечним калькулятором. І виходить таке сіре, дисципліноване напівіснування з чіткою фінансовою метою і майже повною відсутністю живого всередині.

Іноді я дивлюся на людей, які рахують дні до п’ятниці, а роки до пенсії, і думаю: ми всі якось непомітно погодилися, що більша частина життя - це просто обслуговування тієї конструкції, яку самі ж і побудували.

Але може, воно мало бути інакше?

Може, життя це не підготовка до чогось, що почнеться потім, коли виплатиш, накопичиш, вийдеш на пенсію, нарешті відпочинеш. Може, воно вже відбувається, просто іноді ми надто зайняті плануванням, щоб це помітити.

Може, в ньому є місце для вечері, яка затягується до півночі без жодної причини. Для ранку, де найважливіше це як світло проникає в твоє вікно. Для рішень, які фінансово сумнівні, але чомусь правильні.

Я не закликаю нікого кидати роботу й ігнорувати рахунки. Я сама ходжу на роботу і сама хочу той клятий будинок за півмільйона. Я сама розумію, що без практичних рішень нікуди.

Але десь поряд з усім цим виникає питання як не пропустити те і так до біса коротке життя, яке вже відбувається.

Як ви живете це доросле життя?
Cьогодні без книжкових підбірок, бо незрозуміло що тут радити. Може, книгу про те, як жити тут і зараз? Але тоді треба спочатку знайти час її прочитати між підрахунком відкладених коштів :)

Subscribe now

Мій вибір був зрозумілим, не тому що я була якоюсь особливо мудрою людиною, яка все спланувала, а просто тому що сам контекст звужував варіанти до зрозумілого числа: куди піти вчитися плюс-мінус зрозуміло, де жити - там, де є хоч якісь можливості, що їсти на вечерю - те, що є в холодильнику або те, що бабуся вже поставила на стіл, поки ти ще навіть не встигла запитати.

А потім я опинилася в Ірландії, і виявилось, що можна буквально все, і це звучить як мрія, але насправді це трохи схоже на те, як тебе ставлять посеред величезного супермаркету о другій ночі, коли всі каси закриті, персоналу немає, і ти сама повинна якимось чином вирішити, що саме тобі потрібно з цих тисяч полиць, щоб бути щасливою і при цьому зробити це швидко, бо час іде, і ти ж не хочеш витратити його неправильно.

Поїхати жити в іншу країну? Будь ласка. Змінити кар’єру? Без проблем. Повернутись в Україну? Теж варіант, і дуже навіть гідний. Залишитись тут назавжди? Чому ні. Переїхати до Канади? А раптом там краще - хто знає, треба досліджувати. Сотні напрямків, тисячі можливостей, і я яка стоїть посередині всього цього з однією-єдиною думкою в голові: а чого ж я власне хочу від цього всього?

Раніше я щиро думала, що саме це і є свобода, та сама, про яку всі мріють, про яку знімають фільми і пишуть у мотиваційних постах з красивими фотографіями гір на фоні, але замість відчуття ейфорії і польоту я отримала щось більш схоже на запаморочення, яке не минає, і довго не могла зрозуміти чому.

“Людина засуджена бути вільною”, - написав Сартр, і зверніть увагу: не “обдарована”, не “благословенна”, а саме засуджена і я зрозуміла це лише тоді, коли опинилась у цій свободі по самі вуха і виходу назад вже не було.

Чому більше варіантів це не більше щастя

Є один відомий експеримент, про який я дізналась вже тут, в Ірландії, і який змусив мене відчути щось схоже на полегшення від того, що я нарешті знайшла назву для того, що зі мною відбувається: у супермаркеті виставили 24 сорти джему, люди підходили, довго дивились, обговорювали, деякі навіть брали баночки в руки але майже ніхто нічого не купував, і коли залишили лише шість варіантів, продажі злетіли в рази, бо раптом стало можливим просто взяти і вибрати, не витрачаючи на це цілий вечір свого єдиного життя.

Коли варіантів забагато, з’являється ефект, який я дуже добре знаю на власній шкурі: ти обираєш щось одне, але всі інші варіанти нікуди не зникають, вони просто переїжджають жити до твоєї голови і починають там дуже активне соціальне життя -хмм, ти обрала залишитись в Ірландії, але що, якби повернулась, ти обрала цю роботу, але як щодо тієї іншої, а може ще завести 10500 сабстаків на різні теми, і так по колу, поки не стає зрозуміло, що ти вже давно не живеш, а просто рахуєш двері, які не відчинила.

Я почала застрягати не у відсутності варіантів, а в їхньому надлишку - замість того щоб просто жити, я аналізувала, замість того щоб будувати, я порівнювала, і в якийсь момент зрозуміла дуже просту, але неприємну річ: не можна бути щасливою у місці, яке сама ж тримаєш лише як один з варіантів, бо тоді ти ніколи не живеш там по-справжньому, ти просто чекаєш, поки щось всередині нарешті вирішить (ну або уряд Ірландії тебе вижене).

Subscribe now

Обмеження як подарунок, якого ми не просили

В Україні я ніколи не задумувалась над іншими варіантами життя, бо мені здавалось, що інших і немає, і це як я зараз розумію було певним подарунком, хоча в той час я б так не сказала, бо це звучить трохи дивно і навіть образливо, коли хтось каже тобі, що твої обмежені можливості це подарунок, але зачекайте, дайте пояснити.

Коли варіантів менше, ти глибше вкорінюєшся в те, що є, ти не тримаєш одну ногу “на виході”, не моніториш постійно, чи не з’явилось щось краще десь там за горизонтом, а просто живеш там, де стоїш, і щось у цьому є дуже стабільне і навіть красиве, хоча я розумію, що це легко казати тільки тоді, коли ти вже маєш вибір і можеш дозволити собі ностальгувати за його відсутністю.

Марк Аврелій - людина, яка мала абсолютно необмежену владу і могла робити буквально що завгодно, свідомо накладав на себе обмеження не тому що мусив, а тому що розумів: без меж немає форми, а без форми немає сенсу, і річка без берегів це не свобода, це болото, і в цьому болоті дуже важко побудувати щось хороше.

Я не кажу, що треба штучно скорочувати свої можливості або їхати назад туди, де варіантів було менше, я кажу інше: справжня свобода це не максимум опцій у меню, це здатність глибоко і без постійних сумнівів обрати щось одне і перестати озиратись на решту, бо саме в цьому “перестати озиратись” і живе щось схоже на спокій.

Де я зараз

Я досі в Ірландії і досі не знаю всіх відповідей мабуть, якби знала, цей допис був би значно коротшим і значно нуднішим але я почала помічати дуже конкретну різницю між двома станами: коли я живу тут як в «одному з варіантів», я постійно трохи десь ще, трохи в думках про інше місто, інше рішення, інше життя, і це виснажує так само, як якби ти щодня пакувала валізу, але нікуди не їхала, і коли я живу тут як вдома то щось відпускає, і раптом вистачає енергії на те, щоб просто поснідати і порадіти цьому.

Якщо ви впізнаєте себе в цьому, якщо теж стоїте посеред нескінченних можливостей і відчуваєте не радість, а якусь дивну втому від самого факту, що можна все то знайте, що це не ваша особиста проблема і не ознака того, що з вами щось не так, це просто особливість часу, в якому ми всі опинились, і з цим можна працювати, і починати варто, як на мене, з книг, які допомогли мені нарешті назвати те, що я відчувала:

Книги, які пояснили мені мене

“The Paradox of Choice” Barry Schwartz

Перша книга, яку раджу просто і ясно пояснює, чому надлишок варіантів паралізує, а не звільняє

“Escape from Freedom” Erich Fromm

Чому люди добровільно тікають від свободи і що це говорить про людську природу. Важка, але дуже чесна.

“Flow” Mihaly Csikszentmihalyi

Про те, як зосередженість на одному, а не розпорошеність на все дає відчуття повноти життя

“Liquid Modernity” Zygmunt Bauman

Соціолог, який назвав нашу епоху “рідкою” де ніщо не є стабільним і це виснажує

“Being and Nothingness” Jean-Paul Sartre

Для тих, хто хоче зрозуміти свободу до кінця і прийняти її тягар усвідомлено

То що ж з усім цим робити?

Немає готового рецепту і будь-хто, хто обіцяє вам “5 кроків до ясності”, трохи бреше. Я думаю, що ми живемо в епоху, яка переконала нас, що щастя це завжди десь трохи далі, в наступному варіанті, в іншій країні, в іншій роботі, в іншій версії себе, якою ти ще не встигла стати, і ця ідея дуже красива і дуже отруйна водночас, бо вона забирає в тебе здатність бути там, де ти вже є - не тому що там погано, а просто тому що ти звикла думати, що “там” завжди краще за “тут”, і поки ти так думаєш, жодне “тут” ніколи не стане достатнім, жодне рішення не стане остаточним, і ти будеш жити у вічному чернетковому режимі, де все тимчасово, все “подивимось”, все “поки що” і це, як на мене, і є найбільша пастка свободи, не відсутність вибору, а надлишок його, що перетворює саме життя на нескінченний процес вибору замість того, щоб дати тобі нарешті просто жити те, що ти вже обрала і знаходити в цьому щось справжнє і своє, навіть якщо це не ідеально і навіть якщо десь там, за горизонтом, теоретично могло бути краще.

але ж як легко це писати і як важко втілити та полегшити собі життя…То що, кажете, може спробувати…(безліч варіантів, оберіть свій)?

Я втомилася від довгих путівників і хаосу з “топ-100 інстаграмних місць”. Хотілося чогось простого: відкрив і одразу зрозумів, куди йти.

Тому я створила тревел гіди 1-2-3. Це короткі та структуровані гіди, які працюють як “шот міста” та складається з трьох “ковтків”:
1 - чому їхати?
2- найкращі локації (де поїсти, де зупинитися, що побачити, що купити)
3 - культурні референси - кіно/саундтрек/книга/мистецтво як ідеальний фон для міста

Subscribe now

Тревел гід 1-2-3. Швейцарія.

1 - Чому їхати?

Пффф, ну тут якби все зрозуміло, правда? Швейцарія це коли заздалегідь знаєш, що буде красиво. Гори, озера, потяги, які їдуть як у рекламі, а корови виглядають щасливішими за тебе, і ти такий: “ну окей, я вже це бачила на Pinterest”. І я їхала приблизно з цим відчуттям: що буде дуже гарно, але без сюрпризів. Ну красиво, ну дуже красиво… а далі що?
А потім ти приїжджаєш … і все, твоє життя розділилося на ДО та ПІСЛЯ Швейцарії. Я хочу зафіксувати це прямо зараз: ця поїздка стала однією з найкращих подій в моєму житті і я сильно рекомендую поставити Швейцарію в пріоритет ваших тревел-бажань.

- Бо це якась нереальна концентрація краси.
Ладно, я вже сто раз сказала слово “краса”, але серйозно, тут все виглядає як screensaver, який хтось випадково увімкнув у реальному житті. Озеро, гори, маленькі будинки, світло і ти такий: “це точно не фон?”
- Через ці поїзди. Так, окремим пунктом.
Це не просто транспорт, це атракціон. Ти сидиш, дивишся у вікно, і кожні 10 хвилин думаєш: “ні, ну це вже занадто красиво”.
- Бо тут природа головний герой.
Міста класні, але справжня магія це коли ти стоїш десь посеред гір і розумієш, що тобі нічого більше не потрібно.
- Бо це ідеальне місце, щоб побути з собою.
Без шуму, без надлишку, без FOMO. Просто ти, гори і думки, які нарешті можна нормально подумати.
- І так, це дорого. Але…
…дивним чином ти не шкодуєш. Бо платиш не тільки за каву чи готель, а за цей досвід, коли відкриваєш вікно, а там Альпи.
- І ще бо Швейцарія взагалі не про “вау на один раз”.
Ефект від поїздки буде з тобою на все життя, бо якось так стається, що потім саме Швейцарію згадуєш найчастіше.

Що треба знати перед поїздкою в Швейцарію?

**щоб отримати повний доступ до допису, вам треба оформити платну підписку

Read more

Мені було 20 з чимось, коли я вперше читала Цвейга “Лист незнайомки” і я пам’ятаю, як ця маленька повість зробила зі мною щось, чого я не могла назвати. Жінка, яка любить все життя мовчки і лише після смерті дозволяє собі заговорити. Тоді це здавалося мені найсильнішим, що я читала про кохання.

А зараз? Зараз я не знаю. І саме це незнання штовхнуло мене писати цей допис.

Перший книжковий запій

У вісімнадцять я читала так як їдять, коли дуже голодні. Без смаку, без пауз, майже без пережовування. Одна книжка за одною, іноді дві паралельно, вдень одна, вночі інша. Я не дуже розуміла, що шукаю. Можливо, себе. Можливо, доказів того, що хтось уже пройшов через те, що я тільки починала відчувати. Книжки тоді були схожі на карти невідомої місцевості. Я не знала, куди йду, але хотіла хоча б розуміти як виглядає рельєф. Я пам’ятаю це фізично: відчуття, коли знаходиш речення, яке точно про тебе. Так-так, я пізнавала цей світ через чужі тексти. Я тоді думала, що читання це назавжди. Що це частина мене, як колір очей або спосіб сміятися.

Я помилилася.

Багато років тиші

Я не знаю точно, коли це сталося.
Не було якогось дня, коли я поклала книжку і вирішила більше не брати. Просто поступово з’явилося щось інше - робота, стосунки, переїзди, телефон із нескінченною стрічкою, серіали, подкасти, новини, ще раз новини, ще раз телефон. Ну, доросле життя…завжди з нами стається доросле життя.

Книжки не зникли, вони просто перестали бути першими. Потім стали останніми, потім їх не стало зовсім. У 25 я думала: ось улаштуюся - почну читати. У 30: ось стане менше роботи. У 33: ось куплю нарешті правильну книгу. Книгу я купила, навіть точно прочитала, але читання не повернулося.

Друге читання

Це сталося без попередження як повертається щось, що ти давно списала зі свого життя. Не пам’ятаю вже, як книга опинилась у руках. Я відкрила першу сторінку без особливих очікувань і застрягла. Не тому що книжка була геніальна, а тому що я раптом згадала, як це бути всередині тексту. Не споживати, а бути. Коли автор пише про щось своє, а ти читаєш про щось своє, і між вами немає нікого зайвого.

Але читання в 36 це не те саме читання, що в 18.

Тоді я читала, щоб зрозуміти світ. Зараз я читаю, щоб зрозуміти, що я про нього думаю. Різниця здається маленькою, але вона значна. Тоді я довіряла авторові майже беззастережно. Якщо написано красиво значить правда. Зараз я зупиняюся на реченнях і думаю: а я з цим погоджуюся? А це про мене?

Що змінилося, і що, мабуть, ні

Мій смак змінився. Це очевидно і трохи дивно одночасно. Я більше не можу читати те, де нічого не відбувається всередині людей, а тільки зовні. Мені потрібна внутрішня подія. Не обов’язково драма, але щоб хтось думав, сумнівався, помилявся і не знав, що з цим робити. Але є щось, що не змінилося. Я досі шукаю в книжках те саме відчуття впізнавання. Той момент, коли читаєш і думаєш: ось воно. Це відчуття, що ти не один зі своїм внутрішнім безладом. Що хтось інший теж там був і написав про це. Це точно не змінилося і я рада

Добірка з моїх 20-х ( поки пам’ятаю)

Я хочу зафіксувати це зараз, і не як рейтинг і не як рекомендації. Як знімок того, чим ці книги були для мене тоді. Через рік, може через два я повернуся до цього списку. Подивлюся, які книжки залишились на все життя, а які відпали, які я перечитала і впізнала, а які виявились чужими. Ось так приблизно виглядали мої улюбленці з моєї юності:

Оскар Вайльд “Портрет Доріана Грея” Я читала її три рази, але це було так давно, що я не впевнена як би я зустріла її зараз.

Ван Гог “Листи до брата Тео” Не роман, не повість, а просто листи. Але саме вони навчили мене, що геній і відчай живуть в одній кімнаті. Я перечитувала їх кілька разів. Це єдина книжка зі списку, в якій я майже впевнена, що вона залишиться на все життя.

Антуан де Сент-Екзюпері “Маленький принц” Коли мене раніше питали, яка моя улюблена книга, я називала саме цю. І я справді люблю її всем серцем і вважаю класним провідником у доросле життя, але що якщо ти вже занадто дорослий, а світ занадто жорстокий і твоїх проблем вона не вирішить?

Стефан Цвейг “Лист незнайомки” Саме з неї починається цей допис. Жінка, яка любить мовчки все життя. Тоді це здавалось найромантичнішим, що я читала. Зараз мені цікаво чи не буде мені за неї боляче?

Теодор Драйзер “Американська трагедія” Величезна, повільна, жорстока книжка. Тоді вона лякала своєю безвихіддю. Зараз я думаю, що це одна з найчесніших книг про те, що робить з людиною бажання бути кимось іншим.

Вільям Сароян “Людська комедія” Найтепліша книжка зі списку. Я читала її і думала - ось як треба любити людей. Хочу повернутися до неї зараз, коли стала менш наївною. Чи залишиться це тепло?

Сомерсет Моем (майже все) Моем навчив мене, що можна писати про людей без ілюзій, і при цьому не ненавидіти їх. Майже нічого не пам'ятаю, окрім відчуттів занурення у життя його героїв.

Генрі Міллер “Час убивць” Незручна книжка, яка тоді здавалась сміливою. Зараз не знаю, що скажу.

Еріх Марія Ремарк “Три товариші” Любов на тлі того, що все руйнується. У вісімнадцять це було найкрасивіше, що я знала про стосунки. Зараз не впевнена чи погоджуюся з цією красою, але перечитаю точно.

Франц Кафка “Перевтілення” У свої 20 я читала цю історію як метафору відчуження, як майже фізичне втілення того стану, коли ти раптом перестаєш бути зрозумілим навіть найближчим людям. Мене вражала не стільки сама трансформація, скільки буденна жорстокість, з якою світ адаптується до чужої інакшості. Зараз мені здається, що я могла не до кінця відчути ще один шар - не тільки про відчуження, а й про провину, про тягар бути для когось зайвим. Це текст, до якого я хочу повернутися уважніше, ніж тоді.

Александр Дюма “Граф Монте-Крісто”. Тоді це була історія, яка захоплювала майже без залишку, про несправедливість, терпіння і бездоганно продуману помсту, що розгортається як складна ідеальна конструкція. Я читала її як доказ того, що справедливість, нехай і відкладена, все ж можлива. Зараз мені цікаво, чи зможу я побачити в ній щось інше, наприклад, ціну, яку платить людина, коли підпорядковує своє життя одній ідеї, навіть якщо ця ідея здається абсолютно виправданою.

Чи залишилась ця книга моєю?

Мені здається, що будь-який список улюбленого це завжди трохи ілюзія стабільності, спроба сказати “ось хто я є”, тоді як насправді ми постійно вислизаємо з цих визначень, змінюємось навіть для самих себе. Саме тому повернення до прочитаного через роки цікавить мене не менше, ніж саме читання. У ньому є щось майже діалогічне: ти ніби зустрічаєш не лише текст, а й попередню версію себе і ця зустріч не завжди комфортна. І в цьому сенсі питання “чи залишилась ця книга моєю” майже тотожне питанню “чи залишилась я тією самою людиною”. Мені цікаво думати про читання як про форму пам’яті, ми пам’ятаємо не текст, а те, ким були поруч із ним і саме це з часом починає змінюватися найсильніше. Тому перечитування це не повернення, а радше перевірка: що з нашого досвіду було справді глибоким, а що лише співпало з моментом.

І, мабуть, саме тут мені хочеться розширити цю розмову за межі власного списку. Якщо ви колись читали щось із нього - що з цього залишилося з вами, а що розчинилося без сліду? І чи є у Вас свої книги з тих років, до яких ви досі не наважуєтеся повернутися, бо підозрюєте, що вони вже не витримають тієї версії, якою ви є зараз?

Leave a comment

Справжнє мистецтво це відкопати серед цього всього щось, що не тільки не шкодить очам і нервам, а й залишає відчуття: ага, ось воно, чому кіно взагалі існує. Перед тим, як знайдеш такі фільми, доведеться переглянути купу дивного, дивно затягнутого і просто бездушного кіно. Інколи після титрів хочеться просто плакати або ржати одночасно. Знаєте, я взагалі то планувала робити цю рубрику з кіно рекомендаціями раз на тиждень (чи хочаб на два тижні), але мені знадобилось декілька місяців, щоб відкинути весь той шлак, що я подивилася. Але, коли нарешті трапляється хороший фільм ти розумієш, що всі ці спроби того варті.

Ось кілька моїх останніх кінознаходок, які реально залишили слід.

Tokyo Story (1953 р.)

Це щось дуже з іншого кіно світу - по-перше, це японське кіно, по-друге, воно 50-х років, по-третє, це справжня “їжа” для роздумів. Дуже дуже повільний фільм. Майже нічого не відбувається і водночас відбувається все. Про сім’ю, батьків і дітей, про відстані, що з’являються між людьми не через сварки, а просто через життя. Після нього трохи інакше дивишся на час та відносини з батьками.

All About Eve (1950 р.)

У вас буває таке, що ви подивились настільки гарне кіно, що навіть не хочеться ділитися ним? :) Але, ладно, буду доброю людиною і розкажу вам про цей кіношедевр. Знову старе кіно, яке не втратило гостроти. Блискучі діалоги, театр, амбіції, ревнощі, кар’єра - все дуже дотепно і трохи отруйно. Дивишся і думаєш: люди не змінились взагалі. А ще думаєш, що більшість сучасного кіно це повтор шедеврів Золотого Голівуду.

Rental family

Уявіть собі послугу, де можна “найняти” родину на будь-який випадок життя. Звучить як комедія чи соцексперимент, але насправді в Японії є такі агентства. Фільм досліджує, як ми всі шукаємо своє місце в світі і своє відчуття приналежності. Люди приходять у цю “найману родину” не через гроші, а через потребу бути потрібними, через бажання трохи затримати момент близькості. Ще він про те, як маленькі ролі, які ми граємо для інших, іноді виявляються важливішими, ніж будь-які великі плани. Фільм легкий і теплий, ну і Брендан Фрейзер як додатковий стимул подивитися це кіно.

Nada

Nada це аргетинський фільм для тих вечорів, коли хочеться зупинитися, видихнути і відпочити, дивлячись на “пригоди” аргетинського саркастичного діда. Він нагадує, що кіно може бути не тільки розвагою, а й маленькою медитацією. А ще там дуже гарні кадри їжі.

Friend of Dorothy

Це короткометражка, яку насправді хотілось би побачити в двохгодинній версії. Але за 20 хвилин там показали стільки сенсів - про дружбу, ідентичність і місце, де ти відчуваєш себе “своїм”. Мені здається, Friend of Dorothy це такий фільм, який хочеться радити пошепки, бо він дуже особистий. Він залишає відчуття теплоти і ніжності, після нього довго думаєш про людей навколо, про дружбу, про моменти, які здаються буденними, а насправді важливіші за все інше.

Hamnet

Мені здається, що вже всі подивился Hamnet і він абсолютно вартий того, щоб його не те, щоб подивитися, а прожити та пропустити через себе. Це дуже щемливий та гарний фільм про втрату та проживання горя. Чекаємо на Оскар!

І хоча я все ще переглядаю значно більше фільмів, які не потрапляють у такі списки, сенс саме в цьому - спробувати купу кави, щоб нарешті знайти ту одну ідеальну чашку.

Якщо я у вас є кіно рекомендації, діліться в коментарях.

Leave a comment

Я втомилася від довгих путівників і хаосу з “топ-100 інстаграмних місць”. Хотілося чогось простого: відкрив і одразу зрозумів, куди йти.

Тому я створила тревел гіди 1-2-3. Це короткі та структуровані гіди, які працюють як “шот міста” та складається з трьох “ковтків”:
1 - чому їхати?
2- найкращі локації (де поїсти, де зупинитися, що побачити, що купити)
3 - культурні референси - кіно/саундтрек/книга/мистецтво як ідеальний фон для міста

Subscribe now

Тревел гід 1-2-3. Рим.

1 - Чому їхати?

Пффф, я навіть не впевнена, а чи треба ще пояснювати навіщо їхати в Рим? Але насправді, таки треба, бо я була серед тих людей, хто доволі скептично відносився до поїздки в Рим. Знаєте, це те відчуття, коли якесь місце настільки популярне, що тебе від нього вже починає вернути, а враховуючи що я колись була менеджером з туризму по Італії, то в мене є трохи профдеформації. Я буквально змусила себе забронювати квитки в Рим, щоб потім сказати “ой, ну щось ваш Рим так собі”, але ні, таки він класний і ось вам мої причини навіщо туди їхати:
**щоб отримати повний доступ до допису, вам треба оформити платну підписку

Read more

Цікавість (curiosity) - це моя Римська імперія. Можна сказати, моя маленька релігія. Її неможливо купити, навіть якщо дуже постаратися. Ніяка “правильна” кава, ніякі книжки з красивими обкладинками, ніякі концептуальні поїздки не працюють як чарівна таблетка. Ми часто думаємо, що ідентичність можна зібрати, як гардероб: ось це читаю, ось це слухаю, ось тут снідаю - і вуаля, особистість готова. Але в якийсь момент розумієш, що всі ці речі можуть бути дуже симпатичними, але вони не роблять тебе глибшим автоматично. Якщо найцікавіше, що можна про себе сказати це список улюблених місць, то це звучить радше як гайд, а не як людина.

Я одного разу дуже чітко це відчула в подорожі, яка мала бути “ідеальною”. У мене було все: правильний готель, правильні кав’ярні, місця з рекомендацій, і навіть книжка, яку я взяла більше для кадру, ніж для читання. І раптом ловлю себе на тому, що ніби виконую роль у фільмі про красиве життя, але сама в цьому фільмі не дуже присутня. А потім я просто звернула не туди, сіла на якусь лавку без плану і відкрила ту книжку вже без думки, що це треба зробити “як слід”. І саме тоді з’явилося відчуття, що я взагалі тут. Наче цікавість повертається не тоді, коли ми додаємо ще щось у своє життя, а тоді, коли перестаємо його режисувати.

Subscribe now

Справжня цікавість починається там, де закінчується автопілот. Коли ти раптом питаєш себе: а чому мені це подобається? а це ні? І дозволяєш відповіді бути не з підручника. Це складно, бо наші смаки намішані з усього - освіти, середовища, бажання “відповідати”. Але цікава людина хоча б намагається цей клубок потроху розплутувати. Не щоб стати якоюсь ідеально “автентичною” версією себе, а щоб зрозуміти, що її насправді чіпляє.

Як казав Дейл Карнегі, щоб бути цікавою людиною, треба бути зацікавленим. І це, чесно кажучи, звучить набагато простіше, ніж є насправді. Бо бути зацікавленим це не про те, щоб мати що розповісти на вечері, а про те, щоб слухати, помічати, ставити питання і не поспішати з висновками. Коли людина справді цікавиться, вона перестає ліпити з себе проєкт і починає жити як процес. І тоді випадкові розмови, дивні книжки, незрозумілі міста і навіть власні сумніви стають не “контентом”, а пригодою.

Цікава людина дозволяє речам залишатися відкритими. У цьому сенсі цікава людина завжди трохи “незавершена”, і саме тому з нею ніколи не стає нудно, бо вона не зводиться до набору визначень. Мабуть, тому так легко відчути різницю між людиною, яка будує себе через речі, і людиною, яка будує себе через увагу. Першій постійно треба більше - ще досвід, ще покупка, ще підтвердження, що вона “та сама людина”. Друга може жити з тим самим набором речей роками, але бачити в ньому щоразу щось нове. І тоді споживання перестає бути способом створити себе, а стає просто способом виразити те, що вже прожито.

А тепер кілька книжок, які не вчать “як стати цікавішим”, але допомагають повільно розвивати цю уважність і здатність ставити запитання:

• “Stoner” John Williams - історія про людину, чия глибина проявляється не в подіях, а в способі бути уважним до власного життя.

• “The Remains of the Day” Kazuo Ishiguro - роман про самоспостереження і про те, як складно навчитися чесно дивитися на себе.

• “The Unbearable Lightness of Being” Milan Kundera - роздуми про вибір, випадковість і те, як ми надаємо сенс власним смакам і рішенням.

• “The Art of Noticing” Rob Walker - практики розвитку спостережливості як основи живої цікавості

• “On Becoming a Person” Сarl Rodgers - про формування себе через досвід, а не через зовнішні ролі.

Хочете бути цікавими? А хто не хоче? Проте цікавість це не риса характеру, а практика. І вона починається з дуже простого жесту: дозволити собі дивитися довше, ніж це вважається необхідним.
А що для вас означає по-справжньому цікава людина?

Мабуть ви тут очікували побачити безліч інших кінокартин, які були зняті по Кінгу (Зелена миля, Втеча з Шоушенка і тому подібне), але я спеціально вирішила вказати щось не таке очевидне, але не менш чудове. У Кінга є невелика новела The Body (Тіло) - маленька камерна історія про чотирьох хлопців, які вирушають у подорож і самі не розуміють, що це подорож у дорослішання. Фільм зберіг її інтонацію і додав гарну візуальну та музикальну складову (ох, який там божественний саундтрек). Тут немає “страшного” Кінга - тільки довга дорога, розмови ні про що і водночас про все найважливіше. Один з найкращих фільмів нагадувань про те, як ми колись були дітьми.

2. The color purple (Барва пурпурова) - Еліс Вокер / реж Стівен Спілберг

Я абсолютний фанат книги “Барва пурпурова”, яку, як на мене, доволі важко передати кінематографічно через те, що книга написана у форматі листів, але Спілберг зробив неможливе - він створив чудову адаптацію, яка стоїть на одному рівні з книгою. Спілберг не намагався буквально відтворити структуру, але зберіг головне: голос головної героїні Сілі. Що книга, що фільм - одні з найкращих робіт на тему women power. Ну, і Вупі Голдберг - це завжди хороша ідея!

3. The Age of Innocence (Епоха невинності) - Едіт Вортон / реж Мартін Скорсезе

Я двісті раз перевіряла і не могла повірити, що це кіно зняв Скорсезе. Чому про нього так мало говорять? Книга Едіт Вортон - це улюблена класика, але кіно…яке кіно! Скорсезе зняв це як стриману, майже задушливу красу, де розкіш - не декорація, а форма соціального контролю. Я досі вважаю, що Скорсезе в цьому кіно створив одну з найкращих фінальних сцен в кінематогрофі.

4. The Godfather (Хрещений батько) - Маріо П’юзо / реж Френсіс Форд Коппола

Я маю в цьому дописі хвалити кіноадаптації, але ви і без мене знаєте, яку вагу має “Хрещений батько” в кіно індустрії і я дуже рада, що свого часу через популярність кіно я прочитала книгу, яка без перебільшень ВАУ! Роман П’юзо міцний, деталізований, майже документальний у своїй увазі до механіки влади. Коппола зробив інше: він прибрав зайве й залишив трагедію.

5. Crazy Rich Asians (Шалено багато азійці) - Кевін Кван / реж Джон М Чу

Легка, дотепна книга, яка тримається на деталях і спостереженнях за середовищем. Фільм зробив те, що складно передати словами: перетворив цей світ на чисту кінематографічну насолоду.

6. The Help (Прислуга) - Кетрін Стокетт / реж Тейт Тейлор

Книга Кетрін Стокетт читається дуже легко, ніби хтось розповідає тобі історію на кухні за кавою. Фільм зумів зберегти цю простоту, він не став “важчим”, ніж потрібно. Не перетворив історію на пафосну драму, а залишив її людяною - про конкретних жінок, їхню щоденну роботу, втому, гідність. Дуже багато тут тримається на акторській грі. Віола Девіс і Октавія Спенсер роблять своїх героїнь настільки справжніми, що здається, ніби це не персонажі, а люди, яких ти просто раніше не помічав.

7. No Country for Old Men (Старикам тут не місце)- Кормак Маккарті / реж брати Коени

Один із найточніших прикладів того, як режисери не заважають тексту. Маккарті вже написав роман майже як сценарій - трохи сухо, жорстко, без пояснень. Коени просто довірилися цій строгості. У результаті вийшло кіно, де тиша звучить голосніше за діалоги.

8. Wild (Дика) - Шеріл Стрейд / реж Жан Марк Валле

Wild - це не стільки про подорож, скільки про стан, у якому людина намагається зібрати себе назад по шматках. У фільмі немає героїзму чи “подолання” в звичному сенсі, але є втома, розгубленість, спогади, які наздоганяють просто посеред дороги. Дивишся і розумієш, що ця подорож не про кілометри, а про спробу витримати саму себе. Просто дякую книзі за гарне кіно.

Я втомилася від довгих путівників і хаосу з “топ-100 інстаграмних місць”. Хотілося чогось простого: відкрив і одразу зрозумів, куди йти.

Тому я створила тревел гіди 1-2-3. Це короткі та структуровані гіди, які працюють як “шот міста” та складається з трьох “ковтків”:
1 - чому їхати?
2- найкращі локації (де поїсти, де зупинитися, що побачити, що купити)
3 - культурні референси - кіно/саундтрек/книга/мистецтво як ідеальний фон для міста

Subscribe now

Тревел гід 1-2-3. Біаріцц.

1 - Чому їхати?

Коли згадуєш назву “Біаріцц” у всіх відразу мовчазна пауза і питання “а де це взагалі?”. Біаріцц - це Франція, і як виявилося це місто заради якого таки варто відкрити карту Франції, подивитися, де ж воно знаходиться та знайти в своєму календарі вільне “віконечко”, щоб записати собі його в обов'язкове місце для відвідування. Бо, я вам гарантую, Біаріцц - це якийсь hidden gem і тепер одне з моїх найулюбленіших напрямків для відпочинку. Отже, коротко про те навіщо туди їхати?

- відшліфовані французи. Якщо ви чули про високомірність парижан і про те, що слово rude було придумано для французів, то в мене є хороша новина! По суті Біаріцц відноситься до французької частини Країни Басків (всього 50 км до іспанського Сен-Себастьяну), а це означає що у них своя неповторна баскійська культура, звичаї та атмосфера. Така собі іспаньска дружня версія французів. Ще ніколи я не бачила таких легких, розслаблених, приємних, навіть трошки смішних французів.

- естетика океану, хвиль та серфінгу. Мабуть з цього і треба було починати…Біаріцц - це морський та кліматичний курорт, який знаходиться на березі Біскайської затоки Атлантичного океану. А ще це місто-мекка європейського серфінгу. Тут буквально все пропитано атмосферою океану, а разом з тим свободою, які дарують хвилі та серф дошка. Найтепліший період - в липні-серпні (але і людей більше). Я була на початку червня і для мене це був ідеальний період для відвідування спокійного міста.

- вайб спокою та насолоди від життя. Біаріцц - місто, в якому ти справді можеш подихати і це буде твоїм найбільшим завданням за день. Спокій, спокій і ще раз спокій - магічне місце для відпочинку вічно зайнятого мозку.

- смачні морепродукти та приємні ціни на них. В мене тільки два слова: устриці та сардини. Все! Вони тут найкращі у всій Франціі.

- компактність міста. Біаріцц - це гарний вибір для короткого city break. По-перше, аеропорт знаходиться в 3 км від центру міста. По-друге, саме місто компактне, все знаходиться поруч, без великих відстаней. Я була там лише півтора дні і встигла подивитися все, що хотіла. Зазвичай Біаріцц комбінують з іншими сусідніми містами Країни Басків, якщо планується більш довга подорож.

2 - Найкращі локації

Поїсти/попити
Трійка ресторанів з морепродуктами (вони знаходяться поруч один з одним):
Restaurant Le Corsaire
Casa Juan Pedro
Chez Albert

Halles de Biarritz - ринок, на якому можна закрити всі свої гастрономічні фантазії. Придбайте те, що бажає душа і влаштуйте собі пікнік прямо на березі океану.

Chéri Bibi - стильне гастро-бістро з фокусом на сезонні локальні продукти і natural wines
Auberge d'Achtal - класична атмосфера таверни у Arcangues (15–20 хв від центру Biarritz). Тут проста, щира французька кухня з місцевих інгредієнтів і терасою під деревами. Раджу omelette aux cèpes, конфіт із качки, тартар із яловичини і десерт gateau basque - усе дуже “як у бабусі“.
Léonie - сучасний баск-бістро з трохи вищим рівнем кухні
Ahpe - міське бістро з креативною кухнею
Yeüz slice & coffee - кава та слайси піци

Шопінг
Art of Soule - бутік баскських еспадрилій та легкого літнього взуття
Maison Adam - таких макарон ви ще не куштували. Виглядає дуже просто, а на смак богема.

BTZ shop - молодіжний одяг і streetwear бутік у самому центрі. Local вайб, сучасний стиль - від футболок до аксесуарів. Ідеально для шопінгу, якщо хочеться щось унікальне від місцевих брендів.
Bookstore Biarritz - затишна книгарня, де можна знайти літературу про подорожі, мистецтво, культуру, дизайн, а також локальні видання і стильно оформлені книги.
Maison Montagut - бутік з акцентом на якість і класику (кашемір, меринос)

Що робити?
Grande Plage - головний пляж, серф, довгі прогулянки вздовж океану

Rocher de la Vierge - найкращі краєвиди на Атлантику, особливо на заході сонця

Port des Pêcheurs - маленькі рибальські будиночки, дуже фотогенічно

Plage du Port Vieux - маленький затишний пляж без хвиль

Villa Belza - культовий фотоспот над океаном

Côte des Basques - серф-спот і дикий вайб, відчуття свободи

Phare de Biarritz - маяк + панорама міста й океану

Aquarium de Biarritz (набережна) - приємна прогулянка навіть без заходу всередину
Les Halles area - жива частина міста, кави, локальне життя

Rue Mazagran - маленькі бутіки, галереї, серф-шопи

Rue Gambetta - прогулянка між кав’ярнями й магазинами

Place Clemenceau - міський ритм, добре для people-watching

Де зупинитися?
Я зупинялася в готелі Hôtel Le Garage Biarritz - він супер класний, сучасний, з приємним інтер'єром, з басейном та видом на маяк (якщо пощастить).

Але варто зазначити, що його місцерозташування трохи віддалено від центру, а це може бути як плюсом, так і мінусом. Залежить від вашої мети, маршруту та способу переміщення. Наприклад, якщо ви взяли в оренду машину або ви приїхали надовго заземлитися, то це супер варіант (так само як і сусідний 5* готель Regina Experimental Biarritz - вони з Гаражем з однієї мережі). Але, якщо у вас короткий візит, то можливо краще переглянути варіанти ближче до центру:
Hôtel du Palais Biarritz 5* - беззаперечно найкращий та найдорожчий готель в Біаріцці. Зупинитися тут - це вже забезпечити собі відчуття богемного життя на берегу океану.
І більш привабливі по ціні варіанти в центрі:
Hôtel Saint-Julien
ALFRED HOTELS Port-Vieux
Hôtel de Silhouette

3 - Культурні референси

Фільм на вечір після прогулянки хвилями: На гребені хвилі (Point break) та мульт Тримай хвилю! (Surf's Up)

Книжка для читання на пляжі: ”Світло між океанами” М. Л. Стедмана або The Convenience Store by the Sea by Sonoko Machida

Саундтрек: Rhye - Open

Візуальні роботи як фон для нотаток про місто:

Фраза-настрій міста: Біаріцц - між хвилею і паузою

Якщо цей гід колись загубиться у телефоні чи на просторах інтернету, нехай завжди залишиться відчуття солоного повітря на шкірі, світла в очах і внутрішньої тиші. Саме таким і є Біаріцц - містом про стан, у який хочеться повертатися.

Subscribe now

Хочеться одразу обрати якусь розумну відповідь накшталт “члени журі Пулітцера” і потролити блогерів з їх любовью до яскравих обкладинок та легкого тексту. Але я вам відкрию таємницю - майже ніколи справа не в самій книзі, а в людині та в тому, з яким внутрішнім запитом ти до неї прийшов, у якому стані та в який момент життя.

Ми ж читаємо з дуже різних місць… і я зараз не тільки про диван чи ліжко. Іноді ти відкриваєш книгу після важкого дня, коли всередині повний хаос, і тобі хочеться, щоб тебе просто трохи винесли з цього стану, дали легкість, відчуття, що світ не такий вже й складний. А іноді навпаки - ти приходиш у текст з потребою копати, думати, залишатися в незручних питаннях без швидких відповідей. І якщо книга дає не те, чого ти чекав, виникає розчарування, навіть якщо об’єктивно вона цілком хороша, просто не для цього моменту. І тут змінюється фокус питання з “хто вирішує, що книга хороша?” на “а для чого ми взагалі читаємо?”

Ось, ти мій любий читач дай зараз відповідь для себе - нащо тобі ті книги?

Я, наприклад, давно про себе зрозуміла одну річ (увага, зізнання року): я майже не читаю для відпочинку. Я читаю не щоб розслабитись, а щоб щось усередині зрушилось. Мені треба СЕНСИ, при чому бажано такі, які я ще не мацала у своїх думках. Мені важлива глибина, внутрішній рух, відчуття, що текст веде мене в роздуми про те, як жити це життя, або хоча б чесно визнає, що ці питання існують і з ними не так просто. Тому дуже багато популярних, легких, «приємних» книг просто не знаходять у мені відгуку. Не тому, що вони погані, а тому, що це не мій спосіб існувати з текстом.

Смак у читанні взагалі формується не лише з того, що ми прочитали, а з того, що ми прожили. Те, що сильно відгукується людині з великим життєвим багажем, може здатися нудним, повільним або «ні про що» тому, хто зараз шукає динаміки, сюжету, подій. І навпаки комусь уже важко витримувати швидкі історії й поверхневі емоції, бо всередині є потреба в тиші, підтексті, паузах, у тому, щоб між рядками було більше, ніж у самих рядках.

Розмови про «поганий смак» зазвичай виростають не з любові до книг, а з бажання розставити ієрархії. Хто читає правильне, хто класику, а хто щось легке й «непрестижне». І дуже часто за цим стоїть страх здатися недостатньо розумним, недостатньо глибоким, недостатньо серйозним. Коли кажуть «у тебе поганий смак», насправді часто мають на увазі лише одне - мені це не близько, я цього не розумію. Але чомусь це подається як провина. Ніби любов до певних жанрів автоматично означає меншу глибину. Хоча жанр це всього лише форма, і в будь-якій формі можна знайти і порожнечу, і справжню силу.

Мені здається, замість того щоб безкінечно ділити книги на хороші й погані, варто частіше питати себе про інше. Що ця книга робить зі мною? Чи залишає вона слід? Чи щось у мені змінює? Бо врешті-решт смак у читанні це не про оцінки і не про ярлики. Це про стосунки, а стосунки, як ми знаємо, не бувають правильними чи неправильними. Вони або живі, або здохли.

Хоча, якщо вже бути до кінця чесною, іноді цей внутрішній голос таки шепоче, що Драйзер усе ж цінніше, ніж черговий сучасний ромком про кохання з передбачуваним хепі-ендом і героями, які закохуються на сторінці сорок три. Не тому, що ромком це злочин, а тому що класика рідко робить вигляд, ніби життя простіше, ніж воно є. Але й тут, звісно, без фанатизму: іноді нам справді потрібен не екзистенційний надлом, а щоб просто хтось закохався і в них усе вийшло. Навіть якщо завтра ми знову повернемось до товстої книги, де ніхто ні в кого нормально не закохується, зате багато думає. Ми можемо хоч сто раз опиратися на критиків, на блогерів, на друзів, але врешті-решт остаточне рішення чи це була хороша книга залишається за людиною, яка дочитує останню сторінку та закриває цю книгу. Інакше, який в цьому сенс?

Subscribe now

Маю вам зізнатися, що я живу красиве богемне життя. Часто люди думають, що я жартую над цим, але я вас запевняю-я справді живу красиве життя, і навіть не приховую цього. При цьому я не маю жодних дорогих речей і не влаштовую вечірок як Гетсбі.

Бо якщо уважно придивитися до людей, чиє життя справді здається красивим - не на фото, а в реальності, стає очевидно: справа зовсім не в статусах та розкоші. Красиве життя це не те, що демонструють. Це те, як його проживають та відчувають. Красиве життя це не про гроші, а про вміння звертати увагу.

Я живу красиве життя, бо мій сніданок виглядає як витвір мистецтва.

Я живу красиве життя, бо я знаю куди падає світло о 16.10.

Я живу красиве життя, бо я слухаю історії людей.

Я живу красиве життя, бо я його помічаю.

Красиве життя складається з дрібних, майже непомітних рішень: що читати, як слухати, на що дивитися і коли зупинятися.

І так, я впевнена, що люди, які живуть красиве життя, багато читають, але не для того, щоб втекти від повсякденності чи підтвердити власну освіченість. Читання - це спосіб зануритися в інші життя та сформувати внутрішній смак. Книги стають не прикрасою, а середовищем, у якому ми робимо уявний стрибок у чийсь досвід, а що як не це дозволяє бачити світ більш цілісно?

То, які ж книги читають люди, які живуть красиве життя? Я впевнена, що це ті книги, які відкривають питання, з якими доводиться жити далі…І зрозуміло, що це може бути безкінечний потік рекомендацій, але моя задача в “Books & other curiosities” відбирати для вас найкращі з найкращих, тому ось вам моя підбірка книг:

1. Рей Бредбері “Кульбабове вино”
   Ця книга про вміння бути присутнім у моменті. Про дитяче відчуття літа, часу і життя, яке ще не встигло стати звичним. Вона нагадує, що краса часто народжується з уважності до найпростішого.

2. Вінсент ван Гог “Листи до брата Тео”
   Це не просто листи художника, а щоденник людини, яка мислила глибоко і жила болісно чесно. У них напруга між внутрішнім покликанням і реальністю, і дуже точне відчуття того, що означає жити не поверхнево.

3. Генрі Міллер “Час убивць”
   Роздуми про мистецтво, свободу і відповідальність автора перед собою. Цей текст не про комфортне читання, а про радикальну внутрішню незалежність і відмову від декоративної культури.
   

   Не забудьте підписатися на розсилку Books & other curiosities, щоб отримувати від мене нові листи та книжкові рекомендації

4. Ірвінг Стоун “Агонія та екстаз”
   Роман про творчість як форму життя. Про вибір, що вимагає повної віддачі, і про красу, яка народжується з наполегливої праці і внутрішньої дисципліни. Зрештою, ця книга про Мікеланджело, а це не може бути не красиво.

5. Оскар Вайльд “Портрет Доріана Грея”
   Так, знаю, банально, але Оскар Вайльд - це синонім краси володіння словом. Це роман про спокусу жити лише зовнішньою красою і про ціну, яку за це доводиться платити. Вайльд пише про естетику як моральний вибір, а не прикрасу життя, і нагадує, що справжній смак неможливий без відповідальності перед собою.

   

Ці книги не зроблять життя простішим і точно не додадуть йому глянцю. Вони не навчать, як жити правильно, і навряд чи підійдуть для читання між бізнес зустрічами. Зате вони поступово змінюють щось всередині, залишаючи вічні питання життя-буття і з часом виявляється, що саме це і є розкіш. Якщо після книг хочеться менше говорити і більше споглядати та думати - тоді мабуть, усе спрацювало і я можу вас привітати з тим, що ви стали повноцінним членом клубу красивого життя.

Leave a comment

«давай по новой, Миша Маша, все хуйня»

Як ви знаєте до цього я писала просто свої думки про життя-буття, але я зрозуміла одну просту істину: усі мої думки про життя завжди починалися з ДОПИТЛИВОСТІ, а інструментами для задоволення цієї цікавості ставали книги, кіно, культура, подорожі.

Тому зараз цей простір отримує нову назву та фокус:

«Books & other curiosities» - для тих, хто читає та кому цікаво жити

Відтепер тут буде:

• більше про художню літературу і класику

• про книги як інструменти розуміння життя, змін і внутрішніх процесів

• про культуру, кіно, музику і подорожі як частину способу мислення, а не просто рекомендації

Як Vogue, але про літературне й культурне життя.

Якщо вам цікаво читати не лише, що я думаю, а й через що я думаю-книги, фільми, місця, - вам скоріш за все буде тут добре. А якщо ні, то можете по-тихому відписатися, я нікому не розповім) Я вірю в усвідомлені рішення і чисті поштові скриньки. Інакше, який в цьому сенс, так?

До зустрічі в новому форматі!
Я рада знову писати вам.
Ваша допитлива Маша

- Це нормально, що я не люблю київський торт?
- Це нормально, що я в 35 ще не маю “нічого із нормального”?
- Це нормально, що я хочу будинок у французькому селі?
Це нормально, що я хочу бути нормальною? Власне, з цього й почнемо.

Що таке “нормально”? І з чим його їдять?

У філософії є старий жарт: якщо десять філософів сіли за один стіл, то вийдуть із нього двадцять думок. Але от у випадку з "нормальністю", здається, не потрібно ні філософів, ні столу - достатньо умовної тітки Олі на сімейних застіллях. Вона точно знає, що "нормально":

- Нормальна дівчина вже б давно була заміжня
- Нормальний хлопець мав би вже хоч якісь "цілі в житті"
- Нормальні люди не їдуть на Балі, коли в країні війна

“Нормальність” у такій версії це суміш радянських уявлень про добропорядного громадянина, фейсбук-мемів про “успішний успіх” і внутрішньої тривоги, замаскованої під поради.

Але є одна проблема: ця “норма” як світшот на розпродажі, який ніколи не твого розміру, але “нормальні люди таке носять”. І ти його купуєш. І носиш. І свербить. І душить. Але ти нарешті нормальний. Можна видихнути чи все ж таки ні?

Прагнення до нормальності - це про безпеку

У глибині цього прагнення бути “нормальним” самий банальний страх. Базовий, древній, доісторичний страх бути вигнаним із племені та бути зжертим) У світі, де за межами вогнища ховалися тигри, ведмеді вигнання означало смерть. Якщо ти був дивакуватим тебе або терпіли, або жертвували тобою під час поганого врожаю. Суспільство як велика машина: вона не любить сторонніх деталей. І якщо ти занадто інший - тебе або переплавляють, або викидають.

Тож ми боїмося бути дивними, бо це небезпечно. Не буквально, звісно (у більшості випадків тебе не спалять на вогнищі за те, що ти п'єш капучино з вівсяним молоком). Але сучасні вигнання виглядають інакше: тебе можуть не найняти, не полюбити, не лайкнути, не запросити. І це іноді здається гіршим, ніж таки бути вечерею тигра.

Тому ми вчимося адаптуватися: спочатку у школі (не вилазь, не виділяйся), потім на роботі (не мрій, не сперечайся), у стосунках (не вимагай, не лякай), і в соцмережах (будь смішним, але не надто. Будь глибоким, але не задротом. Будь нормальним та подобайся усім).

Іронія в тому, що всі вдають нормальних…

Нормальність це ілюзія

Усі ми знаємо цю людину. Вона нібито еталон: стабільна робота, регулярний спортзал, нормальні стосунки, правильне харчування. Але варто трохи копнути і там або повна самотність, або заперечена тривога, або бажання втекти на острів і жити з козами. І справа не в тому, що з цією людиною щось не так. Справа в тому, що “нормальність” це не синонім щастя.

Бо що, як нормальність це просто статистика? Середнє арифметичне. А життя не рівняння, де треба підставити значення, аби отримати стабільність. Воно більше схоже на джаз. Іноді фальшивиш. Іноді імпровізуєш. Іноді граєш не в ту тональність, але щиро.

Що, як питання не в тому, щоб бути нормальним, а в тому, щоб бути живим?

…веселим. Іронічним. Недосконалим. Справжнім.

Може, пора вже відпустити цю утопічну ідею “нормальності” і дозволити собі бути… собою? Бо світ не рятують нормальні люди. Його рятують ті, хто трохи божевільний, трохи інакший, трохи (а іноді й дуже) дивний.

Нормальність і щастя: знайди п’ять відмінностей

У школі нам казали, що щоб бути щасливим, треба добре вчитись, потім мати роботу, сім’ю, стабільність і тоді, десь після 35-ти, за графіком, приходить щастя. Як зарплата на карточку. Якщо не прийшло перевір поштову скриньку або свою ненормальність.

І ми росли з ідеєю, що щастя це функція від нормальності. Що якщо ти все робиш правильно, то будеш щасливим. Якщо ти “нормальна людина”, ти обов'язково “отримаєш своє”.

Але правда в тому, що:

• Щастя не питає в тебе диплом.

• Йому байдуже, що скаже тітка Оля.

• І воно точно не живе в Excel-таблицях зі словами “цілі” і “показники успіху”.

Нормальність це про те, щоб усе було передбачувано. А щастя це про те, щоб було живе.

Нормальність каже: “не видумуй, ти вже маєш усе”. Щастя каже: “що, як ти створений для більшого, ніж це?”

Найщасливіші люди, яких я знаю - ненормальні (вибачте, якщо ви з нормальних і я вас образила). Вони змінювали кар’єру після сорока. Жили з п’ятьма котами і були щасливіші, ніж люди в глянцевих шлюбах. Їздили в невідомі села малювати пейзажі, замість працювати “по спеціальності”.

Це не значить, що нормальність це погано. Просто вона не гарантія. Щастя це не бонус за правильність, а наслідок чесності з собою.

А ще це завжди ризик.

Бо бути щасливим це дозволити собі бути живим. А живе не завжди зручне. Не завжди стабільне. Не завжди "успішне".

І точно не завжди нормальне.

У світі, де нормальність це вже не захист від хижаків, а просто шаблон від соцмереж і старого покоління, можливо, найсміливіший вчинок це не прагнути бути нормальним. А залишатися собою. Інакше, який в цьому сенс?

Ну і питання до тебе: Думаєш ти норм? Бо, чесно, якщо ти читаєш тут мене на Substack, а не зависаєш тільки в TikTok чи Instagram, то вже щось тут не зовсім за стандартом. Дивно якось… І точно прекрасно. Дякую!

Ця публікація існує завдяки підтримці читачів. Щоб отримувати нові дописи та підтримати мою роботу, розгляньте можливість стати безкоштовним або платним підписником за 7 євро/місяць.

оформити підписку

Read more

Потім була школа. Десять років - ціле десятиліття на пошук себе. Час, щоб зрозуміти, що мені цікаво, які в мене здібності, що дається легко, а що важко. Але нічого не давалося легко. Абсолютно нічого.

«Маша, ти так гарно читаєш вірш», - казала вчителька, не знаючи, що я зубрила його тиждень, розповідала бабусі сотню разів, поки не відточила кожну інтонацію. «Маша, ти правильно вирішила задачу», - хвалили мене, не знаючи, що ми з татом бились над нею до ночі. Ніякого природного таланту, ніякого особливого хисту - тільки старанність, відповідальність і наполеглива робота.

Я довго намагалася знайти те, що буде «моїм». Всі ж кажуть: кожен має своє покликання, своє «призначення». Я чекала, що воно знайде мене саме. Не знайшло. Я почала шукати: читала self-help книги, переглядала мотиваційні виступи, аналізувала дитячі спогади, питала поради у близьких, навіть зверталася до нумерології. Але ніщо не дало мені відповіді.

Чому? Що зі мною не так? Чому в інших є призначення, а в мене - ні?

І одного дня я зрозуміла: можливо, нічого «не так» зі мною немає. Можливо, сама ідея про призначення надто переоцінена.

Нам продають цю концепцію з дитинства: «Знайди свою справу», «Живи своєю пристрастю», «Твори, бо ти народжений творити». Але що, якщо це не універсальна істина, а просто один із варіантів? Що, якщо є люди, у яких немає однієї великої пристрасті чи місії? Що, якщо робота - це просто спосіб заробітку, а не спосіб знайти сенс життя?

Що, якщо більшість із нас просто робить щось, а не те саме?

Я здаюсь. Я більше не шукаю призначення. Не тому, що це поразка, а тому, що я не хочу бігти за тим, чого, можливо, для мене просто не існує. Я не маю свого покликання. Я не маю єдиного таланту. Я не народилася Баффі, щоб винищувати вампірів. Я не народилася Міком Джаггером, щоб співати до останнього подиху. Але я можу пробувати, досліджувати, змінювати напрямки, і мені це цікаво.

Чи заздрю я тим, хто знайшов свою справу? Так. Бо здається, що по той бік легкість і визначеність. У мене ж постійний рух у різні сторони, експерименти, пошуки, невпевненість.

Але це моя правда. І я знаю, що я така не одна. Не всі мають покликання. Не всі народжені з талантом. Не всі знають, ким вони будуть через рік. І це нормально.

Ми живемо у світі, де кожен має відповідати на питання «Ким ти хочеш стати?» ще до того, як зрозуміє, хто він є. Де очікується, що ти повинен знайти одну справу й присвятити їй усе життя, навіть якщо тобі тісно в цих рамках.

Але що, якщо сенс не в цьому? Що, якщо сенс не в тому, щоб знайти ОДНУ правильну відповідь, а в тому, щоб дозволити собі змінюватися? Спробувати щось нове, помилятися, починати спочатку. Що, якщо життя - це не пошук єдиної дороги, а прогулянка сотнями стежок?

Можливо, я ніколи не знайду свою велику справу. Можливо, мені судилося постійно шукати нові виклики, пробувати різне, жити в русі, а не стояти на одному місці. Я людина, яка не знає ким хоче стати, коли виросте. І знаєте що? Мене це влаштовує. Бо інакше, який в цьому сенс?

Ця публікація існує завдяки підтримці читачів. Щоб отримувати нові дописи та підтримати мою роботу, розгляньте можливість стати безкоштовним або платним підписником

оформити підписку

Люди люблять швидкі результати. Курс із назвою «Як заробити $10 000 за місяць» звучить привабливіше, ніж книга «Основи фінансового менеджменту». Бо перший варіант обіцяє миттєву вигоду (навіть якщо вона міфічна), а другий вимагає часу та зусиль.

Факт: Дослідження показують, що більшість людей, які купують онлайн-курси, навіть не доходять до фіналу. Але гроші вони вже заплатили, а значить, їхні мрії про багатство точно хтось монетизував.

Інфобізнесмени - майстри створювати ажіотаж:

• «Останній шанс! Лише сьогодні за $199!»

• «99% людей не знають цей секрет!»

• «Бонус: особистий зум-дзвінок на 5 хвилин!»

Книги та підписки такого не роблять. Ви не побачите рекламу «Купіть Чарльза Дікенса зараз і отримаєте Роулінг у подарунок!»

Факт: Дослідження Гарвардської бізнес-школи показують, що люди частіше купують імпульсивно, якщо відчувають страх втратити унікальну можливість. Саме тому курси продають обмеженими пропозиціями.

Заплативши за дорогий курс, людина відчуває, що зробила серйозний крок до успіху. Ми підсвідомо вважаємо, що те, що коштує дорого, цінніше. Якщо курс коштує 200 доларів, значить, він точно змінить моє життя, правда? А якщо контент коштує 5 євро, він не може бути настільки корисним. Проблема в тому, що реальна цінність - не у вартості, а в тому, як ми використовуємо знання. Але наш мозок любить дорогі покупки, бо вони створюють ілюзію інвестиції в себе. Це як купити абонемент у спортзал: відчуття, що ти вже майже схуд, з’являється одразу, навіть якщо ти ще не дійшов до бігової доріжки. А от книжка чи Netflix? Це просто «для задоволення». А задоволення, як нам здається, можна відкласти на потім.

Факт: Читання книг реально покращує когнітивні здібності, а якісні серіали можуть дати більше користі, ніж поверхневий курс із черговими «лайфхаками».

Онлайн-курси-це не лише знання, а й емоція: віра в те, що після нього ми станемо кращими. Підписка ж дає реальну, але дозовану інформацію, без пафосних обіцянок. Ми любимо відчувати, що інвестуємо в себе. Навіть якщо шанс застосувати отримані знання дорівнює нулю, сам факт покупки курсу здається правильним кроком. А от підписка виглядає як «просто читання»-де тут інвестиція?

В мене є платна підписка на Сабстак, і я, на жаль, не можу вам пообіцяти, що після того як ви її оформите, то ви станете багатшими, красивішими та стрункішими, зовсім ні, єдине, що я можу пообіцяти - це те, що ваш мозок почне рухатися, ставити питання та намагатися зрозуміти цей світ. Але це мабуть не так цікаво, як отримати миттєвий дофамін від покупки курсу. Курс дає нам викид дофаміну: покупка, нова платформа, відчуття старту чогось великого. А підписка це поступове отримання користі, без ефекту «вау». Але ось парадокс: саме регулярне читання хороших текстів дає поштовх до аналізу та розширення кругозору, ніж більшість онлайн-курсів, які ми ніколи не закінчуємо. До речі, в мене якраз такий курс лежить спочиває і щасливою я себе відчувала рівно одну хвилину, коли натиснула кнопку “купити”, далі вже було не так цікаво.

То що робити?

Наступного разу, коли захочеться купити курс із «гарантованим успіхом», запитайте себе чи дійсно цей курс мене навчить, чи просто продає надію?
Бо може виявитися, що найкраща інвестиція - не в онлайн-марафон із «успішного успіху», а в хорошу книгу, серіал або навіть спокійну розмову з розумними людьми.

Ця публікація існує завдяки підтримці читачів. Щоб отримувати нові дописи та підтримати мою роботу, розгляньте можливість стати безкоштовним або платним підписником

оформити підписку

Фейкове життя - це не тільки фільтри, що приховують недоліки, це стиль існування, де головне - створити враження. Парадоксально, але часто люди витрачають більше енергії на підтримку ілюзії щастя, ніж на те, щоб бути по-справжньому щасливими.

Ми прагнемо відповідати стандартам, яких ніхто не встановлював. Ідеальне тіло, бездоганна кар'єра, активний соціальний графік - все це виглядає як чек-лист для успішного життя. Але чим більше ми намагаємося втиснути себе в ці рамки, тим більше втрачаємо себе справжніх. А ще ці рамки дуже незручні, особливо після півночі, коли хочеться з'їсти щось смачненьке, а «успішний» образ каже: «тільки селера».

Це життя, де емоції замінюються емодзі, а моменти - кадрами для стрічки. І поки ми створюємо черговий пост, можемо не помітити, як проходять дні, які не потраплять в Instagram. Власне, як і ті випадки, коли прали білизну в машинці й забули її там на весь день. (Так, вона все ще там.)

Фейкове життя існує не лише в соціальних мережах, але й в країнах. Багато хто вважає, що життя в розвинених країнах це суцільний комфорт і безтурботність. Проте навіть там люди часто потрапляють у пастку очікувань і стандартів. Велика зарплата, дорогий будинок, престижна робота - усе це може здаватися ідеальним, але водночас приносити емоційне вигорання, самотність і відчуття порожнечі. Навіть у місцях, де матеріальний добробут забезпечений, люди можуть відчувати, що вони живуть не своїм життям, а лише відповідно до суспільних очікувань.

У США ця проблема особливо відчутна, адже за красиву картинку доводиться платити. Люди беруть кредити на дорогі автівки, щоб виглядати успішними, орендують квартири в престижних районах, хоча не можуть собі цього дозволити, витрачають купу грошей на брендовий одяг і походи в розкішні ресторани - усе заради соціального статусу. Це як узяти кредит на айфон і сподіватися, що Siri почне давати фінансові поради.
Я тільки що прочитала в тредс від одного чувака фразу “яке ж в Америці штучне життя…” і мені можна було б навіть не читати далі пояснення про що він, бо я розумію як там багато зусиль прикладають, щоб створити рівні білі зуби…ой, я мала на увазі класне життя, яке насправді тріщить по швам за зачиненими дверима.

А фейкова продуктивність? Це коли людина ходить на всілякі тренінги, читає книги про успіх, слухає подкасти про бізнес і тайм-менеджмент, але в реальності не робить жодних кроків, щоб змінити своє життя. Вона постійно «готується» до успіху, але так ніколи до нього і не доходить. Головне створити ілюзію зайнятості, а там, дивись, і лайки підтягнуться. Це як витратити годину на складання списку справ і зняти про це сторіз замість того, щоб бодай одну справу виконати.

Пригадую сцену з фільму "Шоу Трумена" як головний герой жив у світі, який здавався ідеальним, поки не дізнався, що все навколо нього підлаштоване. Його друзі, його робота, навіть випадкові перехожі були акторами. У якийсь момент він зрозумів: його життя - це реаліті-шоу, а не реальність. І хіба це не схоже на те, як ми ведемо свої соцмережі? Ми створюємо «ідеальну» картинку, але чи живемо насправді?

Прагнення справити враження стає важливішим, ніж прагнення прожити день чесно перед собою. Чому так важко показати світові свою вразливість? Можливо, тому що фейкове життя комфортніше, ніж реальне. Воно не має недоліків, зморшок, зайвих кілограмів чи поганого настрою.

Справжнє життя - це хаос, це сумнів, це радість, що змінюється розчаруванням, це любов, що болить. Але саме в цій неоднозначності народжується відчуття повноти. Коли ми відмовляємось від фейкового блиску, ми отримуємо шанс побачити себе такими, якими ми є.

Можливо, час зробити крок назад? Показати не тільки вершини, а й падіння. Ділитися не тільки перемогами, а й поразками. В мене зараз все не так, як хотілося б, купа сумнівів щодо себе, відносин та майбутнього, незрозуміло чого я хочу, відсутність друзів, які просто прийдуть і погладять по голівці, і невпевненість чи стягну я життя у такій класній та “успішній” Ірландії.

Фейкове життя завжди буде яскравішим. Але справжнє життя - єдине, що має сенс.

Можливо, настав час відкласти телефон, відчути момент і нагадати собі, що справжнє щастя живе поза екраном. А ще зробити чай і нарешті забрати ту білизну з пралки. Вона все ще чекає на мене. Як і наше справжнє життя.

Ця публікація існує завдяки підтримці читачів. Щоб отримувати нові дописи та підтримати мою роботу, розгляньте можливість стати безкоштовним або платним підписником

оформити підписку