• Чому найкращі лідери часто провалюють своє головне завдання — підготовку наступника

• Хто клепає ШІ-біографії на Амазоні — міні-розслідування від New York Times

Бонус — рекомендую україномовну (фото)історію про українські укриття.

Також на днях написав невелику замітку про життя в Києві англійською для іноземців. Якщо маєте іноземних друзів, яким може бути цікаво — почитайте і поділіться: Фейсбук / Медіум.

Чому найкращі лідери провалюють передачу влади

Навіть найвидатніші лідери часто мають спільну рису: не справляються з тим, щоб передати владу достатньо кваліфікованому наступнику. Вони або помиляються з вибором наступника, або завалюють процес спадкування лідерства загалом.

Класичний приклад — Марк Аврелій: він був одночасно успішним римським імператором і талановитим філософом, але попри всі свої досягнення, передав владу сину-невдасі Коммоду, з якого почався занепад золотої доби Римської імперії.

В епоху демократії на практиці з такою дилемою частіше стикаються корпоративні лідери. Наприклад, відомий недавній випадок успішного очільника Disney Боба Айгера, який обрав собі наступника і пішов на пенсію, але так і не зміг допомогти йому стати успішним, і через кілька років був змушений організувати його звільнення та повернутися.

Як пише американський журналіст Дерек Томпсон у недавній статті, «сильні лідери часто не роблять найважливішого в лідерстві — не готують наступника, який зміг би перетворити їхній обмежений у часі термін повноважень на тривалішу спадщину. Вони схильні робити себе необхідними й незамінними — а потім підтверджують власну правоту, передаючи кермо лідерові, який їх замінити не здатен».

Томпсон виділяє чотири основні причини, чому так стається:

1. Стиль сильних лідерів часто послаблює інституції, які вони очолюють. Томпсон називає це прокляттям харизми. «Харизматичні лідери схильні вибудовувати навколо себе інституції, залежні від них самих, і схильні обирати наступників, які віддзеркалюють їм їхню ж винятковість» (часто своїх дітей).

2. Хороші лідери не вміють вчасно піти, і під кінець своєї каденції стають не такими вже й хорошими. В якийсь момент кожна організація потребує свіжої пари очей. Але сильні лідери часто бояться втратити владу і залишаються у своїй ролі занадто довго, особливо коли немає обмежень на термін перебування при владі, як-то у бізнесі (або недемократичних країнах).

3. Сучасні компанії не вміють бачити різницю між менеджерами та лідерами. Є велика різниця між хорошими менеджерами і хорошими лідерами (наприклад, менеджеру важливо ефективно керувати процесами, а лідеру — задати візію і надихати людей).

Інституціям потрібні і ті, і ті — але Томпсон пише, що сучасні компанії здебільшого вміють вирощувати саме менеджерів, а не окремо лідерів. «Менеджерський капіталізм — це не так фабрика з виробництва лідерів, як машина для відтворення менеджерів, які часом, доволі незграбно, опиняються на лідерських позиціях, до яких їх не відточували».

(Думаю, що це особливо стосується саме американських компаній, які славляться своєю сильною школою менеджменту).

4. «Зростання культу рятівника ззовні» — усе більше інституцій намагаються залучити зовнішнього лідера замість того, щоб вирощувати їх всередині. Томпсон посилається на дослідження, за яким пропорція нових генеральних директорів з-поза меж компанії виросла втричі за останні кілька десятиліть, зокрема через поширення незалежних рад директорів і компаній для найму топ-менеджерів. При цьому директори-аутсайдери часто показують гірші результати, ніж розвинуті зсередини таланти.

Утім, підсумовує Томпсон, найбільшою помилкою може бути прагнення знайти наступника, який буде ідеальною копією попередника. Насправді інституції стають найкращими через еволюцію — коли новий лідер приносить із собою новий стиль, який розвиває успіх його попередника: наприклад, геніальний візіонер Стів Джобс і талановитий оператор Тім Кук.

• Читати повну статтю (~15 хвилин, пейвол)

Хто клепає ШІ-біографії на Амазоні

ШІ-слоп пробрався і до книжок — на Амазоні зараз виходять тисячі і тисячі ШІ-книг. Більшість з них ніхто не читає, але деякі все-таки успішно обманюють потенційних покупців.

Один із жанрів такого слопу — біографії середньо-відомих людей: таких, про кого можна написати статтю у Вікіпедії, але кому реальні біографісти не присвячували б окрему книжку.

У New York Times вийшла чудова трагікомічна історія, як журналістка Кашмір Гілл знайшла на Амазоні свою власну біографію, написану штучним інтелектом, і відправилася на пошуки її автора.

«Моя біографія має 90 сторінок, і вона мала б бути коротшою. У ній поєднано факти про мене, які й так лежать у вільному доступі в інтернеті (скажімо, де я виросла), із загальними спостереженнями, що пасували б кому завгодно, — такий собі гороскоп, розтягнутий на десятки сторінок. “Кашмір Гілл неможливо зрозуміти, не зрозумівши її суперечностей”, — написав мій біограф, додавши до цього нестерпно довгий опис мого вигадливого ритуалу приготування кави. (Фактчек: каву готує мій чоловік.) Книжка улеслива, вигадана й ущерть напхана довгими тире. Вона має всі ознаки ШІ-слопу…»

Спойлер — самого автора Гілл не знайшла, але поговорила з іншим ШІ-біографістом — це старший чоловік, у якого забагато вільного часу.

«Зараз пан Джонс продає на Amazon 445 книжок. Він замовляє по одному примірнику кожної в м’якій обкладинці й тримає їх на чотирьох білих обертових стелажах, які незграбно тісняться біля дивана в його вітальні. На всіх обкладинках — його фото в поважному темному костюмі, згенероване штучним інтелектом. “Або так, або вдягати костюм і робити селфі”, — каже він.

Книжки приблизно впорядковані за темами: спорт, ексцентричні генії, знамениті мости, алкоголь, Чесапікська затока. Це теми, які цікавлять ексцентричного пана Джонса, — на ту саму затоку він дивиться з добре укомплектованого тікі-бару, який власноруч збудував на задньому подвір’ї. У барі є телевізор із великим екраном, ідеальний для перегляду спортивних трансляцій.

“Багато книжок не продаються жодного разу”, — визнав він під час інтерв'ю вдома в червні. Але кількасот книжок на місяць таки розходяться, і кожна приносить йому близько 7 доларів. Більшість продажів — паперові книжки, які Amazon друкує на замовлення, хоча, гадаю, покупці про це й не здогадуються.

Різдвяний сезон подарунків видався для пана Джонса вдалим: він продав 821 книжку й отримав майже 6 тисяч доларів прибутку — це видно зі звіту про продажі на Amazon, який він мені показав. “Я б не сказав, що вони розлітаються, як гарячі пиріжки, — каже він, — але на бар вистачає”».

• Читати повну статтю (~10 хвилин)

Як підвали перетворилися із маргіналізованих просторів у острівці безпеки

У Mistosite вийшла цікава (фото)історія про українські укриття від фотографа Михайла Палінчака й інтерв'ю з ним.

«Раніше [укриття —] це були якісь маргіналізовані простори, куди ніхто не спускався і які використовувалися максимум як склад. Тепер вони стають безпечним простором і в прямому сенсі можуть урятувати людям життя».

«Найцікавіші, я думаю, — це Лиман і Сіверськ, де для людей це не простори тимчасового перебування під час небезпеки. Оскільки небезпека не тимчасова, а постійна, вони постійно перебувають у цих просторах, у прямому сенсі живуть у підвалах. Вони обжили їх, зробили більш привабливими — більш придатними для постійного перебування. Поставили буржуйки для опалення, зробили собі ліжка тощо.

Цікава також фотографія з Одеси, де жінка ще років двадцять тому, наскільки я розумію, самозаселилася в підвал багатоповерхового будинку. З часом обжила його і зробила собі підземну квартиру. Я зайшов туди під час тривоги в Одесі. Дивлюся на карті, де найближче укриття. Приходжу, а там квартира. Кажу: “Це у вас укриття?” Вона така: “Ну, так, проходьте”. Я в прямому сенсі зайшов у чужу квартиру, сів на чужий диван у вітальні й чекав, поки закінчиться тривога. У неї там є ще одна кімнатка, куди вона нікого не пускає. Це її особиста кімната. Але під час тривоги вона зобов’язана пускати людей в укриття…

Або підземне приміщення у харківському ХАТОБі. Через повномасштабне вторгнення вони не можуть використовувати основну сцену, тому розмістили меншу сцену в підвалі й показують там балет».

Ще цікава думка про те, що у воєнній фотографії роль фоторедактора зараз стає важливішою, ніж роль фотографа, бо в епоху дронів фотографи не можуть працювати на фронті, тому здебільшого до нас потрапляють фото з самих дронів. «Це, якщо хочеш, новий розвиток медіуму фотографії, тому що просто фотокамеру засунули в кулю».

• Чому Японія стала раєм для російських шпигунів, які провозять електроніку для балістичних ракет й іншої зброї

• Що цікавило українців у липні — швидкий аналіз найпопулярніших статей україномовної Вікіпедії

• Чому великі мовні моделі так люблять стилістичні прийоми Джона Кеннеді

• Як Anthropic автоматично позначатиме ШІ-генеровані тексти

Чому Японія стала раєм для російських шпигунів

Японія беззаперечно підтримує Україну і запровадила санкції проти Росії з початку повномасштабного вторгнення. Але новий подкаст The Daily від The New York Times розповідає, як Росія обходить санкції і масово ввозить контрабандою електроніку для балістичних ракет та іншої зброї.

У російському ГРУ є окремий директорат, який займається контрабандою військових технологій.

Японія особливо вигідна для них з двох причин:

1. Це розвинута країна, яка виробляє високотехнологічні компоненти.

2. Це «шпигунський рай», бо там немає окремої сильної розвідки: її розформували переможці Другої світової війни після поразки Японії, і з того часу японці її так і не відбудували.

Для української і західних розвідок контрабанда технологій з Японії не новина, але японська влада поки нічого суттєвого з цим не зробила (на відміну від, наприклад, Німеччини, яка значно серйозніше бореться з контрабандою). Нова прем'єр-міністерка Японії працює над тим, щоб побудувати розвідувальне агентство, але це повільний процес.

Після публікації розслідування NYT місяць тому офіцер ГРУ Максим Фільченков, який працював під прикриттям працівника російських авіаліній і грав ключову роль у налагодженні контрабанди, був змушений втекти з Японії і повернутися до Росії. Утім, він є лише одним гвинтиком, хоч і важливим, у значно більшому механізмі.

Оригінальне розслідування можна почитати текстом тут, але версія в подкасті детальніша й оновлена.

Драпатий замість Одіссеї

Кілька спостережень про найпопулярніші статті української Вікіпедії в липні:

• Українцям було не до «Одіссеї»: вона лише на шостому місці після військових і політичних лідерів. Тоді як в англійській Вікіпедії фільм Нолана на першому місці. (З чемпіонатом світу аналогічно: сьоме місце українською, друге англійською).

• Про Драпатого (на першому місці) було вдвічі більше переглядів, ніж про Федорова (друге місце). Мабуть, тому, що про нього менше знали раніше.

• Решта топ-5 — Євгеній Хмара, Олександр Сирський, Сергій Корецький.

• З трохи менш очевидних тем в топ-10 — Василь Стус. Очевидно, через 2000-гривневу банкноту.

ШІ-промови Кеннеді + чому відстежувати ШІ-тексти стане простіше

Цікаве спостереження — ШІ любить стилістичні прийоми, які ми знаємо з промов Джона Кеннеді (і Ліндона Джонсона) завдяки його легендарному спічрайтеру Теду Соренсену.

Найвідоміша цитата: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе — запитай, що ти можеш зробити для своєї країни». (“Ask not what your country can do for you—ask what you can do for your country.”)

Із посту Marginal Revolution:

«Моделі ШІ засвоїли інструментарій Соренсена: симетрію, паралелізм, антитезу, повтор і вправно перевернуте твердження.

Соренсена вважають видатним стилістом, і це знакові рядки. Проблема голосу ШІ не в самих прийомах. Проблема в тому, що ними зловживають — що похід в супермаркет описують тими самими риторичними оздобами, якими колись відправляли людей на Місяць.

Підозрюю, що виправити це буде легко, тож не очікуйте, що голос ШІ залишиться з нами надовго».

Детекція ШІ текстів останнім часом покращилася, а скоро стане ще кращою: Anthropic почне вбудовувати невидимі водяні знаки (watermarks) у тексти, генеровані Клодом, щоб їх можна було чітко визначати.

«Водяний знак» — це метафорично, бо йдеться не про якісь приховані символи, а про сам підхід до вибору слів. Тому його не можна буде прибрати, умовно скопіювавши текст в блокнот. Можна буде усунути лише суттєво відредагувавши текст (але в такому випадку текст в будь-якому разі буде не настільки вже й ШІ-генерованим).

Поки з ШІ-компаній таке анонсували лише в Anthropic. Але вони кажуть, що роблять це на вимогу нового закону ЄС, тож ймовірно й більшість інших великих західних ШІ-компаній підтягнуться.

Вотермарки працюватимуть лише на відносно довгих текстах (хоча б кілька абзаців) і будуть включатися також в переклади, виконані Клодом. Вони ймовірно не будуть помітні, якщо ви зробите лише базову вичитку свого тексту, але залишаться, якщо Клод суттєво поредагує людський текст.

Детальніше пояснення і відповіді на питання — у їхньому блогпості.

Поки не бачив інформації про те, чи буде якась відмінність у цій системі для текстів іншими мовами крім англійської.

• чому зростає ШІ-скептицизм в Америці;

• чому не варто писати тексти з ШІ;

• як виявити ШІ-текст: версія The Economist;

• бонус: інтерв’ю про Вікіпедію та ШІ.

Чому зростає ШІ-скептицизм в Америці

Що поєднує лівих і правих у поляризованій Америці? Нелюбов до дата-центрів для ШІ.

Цього тижня вийшла дуже цікава розмова у подкасті Езри Кляйна від The New York Times про зростання ШІ-скептицизму у США. У центрі цього скептицизму не антиутопічні сценарії про ШІ-апокаліпсис чи економічні побоювання про масове безробіття, а нові величезні дата-центри, які будуються по всій країні.

Хоча загалом проблема не лише в дата-центрах як таких, а в тому, що великі ШІ-компанії занадто далекі від народу і не розуміють, що цікавить і хвилює звичайних людей. Тож виглядає, що якщо завтра ШІ не винайде нам ліки від раку, то скептицизм буде лише зростати.

Чому не варто писати тексти з ШІ

Натрапив на гарний розбір, чому не варто використовувати ШІ для написання серйозних текстів, які повинні передавати змістовні думки — навіть якщо потім ретельно редагувати.

Дві головні причини:

1. Більш світоглядна: писати означає думати / writing is thinking. Написання тексту на якусь тему дозволяє її глибоко продумати і краще її зрозуміти, структурувати думки, знайти прогалини і логічні хиби.

2. Більш тактична: ШІ-моделі часто допускають у текстах дрібні помилки чи нелогічні формулювання, які складно помітити, коли редагуєш текст, а не пишеш його з нуля, бо на перший погляд все виглядає красиво і доладно.

«ШІ не просто пишуть тексти, які надміру розмиті й тонко хибні, — вони роблять це майже максимально переконливо… Люди, звісно, теж часто помиляються й висловлюються розмито, але наші помилки й розмитість менш переконливі, і їх легше помітити».

Мій практичний приклад — я попросив Клод написати короткий підсумок цієї статті українською. В описі другого пункту він видав таке речення: «Читаючи, легко кивати й пропускати такі місця [тобто порожні чи неточні твердження] повз увагу; пишучи самотужки, натрапити на власне нерозуміння неможливо». Що таке «натрапити на власне нерозуміння неможливо»? Звучить розумно, але якщо задуматися, то це просто набір слів.

• Звичайно, тут ми говоримо лише про написання серйозних і важливих текстів. ШІ для збору матеріалів, вичитки і перевірки текстів, перекладу — це зовсім інша історія. Написання несерйозних і неважливих текстів — також😁

Як виявити ШІ-текст: версія The Economist

Кілька місяців тому я писав про те, як визначити ШІ-тексти, зі свого емпіричного досвіду:

Той текст залишається актуальним, але продовжую стежити за тим, як ШІ-письмо еволюціонує. Зараз The Economist зробили великий аналіз особливостей машинного тексту, порівнявши свої власні статті з їх ШІ-генерованими версіями.

Три ключові знахідки:

• На рівні слів: чатботи відучилися від “delve”, але люблять багатоскладові слова (“significant”, “increasingly”, “consequences”) і науковий жаргон (“parameter”, “methodology”)

• На рівні пунктуації: ШІ-моделі вже рідше використовують тире, ніж колись, і загалом використовують пунктуацію менше, ніж люди. Наприклад, менше ком і крапок з комою; дуже мало дужок.

• На рівні речень: «речення ботів зазвичай довгі; абзаци рідко перериваються короткими, яскравими твердженнями. Як нудно. Коли великі мовні моделі (прагнуть зробити свої речення більш живими, вони часто вдаються до риторичних прийомів. Серед улюблених: “не X, а Y”, “не тільки, але й” та “правило трьох”. (Групування ідей по три робить їх більш цікавими, як ми щойно зробили). ChatGPT та Claude використовують більше таких конструкцій на 1000 речень, ніж інші моделі та люди».

Звичайно, аналіз робився лише на основі англійської мови — але, думаю, результати універсальні. І, звичайно, ШІ-моделі еволюціонують, тож з часом і ці особливості зміняться.

Бонус: інтерв’ю про Вікіпедію та ШІ

«Швидкість і зручність перемагають точність», — каже Ендрю Лі. Колись це правило працювало на Вікіпедію проти «Британіки». Тепер, вважає він, воно може спрацювати проти самої Вікіпедії.

Ендрю — один із найдосвідченіших вікімедійців у вікірусі. Він редагує Вікіпедію вже 23 роки, є автором першої наукової статті про Вікіпедію і книжки «The Wikipedia Revolution», а ще був першим викладачем у світі, який дав студентам редагування Вікіпедії як завдання.

Я поговорив із ним для аудиторії «Вікімедіа Україна» про можливості і ризики ШІ для Вікіпедії — й інші цікаві теми. Повне інтерв’ю читайте у блозі, а в ФБ чи інстаграмі — кілька найцікавіших цитат.

За довге липневе відрядження я лише встиг прочитати три цікаві статті із ранньочервневого випуску The New Yorker. Тому коротко розповідаю про них + додаю архівний матеріал про те, чому заможний Сінгапур не відмовляється від смертної кари.

Мізогінія, мізофонія, ксенофобія

1. Величезне розслідування про Ендрю Тейта і його брата Трістана — скандальних американських інфлюенсерів, яких підозрюють у зґвалтуваннях і торгівлею людьми. Вони улюблені блогери інцелів, яких поєднує прагнення знайти собі дівчину і зневага до жінок через те, що не можуть цього зробити.

У 2024 році Тейти вміло спозиціонували себе як прихильників Трампа, що дозволило їм довго ховатися в Румунії, подорожувати світом і уникати арешту. У цій історії багато тем, але одна з головних — як певний рівень комбінації публічності, спритності і близькості до Трампа дозволяє уникати відповідальності за навіть серйозні злочини. (Уже після виходу статті Тейтів заарештували; хоча ще не факт, що їм не вдасться якось вийти сухими з води).

2. Мало хто любить звук ремонту в сусідній квартирі чи гучний плач дитини в поїзді — але є люди, для яких навіть незначні звуки створюють дискомфорт чи біль. Цей стан називається мізофонія. Репортерка Нью-Йоркера поговорила з кількома такими людьми про те, як їм довелося адаптувати своє життя, і як вони борються за більшу обізнаність про мізофонію та включення її до офіційного каталогу хвороб та розладів.

«Мізофонія — нейрофізіологічний розлад, який загалом характеризується двома речами: сильною відразою до звуків і боротьбою за те, щоб переконати інших у серйозності цієї відрази. Цей стан не мав назви до початку нинішнього століття, коли подружжя нейробіологів Павел і Маргарет Джастребофф запропонували цей термін, — а за останні роки він став незрівнянно відомішим. У 2024 році дослідження під керівництвом Університету Міссісіпі показало, що критеріям мізофонії відповідають 4,6% дорослих американців. Loop, виробник берушів, просуває цілу лінійку варіантів для споживачів із цим розладом».

3. Розбір ініціативи обмежити населення Швейцарії 10 мільйонами. Як ви можете пам’ятати з міжнародних новин, Швейцарія — це країна з прямою демократією, де незвично багато питань вирішується на загальних референдумах. У червні швейцарці розглядали пропозицію не допустити збільшення населення до понад 10 мільйонів (зараз ~9 мільйонів), що було би безпрецедентним для будь-якої сучасної держави. Спойлер: уже після публікації статті референдум відбувся й ініціатива не пройшла; але все одно здобула неочікувано високу підтримку.

«Діснейленд зі смертною карою»: Чому заможний Сінгапур не відмовляється від страт

Архівний матеріал, який ми вперше публікували півтора роки тому

Сінгапур — одна із найбагатших і найбільш розвинутих країн світу. Водночас це (напів)авторитарна держава з обмеженою свободою слова, де владна партія ніколи не програвала вибори.

Сінгапур є однією з небагатьох заможних країн, де смертна кара не лише формально існує, а й активно застосовується. Наприклад, з 1991 до 2004 року там стратили понад 400 людей. У 2022 році — 11 людей; у 2023 — 5.

Також він виділяється тим, що там страчують не лише за злочини на кшталт убивства та зґвалтування, а й за наркоторгівлю. Це ставить Сінгапур в один ряд із Китаєм, Кувейтом, Іраном та Саудівською Аравією.

Для маленького міста-держави смертна кара стала спадком британської колоніальної адміністрації, але після набуття незалежності лише розширилася. Як пишуть дослідники, це було питанням національної безпеки: Сінгапур розташований недалеко від сумнозвісного «Золотого трикутника» — Таїланду, М’янми і Лаосу, де проблема наркотиків особливо гостра.

Справа не лише в сусідстві з ринками збуту наркотиків. Наявність смертної кари вписується в загальну схему історії розвитку Сінгапуру — міста-держави, яке перетворилася з відсталої колонії на країну першого світу завдяки прогресивному, але авторитарному управлінню батька-засновника Лі Куан Ю.

В останні роки опозиція до смертної кари в Сінгапурі більше вийшла в публічну площину. Як писали в The Atlantic кілька років тому:

«відновлення виконання смертних вироків [після дворічної паузи на час пандемії] викликало сплеск суспільних настроїв проти обов’язкової смертної кари. Тисячі доларів пожертвували родині Нагаентрана Дхармалінгама, малайзійця з IQ 69, якого, за словами його адвокатів, засудили за контрабанду приблизно трьох столових ложок героїну до Сінгапуру. Сотні людей зібралися на панахиду після того, як його стратили в квітні [2022] року».

Утім, навряд чи це принесе суттєві зміни. Попри міжнародну критику та скасування смертної кари у більшості країн світу, уряд не планує реформ і стверджує, що більшість громадян підтримують смертну кару. Недавнє опитування Міністерства внутрішніх справ показує, що дві третини сінгапурців вважають страту доречним покаранням за наркоторгівлю. За навмисне вбивство ця цифра ще вища — 85%.

Більше на тему:

• Репортаж CNN із сінгапурської в’язниці, де відбуваються страти

• Письменник Вільям Ґібсон колись назвав Сінгапур «Діснейлендом зі смертною карою» — у Вікіпедії є хороша стаття про це

• Як майбутні ШІ-магнати витрачатимуть свої гроші — і при чому тут ефективний альтруїзм

• Чим стратегія Джорджа Вашингтона у війні за незалежність США була схожою до української

• Кілька цікавих матеріалів про застосування ШІ

ШІ-нувориші і відродження ефективного альтруїзму

Якщо ви читаєте мене вже (страшно сказати) років п’ять, то можете пам’ятати мої пости про ефективний альтруїзм — філософію і субкультуру Кремнієвої долини, яка фокусується на тому, щоби займатися благодійністю максимально математично й неемоційно.

У 2022 році після гучного арешту Сема Бенкмена-Фріда, який був poster child цього руху, вони трохи вийшли з моди і стишили свою медійну активність.

Утім, зараз ефективні альтруїсти повертаються — завдяки тому, що у США скоро стане значно більше ШІ-магнатів: засновників і ранніх працівників великих ШІ-компаній, які цього року виходять на IPO. З тусовкою ефективного альтруїзму пов’язані багато людей з каліфорнійської ШІ-бульбашки, а особливо з Anthropic, оцінка якої вже виросла до майже трильйона доларів.

Недавній блог-пост оцінює, що ШІ-нувориші можуть додати до глобальних витрат на благодійність 37–100 мільйонів доларів щорічно.

• Детальніше про відродження ефективного альтруїзму — у недавній статті журналу New York.

• Про основи ефективного альтруїзму можете почитати українською у Вікіпедії; ту статтю також я писав🙂

Звичайно, повернення ефективного альтруїзму — це лише один з багатьох аспектів ширшого суспільного феномену появи кількох десятків ШІ-мільярдерів і тисяч ШІ-мільйонерів. Трошки більше про цей феномен можете почитати в цій короткій замітці New York Times.

Чим цікавий Джордж Вашингтон

До недавнього дня незалежності США раджу послухати (або почитати) інтерв'ю з істориком Генрі Вільямом Брандсом, одним із сучасних біографістів Джорджа Вашингтона.

З базових фактів про Вашингтона і ранню американську історію — у нього були дві різні ролі в історії США: спочатку головнокомандувач революційної армії, потім перший президент. При цьому друга роль не була прямим наслідком першої. Після закінчення війни за незалежність був кількарічний період, коли США були конфедерацією без сильного загальнонаціонального президента. Але ця модель не спрацювала, тому написали нову конституцію, яка зробила державу більш централізованою і ввела потужний федеральний уряд.

Також Вашингтон запам’ятався тим, що добровільно пішов на пенсію після двох президентських термінів — це стало нормою для подальших американських президентів (до того, як її успішно порушив Франклін Рузвельт, після смерті якого це обмеження записали в конституцію).

До речі, в певному сенсі стратегія Вашингтона у війні за незалежність була схожою до того, яка зараз стратегія України. Немає можливості і потреби перемагати у кожній битві і повністю знищити противника — але потрібно зробити війну занадто дорогою для нього. «У будь-який момент жителі Великої Британії могли вирішити, що війна в Америці обходиться занадто дорого і завдає занадто багато клопоту, і просто її припинити». Що, власне, і сталося.

Кілька цікавих застосувань ШІ

Хороша сторона штучного інтелекту як універсального перекладача: людина, яка не чує і спілкується жестовою мовою, тепер може вести радіопрограму.

Як це працює технічно і етично — читайте у новому матеріалі The Fix.

У новому випуску українського Forbes є цікава стаття про те, як використовують ШІ три малі та середні українські компанії — зокрема видавництво «Ранок»: одне з найбільших у сфері навчальної літератури і загалом в Україні.

Кажуть, що намагаються застосовувати штучний інтелект всюди, де не потрібна креативність.

Зокрема:

• Оптимізували розміщення книжок на складі, щоб кладівники могли швидше збирати замовлення

• Розробили інструмент для моніторингу дотримання умов співпраці контрагентами. «Власна розробка аналізує ціни на книжки видавництва у сотнях каналів продажу — інтернет-магазинах, книгарнях, супермаркетах — і виявляє демпінгування цін».

• Звичайно, активно використовують ШІ для написання коду — у видавництві працює 16 розробників

Ще експериментували з ШІ для кол-центру, але не зайшло.

• Чому українці здебільшого більш позитивно ставляться до ШІ, ніж західноєвропейці

• Що нам показують американсько-європейські культурні війни на тему кондиціонування

• Як кондиціонери сформували успіх Сінгапуру

• Архівний матеріал: переказ статті про те, чому деякі начебто прості винаходи з’явилися так пізно

Чому українці менш скептичні до ШІ

Минулого тижня я готував виступ про ШІ для здебільшого західноєвропейської аудиторії і задумався про те, чому українці здебільшого більш позитивно ставляться до ШІ, ніж західноєвропейці.

Кілька моїх гіпотез:

1. Технооптимізм і ШІ-оптимізм — це спосіб для нас отримати перевагу у боротьбі з Росією. Технологічні інновації, значною мірою з допомогою штучного інтелекту — це один із наших козирів у війні.

2. Ми можемо собі дозволити не хвилюватися про вплив ШІ на навколишнє середовище, є більш нагальні проблеми. Одна російська ракета робить більше шкоди для довкілля, ніж десятки дата-центрів.

3. Загалом менш заможні країни більш оптимістично налаштовані до ШІ.

Підписниця мого Телеграм-каналу Ірина Крутова додала в коментарях ще одне хороше пояснення:

«Думаю, ще фактор слабкої культури поваги до інтелектуальної власності грає роль — західноєвропейці більше переймаються ідеєю ШІ, навченого на доробках авторів та митців, або такого, що компілює елементи стилю творців-людей. В Україні на ці думки частіше можна почути утилітаристські аргументи про економічність, ефективність, і що люди також “крадуть як митці”»

Хто сперечається про кондиціонери

Останні кілька тижнів руки свербіли написати щось про американсько-європейські культурні війни на тему кондиціонування, які недавно загострилися на фоні рекордної спеки в Європі.

Часу на детальний розбір не вистачає, тому тезово:

Любов до кондиціонерів у певних колах, від твіттеру до більш «реального» життя, стала ознакою американської ідентичності і навіть американського патріотизму — разом із підколюванням або й щирою критикою європейців, у яких кондиціонування значно менш поширене.

Очевидно, що справжній предмет суперечки тут не кондиціонери, а ставлення до технологічного прогресу. У цьому дискурсі стереотипні європейці за антизростання і безглузді персональні обмеження заради боротьби зі зміною клімату, а стереотипні американці за економічне зростання, особистий комфорт і віру в те, що проблеми можна вирішувати новими технологіями.

Тим часом у Сінгапурі щодо кондиціонерів жодних суперечок немає — у такому тропічному кліматі вони є єдиним способом забезпечити побутовий комфорт і продуктивно працювати протягом дня.

Власне, батько-засновник Сінгапуру Лі Куан Ю вважав кондиціонування повітря важливим фактором успіху його країни. Як казав він у одному зі своїх інтерв’ю:

«Кондиціонування повітря було для нас украй важливим винаходом; можливо, одним із визначальних винаходів в історії. Воно змінило саму природу цивілізації, уможлививши розвиток у тропіках. Без кондиціонування працювати можна лише в прохолодні досвітні години або надвечір. Першим, що я зробив, ставши прем’єр-міністром, було встановлення кондиціонерів у будівлях, де працювала державна служба. Це стало ключем до ефективності державного апарату».

Сінгапурці настільки залежать від кліматичного контролю, що один сінгапурський журналіст використав його як метафору усієї країни — заможної автократії:

«Вважайте Сінгапур “кондиціонованою нацією” — суспільством з унікальним поєднанням комфорту та централізованого контролю, де люди опанували навколишнє середовище, але ціною індивідуальної автономії та ризику нежиттєздатності».

Чому деякі (начебто прості) винаходи з’явилися так пізно

Архівний матеріал, який ми вперше публікували п’ять років тому

Деякі ідеї з’явилися значно раніше свого часу: наприклад, танк Леонардо да Вінчі. Але деякі винаходи навпаки були створені пізніше, ніж могли б — за багато століть після того, як у людства з’явилися усі потрібні для цього передумови.

Економіст та журналіст Тім Гарфорд у своїй колонці для Financial Times (🔒) шукає відповідь на питання, чому деякі винаходи з’являються так пізно. Наприклад, пише Гарфорд, велосипед з’явився лише у 19 столітті, а летючий човник у 18 столітті — хоча потрібні для них технології існували значно раніше.

Інший приклад «ідеї, яка відстала від свого часу» — доказова медицина. Перше рандомізоване контрольоване дослідження у медицині було проведено лише у 1948 році.

Звідки затримка? Гарфорд наводить кілька можливих причин:

• Ці ідеї «не настільки прості, якими здаються». Наприклад, хоча загальна ідея велосипеда могла з’явитися раніше, необхідні для сучасних велосипедів колісні підшипники з’явилися лише у 18-19 століттях.

• Людям довго не вдається знайти правильних зв’язків між різними дисциплінами. Наприклад, концепція клінічного випробування з’явилася завдяки поєднанню медицини і статистики — і це поєднання «не [було] очевидним кроком».

• Багато винахідливих людей не мають доступу до світу інновацій — зокрема через дискримінацію, як-то історичну маргіналізацію жінок і афроамериканців.

• І найпростіше пояснення: імовірно, винаходити щось просто складніше, ніж може здаватися. «Можливо, інновації не приходять самі собою», пише Гарфорд — а спосіб мислення винахідників рідший, ніж нам здається.

Для подкасту The Fix я взяв інтерв’ю у співзасновника і редактора Сергія Сидоренка та редакторки англійської версії Дар’ї Мещерякової. Поговорили про масштаби і вплив, фінансову модель, запізнілу ставку на відео і багато іншого.

Дивіться або читайте повне інтерв’ю англійською мовою (~30 хвилин на перегляд відео, ~10 хвилин на читання транскрипту), а сюди винесу чотири найцікавіші цитати Сергія Сидоренка українською.

Про масштаби «Європейської правди»:

«Ми досить невелика організація — лише 14 людей разом із технічним персоналом. Це справді небагато, з огляду на те, що ми випускаємо понад 10 великих матеріалів на тиждень і більш ніж 70 новин на день. Але нам вдалося здобути популярність в Україні, бо ми зайняли нішу, яка на момент нашого заснування у 2014 році була абсолютно порожньою: це насамперед європейське майбутнє України, а ще НАТО і відносини з європейськими партнерами. Після 2014 року, коли Росія вторглася в Крим і на схід, українці зрозуміли, що міжнародна підтримка справді має значення, — тому наше висвітлення цих тем стало важливим. Сьогодні ми маємо приблизно 2,5–3 мільйони унікальних відвідувачів на місяць…»

«Як читач я маю два враження від “Європейської правди”. По-перше, ви досить категоричні — редактори не бояться висловлювати чітку позицію у статтях. По-друге, ви маєте помітний вплив: люди, які ухвалюють рішення, читають вас і зважають на ваші позиції. То як ви балансуєте між нейтральною журналістикою з одного боку і чіткими позиціями і впливом з іншого?»

«Це непросте завдання. У класичному розумінні журналіст має сидіти десь на Місяці й спостерігати здалеку. Я колись працював за такою схемою, але не вірю, що вона працює — принаймні не в питаннях, настільки важливих для країни. Тому ми відкрито заявляємо, що маємо власну позицію.

Це стандарт звичайної журналістики, що існує розмежування між думкою і стрічкою новин, і ми його дотримуємося: стрічка новин просто відображає те, що відбувається. Але в довших текстах і статтях ми не лише можемо, а й мусимо займати позицію. У нашій сфері — європейська інтеграція, європейське майбутнє України — ми відкрито заявляємо, що стоїмо за це майбутнє. Можна сказати, що це необ’єктивно: якщо вибір стоїть між приєднанням України до Росії чи до ЄС, то ми свій вибір зробили, і про це говорить сама назва — “Європейська правда”. Але ми цілком неупереджені, коли йдеться про політичні партії та гравців, а також про дії ЄС. Ми цілком готові критикувати навіть тих донорів, які нас фінансують.

Це водночас і відповідь на питання, чому ми маємо вплив. Усі стейкхолдери в Україні знають, що нам не платить жоден український гравець — нас фінансують західні донори, і ми критикуємо навіть їх. Оскільки ми тримаємо дистанцію від кожного політичного гравця, ми критикуємо всіх — і хвалимо всіх, коли вони роблять щось правильно. Це створило міцний ґрунт для поваги до нашої аналітики в усьому політичному спектрі».

Про запуск YouTube-каналу і створення відео:

«…Відео — це те, щодо чого я вагався: не те щоб скептично ставився, але саме вагався. Наші донори й друзі багато разів підштовхували нас до цього, і відкладати це було помилкою. Коли переходиш у відео, отримуєш початковий поштовх, а на момент, коли ми почали — приблизно 2020 року, — було вже трохи запізно. Тож наш канал не такий популярний, як він, на мою думку, заслуговує. Якийсь час я переконував себе, що відео — для аудиторії, яка не є нашою основною: для людей, які не люблять читати і які не формують політику в Україні. Але я помилявся. Я почав чути, що високопосадовці — топ-керівники, народні депутати — посилаються на речі, які були в наших відео, але не в текстах. Вони казали мені, що легше слухати пояснення за кермом [ніж читати тексти]. Тож ми мусимо інвестувати у відео навіть тоді, коли аудиторія невелика, бо декому це потрібно саме так»…

«Багато великих медіа в Україні залежать від донорського фінансування, але настрій у багатьох із них такий, що вони хотіли б відійти від нього й знайти інші джерела. Звучить так, ніби вас донорське фінансування цілком влаштовує і найближчим часом ви не маєте серйозних планів це змінювати».

«Дивіться, я не знаю, наскільки близьке це майбутнє. Я не намагаюся робити прогнози на роки вперед. Побачимо, як розвиватимуться події, що буде з членством України [в ЄС]. Сподіваюся, одного дня ми просто скажемо, що виконали свою мету — ми в ЄС і НАТО. І я нарешті зможу зайнятися рибалкою».

Список ідіосинкратичний і суб’єктивний. Головний критерій — щоб книжка і сподобалася мені в моменті, і витримала випробування часом через роки або й десятиліття після того, як її прочитав.

Для більшості позицій тут є посилання на мій детальніший огляд. Більшість книжок я читав українською, але дві (ще) не перекладені з англійської.

Нонфікшн

1. “The Years of Lyndon Johnson” Роберта Каро

Моя улюблена нонфікшн книжка. Це чотиритомник Роберта Каро про американського президента Ліндона Джонсона і його епоху. Навіщо читати чотири великі книги про Ліндона Джонсона (і чекати на п’яту)? Бо це майстерний наративний нонфікшн, і Джонсон тут є тлом для ширшого проєкту: дослідити природу політичної влади.

2. «Як писати добре» Вільяма Зінссера

Найкраща книжка про те, як писати хороші тексти. Я прочитав її у 2018 році, коли лише недавно запустив Old York Times, і вона надихнула мене писати більше і краще.

3. «Смаки раю» Вольфґанґа Шивельбуша

Чудовий зразок доступного, але якісного історичного нонфікшну. Книжка про те, як різні спеції та субстанції (прянощі, кава, алкоголь тощо) впливали на економічний і соціальний розвиток Європи.

4. «Бунт проти імперії: українські шістдесятники» Радомира Мокрика

Найкращий український нонфікшн за останній час. Блискучий наратив про те, як талановиті студенти, висхідні зірки української радянської літератури кінця 1950-их—початку 1960-их, які працювали у межах тоталітарної системи, перетворилися на дисидентів і борців із цією системою.

5. «І сталася тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія» Девіда МакКіна

Друга світова війна — це невичерпна тема, про яку можна читати книжки ціле життя. Але конкретно ця особливо цікава мені з двох причин: 1) поєднує погляд на Європу із перспективою американської політики; 2) це неможливо читати не проводячи тематичних паралелей із російським вторгненням в Україну.

Художка і мемуари

1. “Free: Coming of Age at the End of History” Леї Юпі

Леа Юпі народилася у соціалістичній Албанії в останні роки правління Енвера Ходжі. Це мемуари про її дитинство і юність, які припали на останні роки соціалізму і турбулентні дев’яності — чудове поєднання особистої історії із портретом епохи.

2. «У злиднях Парижа і Лондона» Джорджа Орвелла

Я читав «1984», але саме ця книжка Орвелла — моя улюблена. Найкращі книжки розширюють коло доступного нам досвіду далеко за межі прожитого; у цьому випадку це зображення стану крайньої бідності, коли немає навіть за що поїсти.

3. «Компот із патисонів» Ольги Карі

Збірка есеїв про дитинство і дорослішання в Чернігові в останні роки совка і після його розвалу. Дефіцит і бідність, перебудова соціальних зв’язків та ієрархій після розпаду СРСР, арелігійність, «каральна гастрономія» совкових садочків, мода і бізнес дев’яностих…

4. «Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка

У мене є слабкість до альтернативної історії, а це класика жанру в Україні. З одного боку це такий собі ескапізм, де Україна — потужна імперія, яка у 1940-их роках перемогла спочатку в українсько-російській війні, а потім в українсько-німецькій. Але це не ура-патріотизм, а майстерно написана книжка з доброю дозою тонкого гумору й самоіронії.

5. «Хрещений батько» Маріо П’юзо

У цьому списку мало бути одне місце для guilty pleasure — і його зайняв «Хрещений батько», якого я читав у підлітковому віці, але кілька років тому перечитав у новому гарному виданні «Лабораторії». Фільм Копполи — це, звичайно, класика, яку теж всім варто подивитися, але оригінальний роман нічим не поступається.

• Огляд нового дослідження про те, як автократичні режими спираються на посередніх і некомпетентних працівників

• Три рекомендації статей і подкастів про медіа — менеджмент, пейволи і медіабізнес Сільпо

Для тих, хто підписалися недавно — вітаємо! Нагадую, що ці тексти також можна читати раніше в телеграмі: канали Old York Times (детальніші огляди цікавих ідей із англомовного простору) і Long Telegram (більш персональний і неформальний особистий канал про медіа, ШІ і все, що мене цікавить).

«Як побудувати кар’єру за диктатури»

Ми в Україні звикли нагадувати іноземцям, що не Путін фізично запускає ракети по українських містах і викрадає дітей. Для диктатури потрібні тисячі, десятки тисяч бюрократів, які її підтримують.

Інтуїтивно ми завжди розуміли, що на службу до диктаторів у першу чергу йдуть посередні й некомпетентні працівники, які не могли б просунутися в кар’єрі іншим способом, але тепер цьому є наукове підтвердження завдяки детальній базі даних усіх офіцерів аргентинської армії починаючи з кінця 19 століття.

«Стимули, які спонукають еліти зберігати лояльність, досліджено всебічно, проте рядові виконавці досі лишалися чимось на кшталт чорної скриньки. За браком реальних даних дослідники схильні були припускати, що вони співпрацюють через ідеологічний екстремізм, страх переслідувань або якесь поєднання обох.

Нове дослідження, що спирається на унікальний масив даних часів аргентинської Брудної війни 1970–80-х років, пропонує зовсім інше пояснення. Виявляється, що кар’єрний тиск, добре знайомий найманим працівникам усюди, — бажання оживити кар’єру, яка зайшла в глухий кут, чи здобути незначне підвищення — цілком може спонукати посадовців нижчої та середньої ланки порушувати професійні обов'язки, фундаментальні норми і навіть елементарну мораль. Люди, які ухвалюють такі рішення, як свідчить дослідження, — не екстремісти й не жертви. Найчастіше це просто посередні працівники, які шукають способу просунутися.

“Як побудувати кар’єру за диктатури” (Making a Career in Dictatorship) — нова книжка двох німецьких політологів, Адама Шарпфа і Крістіана Ґлесселя, — читається так, ніби хтось схрестив ідеї Ганни Арендт про “банальність зла” з посібником бізнес-школи про те, як отримати максимум із неефективних працівників.

Їхнє детальне дослідження аргентинської армії за доби переворотів і насильницьких зникнень показало, що саме неефективні працівники — яких автори називають людьми “під кар’єрним тиском” — поповнювали лави таємної поліції. Така служба, як показано в книжці, дозволяла їм “обійти” звичайну військову ієрархію й досягти підвищень та кар’єрного успіху, яких інакше вони нізащо б не здобули».

Настільки детальні і хороші дані у нас є лише для Аргентини, але свідчення підтверджують, що схожа ситуація була, наприклад, і в гітлерівській Німеччині чи сталінському СРСР.

«Сценарій, за яким лідер може створити лояльну службу безпеки, за словами [авторів], полягає в тому, щоб заснувати або перепрофілювати установу, здатну стати “другими сходами” для кар’єрного просування, щедро забезпечити її ресурсами й подбати, щоб бар’єри для працевлаштування там були низькими, — сигналізуючи, що вона пропонує кар’єрні можливості тим, хто не може знайти їх деінде. (Скорочення інших державних посад або урізання бюджетів може збільшити коло потенційних рекрутів.) Далі керівництво сигналізує про безкарність для людей на цих других сходах, запевняючи їх, що за скоєні зловживання вони не зазнають наслідків».

Звичайно, посилений інтерес до цієї теми викликаний не стільки тим, що всі раптово зацікавилися новітньою аргентинською історією, скільки побоюваннями, що Трамп робить щось схоже у США. Міграційна служба (ICE) стає із маргінальної державної агенції одним із найпотужніших правоохоронних органів — і політичним інструментом президента.

«…Водночас стати агентом ICE сьогодні легше, ніж будь-коли. Раян Шванк, колишній інструктор навчальної академії, у лютому свідчив перед Конгресом, що нові курсанти “закінчують академію попри поширене занепокоєння серед викладацького складу, що навіть в останні дні навчання курсанти не здатні продемонструвати впевнене володіння тактикою чи знанням законодавства, потрібними для виконання їхньої роботи”. Щоб випуститися з навчальної академії, новобранці ICE тепер мають скласти лише дев'ять практичних іспитів — порівняно з 25 іспитами, переліченими в навчальній програмі від липня 2021 року. Це непогана кар'єрна можливість для того, хто прагне просунутися».

• Читати повну статтю (~10 хвилин)

• P.S. На наступний день після того, як я написав цей огляд, реальне життя принесло одразу два нових приклади за день.

Бліц матеріалів про медіа

На Львівському медіафорумі я поговорив про медіаменеджмент і просто менеджмент з Наталією Антелавою, очільницею видання Coda — як стати хорошою менеджеркою, як ШІ змінює цю роль і як будувати культуру в remote-only командах.

Зараз можете почитати (або послухати ШІ-озвучку) англійською на The Fix.

Небагато великих медіа змогли побудувати стійкий бізнес на основі підтримки читачів, не ховаючи при цьому основний контент за пейволом. Найбільший приклад — це, мабуть, The Guardian. Менші — Daily Maverick і Kyiv Independent.

У новому матеріалі для The Fix наша дописувачка розповіла про ще один приклад — 15-річне італійське видання Il Post. «Сьогодні воно має понад 110 000 платних підписників, і підписки забезпечили близько 75% його доходу в розмірі 9,4 мільйона євро за 2024 рік, завдяки чому видання залишається прибутковим уже п'ятий рік поспіль».

Детальніше про те, як влаштований їх бізнес і на чому вони заробляють гроші, читайте у статті.

Важливий тренд в медіа — немедійні організації, від Uber до Нової пошти і Сільпо, починають монетизовувати доступ до великої аудиторії і багатих даних про цю аудиторію продаючи рекламу іншим компаніям.

Власне про медійний бізнес Сільпо — недавній випуск нового подкасту про «Сигнал і Шум» від Межі (Українська правда). Варто послухати, розширює горизонти погляду на медіа в Україні.

І загалом подкаст цікавий, раджу підписатися. До того виходили інтерв'ю з топ-менеджерами Megogo, Bolt і 24 каналу.

Гучна історія в англофонному літературному світі зараз — очевидно ШІ-генероване оповідання виграло престижний конкурс, тому було опубліковане у поважному літературному журналі.

Це гарна ілюстрація до того, чому ШІ не пише хороші тексти, особливо художні. На перший погляд красиво сформульовані метафори виявляються порожніми і абсурдними, якщо спробувати вчитатися глибше, бо вони відірвані від людського досвіду. За стилістичними прийомами немає замислу автора, тому в нас як читачів немає жодного бажання заглибитися в них.

Утім, це доволі очевидна теза. Що цікавіше в цій історії — те, наскільки мало людей, навіть на вершинах літературних олімпів, розпізнають ШІ в текстах. Частково тому, що для того, аби отримати чуйку на ШІ-тексти, потрібно самому багато працювати з ШІ-інструментами (це вже підтверджують перші дослідження на цю тему).

Ще цікава деталь — якою була перша відповідь журналу на звинувачення. Серед іншого, вони сказали, що прогнали оповідання через Claude, і чатбот не підтвердив, що це точно ШІ-текст. Очевидно, що це поганий підхід. Клод хороший для багатьох речей, але точно не для цього. Загалом я часто помічаю підхід «підозрюю, що це ШІ-текст, тому піду запитаю в ШІ, чи це він написав»; так робити не варто. Ідеального способу визначити ШІ-шність текстів немає, але найближче до нього наближаються спеціалізовані сервіси, натреновані конкретно під це.

P.S. Пару місяців тому я писав про основні ознаки ШІ; тепер також виніс у ФБ-пост, щоб всемогутній і милосердний алгоритм показав це якомога більшій кількості людей. Якщо не читали, почитайте. Якщо читали, все одно можете лайкнути / репостнути / надіслати батькам :)

P.P.S. Цей текст написаний людиною, але, звичайно, нейрони мого мозку були натреновані на десятках статей і сотнях твітів, які я прочитав на цю тему за останній час :)

Як Old York Times використовує ШІ

Попередня замітка надихнула мене на хвилинку navel-gazing — написати про те, як ШІ впливає на цей проєкт: глобально і практично.

Хто не знає — Old York Times працює у форматі Телеграм-каналу і цієї розсилки. Ми створили його вісім років тому із Захаром, щоб робити короткі огляди і перекази цікавих англомовних лонгрідів (спочатку у Телеграмі, а через пару років додали можливість читати у форматі розсилки).

Але з розвитком генеративного ШІ стало очевидно, що він непогано справляється з тим, аби зробити короткий конспект основних ідей з індивідуальної статті. ШІ в більшості випадків зробить це не так якісно, як ми, але доволі близько.

Тому останнім часом я намагаюся з цього каналу робити блог з особистою перспективою / оригінальними постами про теми, які: a) цікаві мені; б) виглядають недостатньо обговореними в українському медіапросторі.

Тобто загальна ідея цього проєкту незмінна — приносити читачам важливі ідеї з англомовного медіапростору простою українською мовою — але зараз це видається кориснішим робити не через переказ лонгрідів, а через розповідь про ширші ідеї. Деколи ці матеріали прив’язані до конкретної англомовної статті на тему, яку я можу порекомендувати (наприклад, про занепад альтернативного м'яса), а деколи ні (наприклад, про те, чи зробить ШІ нас більш поміркованими, або про платформи прогнозів).

Хоча коли іноді трапляється соковитий лонгрід, який цікавий сам по собі, то не відмовляю собі в задоволенні написати про нього. Наприклад, репортаж про романшську мову у Швейцарії.

Публікувати тут тексти, написані з допомогою штучного інтелекту, не планував і не планую. Це хобі проєкт, який майже не приносить грошей (хоча у нас можна замовити рекламу), і 80% задоволення приходить від процесу написання.

Допоміжні завдання, для яких я використовую ШІ (не вичерпний список, але основне):

• Головне — для перекладу цитат з англійської (звичайно, з моєю вичиткою), бо ШІ це робить вже так само гарно, як і я, або й краще.

• Зрідка для фідбеку до готових текстів (наприклад, чи не пропустив я якісь важливі теми у великому лонгріді).

• Я експериментував із ШІ-зображеннями давніше, але зараз практично не використовую їх — це вже відчувається не як цікава новинка, а як множення ШІ-слопу. Хоча не зарікаюся на 100 відсотків.

Якщо маєте думки чи фідбек — пишіть в коментарях. Або просто лайкніть цей допис, якщо з усім погоджуєтеся.

• Враження й інсайти з LMF, однієї з головних медійних конференцій України

• Найцікавіше з нового дослідження медійних подкастів від Reuters Institute

• Хто балотується у Конгрес США від Мангеттена — і що їхні профілі можуть розповісти про американську політику загалом

• П’ять порад і спостережень про ШІ-чатботи

Кілька рандомних думок і вражень з LMF

Провів другу половину минулого тижня на LMF 2026, головній медійній конференції України. Кілька вражень:

• Захоплений тим, що це була по-справжньому міжнародна конференція — багато іноземців не лише серед зіркових спікерів, як це часто буває, а й серед звичайних учасників. Мабуть, найбільш міжнародна з подій в Україні, на яких я був з початку повномасштабного вторгнення.

• Велика делегація тайванців, які приїхали вивчати досвід України для боротьби із власним проблемним сусідом. Fun fact: виявляється, що у тайванського суспільного мовника є україномовна версія, і це єдина така українська служба від демократичної країни в Азії.

• Милосердно мало сесій про штучний інтелект. Були цікаві панелі і думки про ШІ, але ним не було переповнено все — було приємно трохи відпочити від повсюдного ШІ-дискурсу :)

Цього року я знову допомагав організаторам фіксувати найцікавіше із сесій для міжнародної аудиторії у твіттері. Три найцікавіші думки з подій, на яких я був:

• Перспектива боснійського журналіста Харуна Карчича: Україна отримує підтримку Заходу, але також знає, чого вона хоче досягнути і зберігає свою агентність, не дозволяє союзникам диктувати свою волю. «Ми [у Боснії] занадто покладалися на міжнародну спільноту».

• Медіаменеджерка Наталія Антелава: «Нам потрібно переосмислити те, що є базовим журналістським продуктом. Раніше це була стаття. Зараз це інсайт. Як нам донести інсайт до аудиторії через розбиту і роздроблену систему [дистрибуції]?».

• Катерина Коберник поставила Пітеру Померанцеву гарне питання: “How do we tell the truth without being boring?” Як журналістам дотримуватися усіх стандартів і не програти в боротьбі за увагу з інфлюенсерами? Гарної відповіді на сесії не було, тут вже треба більш вузькопрофільну медійну розмову.

Про що розповідає нове дослідження ринку подкастів у медіа

Оксфордський Reuters Institute випустив нове велике дослідження медійних подкастів — з фокусом на ринках США, Британії і Норвегії, але також з оглядом загальних трендів.

Кілька спостережень за матеріалами звіту:

• Головний тренд — рух в сторону відео. Багато великих подкастів уже мають відеоверсію, особливо серед нових шоу. (Більш усталені подкасти з великою аудиторією в аудіо, як-то The Daily від The New York Times чи програми The Guardian, можуть собі дозволити залишитися audio-only).

  Перехід до відео — це результат і запиту від аудиторії, і стимулів від платформ: у першу чергу YouTube, але також Spotify і віднедавна Apple — історично головних подкаст-платформ.

• При цьому дослідження показує, що відеоспоживання подкастів не заміняє аудіоспоживання, а розширює його. Тож це означає, що подкастерам тепер треба робити подвійну роботу — оптимізовувати свої шоу і під відео, і під аудіо.

• Наративні подкасти, які були модні 7-10 років тому, зараз менш популярні. Економіка не сходиться: їх значно дорожче виробляти, ніж розмовні шоу (особливо у відеоформаті, але й загалом), а монетизація не настільки краща.

• З огляду на ці зміни саме визначення поняття «подкаст» стає нечітким. Розмовне шоу, яке опубліковане тільки на ютубі — це подкаст? Чому або чому ні? Це питання не настільки важливе, але нерди будуть сперечатися про нього ще довго.

• Для великих медіа — «більшість видань і далі бачать у подкастах хороший спосіб залучати й утримувати увагу нових аудиторій, особливо молоді, але для передплатних видань вони тепер дедалі важливіші також для утримання підписників і генерування доходу. Людський вимір подкастів і їхня роль у формуванні звичок також розглядаються як критичний захист від машинного конвеєру штучного інтелекту».

Чи має шанс внук Джона Кеннеді пробитися в Конгрес?

У журналі New York вийшов великий профайл чотирьох основних кандидатів в Конгрес від округу Мангеттена.

Результати цих виборів ніяк не вплинуть на політичну ситуацію в країні: одне місце в Палаті представників не таке вже й важливе, і в будь-якому разі в цьому окрузі надійно обирають демократів. Але це глобальний центр грошей і впливу, тому цікаво подивитися на те, які профайли основних кандидатів, бо у певному сенсі вони представляють різні фракції Демократичної партії і різні течії в сучасній американській політиці.

Власне, на номінацію від Демократичної партії (яка де-факто означає перемогу на виборах) претендують:

• Джек Шлоссберг — внук Джона Кеннеді і представник сім’ї Кеннеді, яка колись домінувала в американській політиці, але зараз може «похвалитися» лише антивакцинатором і союзником Трампа Робертом Кеннеді-молодшим. 33-річний Шлоссберг має небагато реальних досягнень, але він харизматичний і зірка соцмереж.

• Алекс Борес — вихідець із техносфери, який зробив центром своєї публічної платформи регулювання штучного інтелекту. Через це він став мішенню критики ШІ-гігантів, зокрема OpenAI, але також і національною зіркою в темі ШІ-регуляцій, яка зараз в центрі суспільного дискурсу (хоча не факт, що хвилює багато простих виборців).

• Джордж Конвей — зірка руху республіканців проти Трампа. Також має впізнаваний національний бренд. Утім, навряд чи від Нью-Йорка оберуть консерватора, який до того провів кілька десятиліть борючись із демократами.

• Міка Лашер — максимально традиційний політик: довго працював на теперішнього конгресмена від Мангеттена Джеррі Недлера (котрий іде на пенсію) й інших демократичних лідерів, зараз є членом парламенту штату. Попередньо саме Лашер виглядає фаворитом перегонів, тож питання тому, чи зможе традиційна політична машина встояти у протистоянні із більш національними брендами.

П’ять порад і спостережень про ШІ-чатботи

• Інвестувати 20 доларів на місяць у платну версію Клода — більш ніж виправдано

• Просунуті ШІ-моделі уже часто справляються з перекладом текстів краще за мене

• ChatGPT має жахливий стиль текстів. Клод має відголоски схожих проблем, але їх в десять разів менше.

• AI sycophancy — небезпечна річ. Скільки б я не прочитав досліджень про те, що ШІ дає невиправдано позитивний фідбек, підсвідомо все одно отримую дрібку задоволення від нього.

• Жоден ШІ-чатбот не використовувався на жодному етапі написання цієї розсилки :)

• Де Обама був дев’ять років? Великий профайл Обами як екс-президента від The New Yorker

• На захист пейволів у медіа

• Дві статті The Fix про минуле і майбутнє угорських медіа

«Барак Обама обдумує свою роль в епоху Трампа»

Українці здебільшого не люблять Обаму через його безхребетну політику щодо Росії, але для американців він популярний екс-президент, особливо серед демократів.

Разом з цим, за останні дев’ять років демократам дуже не вистачає дорослих у кімнаті: після Обами партія так і не знайшла ефективного харизматичного лідера. У якийсь момент таким виглядав Джо Байден, але це було лише на коротку мить. Тому весь цей час серед однопартійців Обами панує погано приховане розчарування, що він не зайняв більш активну роль в політиці після свого президентства.

Це одна з основних тем нового великого профайлу Обами як екс-президента у The New Yorker.

Циніки кажуть, що він насолоджується відпочинком і заробляє гроші на мемуарах і промовах. Прихильники — що він відповідальний elder statesman, який дотримується загальноприйнятих норм і дає дорогу новому поколінню. Сам Обама — що він і так робить багато для того, щоб менторити молодших демократів і допомагати їх обирати.

У повному профайлі значно більше деталей про те, як Обама заробляє гроші, продюсує документалки, цікавиться штучним інтелектом і загалом досі намагається знайти собі місце в епоху Трампа.

• Читати статтю (~40 хвилин, можливий пейвол)

На захист пейволів у медіа

Ще ніколи тема пейволів не була настільки цікавою усім, як коли його запустила Українська правда. Зараз багато холіварів на цю тему, додам і кілька своїх швидких думок.

Серед аргументів противників пейволу УП є дві тези (найцікавіше, що деколи їх використовують одночасно, хоча вони взаємовиключні):

1. «закривати це пейволом шкідливо для якості інформаційного простору / суспільного дискурсу / нашої демократії»;

2. «та там немає за що платити».

З другою тезою простіше: не бачите, за що платити — не платіть. Це комерційний продукт все-таки. Якщо вам не подобається морозиво якоїсь марки, ви просто не купуєте його.

Перша теза більш комплексна; і в нас, і на Заході є справді багато обґрунтованих тейків, що закривати якісну журналістику під пейволом шкідливо для якості інформаційного простору: заможні читачі матимуть доступ до найкращого, а бідніші будуть змушені споживати що залишилося.

В ідеальному світі, можливо, й справді усі якісні медіа мали б бути безкоштовними. Але журналістика — це такий же продукт, на створення якого потрібні гроші, і їх треба звідкись брати. Реклама стає менш рентабельною через примхи платформ; гранти непередбачувані; мембершип чи невелика кількість заможних і доброзичливих бенефакторів працює для когось, але це точно не універсальна модель.

Звичайно, потрібно, щоб в людей був доступ до якісних новин безкоштовно в зручному для них форматі, але для цього придумали ідею суспільного мовника, який фінансується (хоч і не в повній мірі, але все ж) з наших податків і гарно працює в Україні.

Угорські незалежні медіа до і після Орбана

Поразка Віктора Орбана в Угорщині — це, серед іншого, разючий провал провладної медіамашини його партії Fidesz, а водночас і перемога незалежних медіа, які в непростих умовах змогли тримати попередній уряд під контролем.

У суботу Угорщина офіційно отримала нового прем’єр-міністра, тож ми в The Fix занурилися у минуле і майбутнє угорських медіа.

У першій статті дописувач The Fix Алессандро Піло розповів про п’ять найгучніших розслідувань і медійних історій, які були опубліковані в незалежних виданнях, але вийшли за межі ліберальної бульбашки і справді вплинули на виборців.

У другій частині він дивиться, що буде далі. Провладні видання Fidesz готуються до колапсу без державної реклами, яка тримала їх на плаву. А перед незалежними медіа постає новий виклик: стежити за урядом, який підтримують багато з їхніх власних читачів.

Алессандро поговорив із двома журналістами і менеджерами про новий медіаландшафт в Угорщині. Тут є багато складних, але цікавих питань. Чи варто незалежним медіа тепер брати інтерв’ю в політиків Fidesz, які зараз раптом захотіли спілкуватися з незалежними журналістами? Як висвітлювати новий уряд? Чи стане менше фінансової підтримки від аудиторії, для якої спротив Орбану був важливим мотивом донатити?

• Головна медійна зірка американської техно-бульбашки — подкастер Дваркеш Патель

• Скільки платних підписників у провідних українських медіа

• Шість нових трендів у медіа: штучний інтелект і не лише

Чим цікавий Дваркеш Патель

Головна медійна зірка американської техно-бульбашки — подкастер Дваркеш Патель.

Відомий глибокими, розумними інтерв’ю, до кожного яких він готується тижнями. Завдяки цьому до нього на подкаст приходять найвпливовіші технобарони країни: від Цукерберга до Маска. Хоча також у нього є талант відкривати ширшій аудиторії маловідомих експертів.

Як підсумував автор недавнього профайлу в NYT:

«Хоча Патель здебільшого невідомий за межами техноіндустрії, “Dwarkesh Podcast” збирає в середньому два мільйони прослуховувань на епізод, і в бульбашці тих, хто будує, фінансує чи хвилюється про ШІ, його подкаст є обов’язковим до прослуховування. Найзайнятіші керівники компаній (Сатья Наделла, Марк Цукерберг) і найвпливовіші дослідники ШІ (Ілля Суцкевер, Андрей Карпати) приходять до нього на інтерв’ю, які нерідко тривають понад дві години. Тайлер Ковен, економіст і публічний інтелектуал, називає Пателя “головним літописцем ери ШІ — ніхто навіть близько не стоїть поруч”».

Я давно підписаний на його подкаст. Випуски про ШІ здебільшого не слухаю, бо не вистачає рівня IQ він занадто глибоко в темі на мій смак, але сфера його інтересів ширша, і є багато цікавих для мене розмов про історію. Наприклад, з недавнього — велике інтерв’ю зі Стівеном Коткіним, автором культової біографії Сталіна.

Бонус для тих, хто хоче покомплексувати: при цьому всьому Патель дуже молодий — його подкаст почав залітати коли йому було 22-23 роки; зараз йому 25.

Скільки підписників у найбільших українських онлайн-медіа

Українська правда сьогодні оголосила про запуск пейволу.

Під цей інфопривід — цікаві дані від Форбсу про те, скільки платних підписників у тих великих українських онлайн-медіа, які мають пейвол (тобто де треба платити за доступ до основного контенту):

• НВ — близько 15 тисяч;

• Форбс — майже 12 тисяч;

• Ліга — 2 тисячі.

Ціль УП — 10 тисяч до кінця року.

Якщо рахувати мембершип (тобто коли основний контент доступний безкоштовно, але можна заплатити з любові до бренду і/або за додаткові бенефіти), то вичерпних даних немає, але кілька помітних прикладів з Forbes та інших даних:

• до запуску пейволу в УП було понад 3 тисячі мемберів + ще 1 тисяча на ютубі;

• у The Ukrainians, які давно є амбасадорами моделі мембершипу в Україні, близько 3,5 тисяч мемберів;

• лідером серед українських медіа є Kyiv Independent, у яких вже 29+ тисяч мемберів (але, звичайно, більшість з них на Заході, а не в Україні).

Я особисто з-поміж українських медіа поки що плачу Форбсу за доступ до контенту і Kyiv Independent + Бабелю з любові до бренду.

Інновації в медіа: шість трендів

Пару тижнів тому виступив на події DW Akademie у Львові для регіональних медіа — говорили про інновації в журналістиці.

Зараз нарешті розібрав свій почерк з нотаток, і зафіксую тут, про що говорив на панелі — тезово про шість нових / відносно нових трендів у медіа. Багато про штучний інтелект, але не лише.

1) Інновації в контенті

▪️ШІ для допомоги зі створенням контенту

Уже нікого не здивуєш використанням ШІ для допоміжних завдань на кшталт покращення SEO чи озвучки текстів в аудіо, але використовувати його для безпосереднього створення текстів — усе ще моветон в якісних медіа. Утім, ШІ-моделі суттєво покращуються, тому вже навіть деякі великі мейнстримні медіа (хоч і небагато) починають експериментувати з тим, щоб застосовувати їх для написання простіших форматів, наприклад новин на основі прес-релізів. Американську медійну бульбашку недавно збурив профайл редактора Fortune, який публікує по 100+ матеріалів за місяць з допомогою ШІ.

▪️Поворот до відеоконтенту

Не настільки вже й новий, але важливий тренд — медійне споживання все більше переходить у відео. Топові подкасти запускають відеоверсії; найбільші медіа експериментують з короткими вертикальними відео як на зовнішніх платформах, так і на власних сайтах.

2) Інновації у дистрибуції

▪️Штучний інтелект змінює те, які типи матеріалів журналістам є сенс створювати

Жоден ШІ не змінить важливість оригінальної журналістики: йому не під силу ексклюзивні новини, репортажі, розслідування, історії людей. Але є багато типів контенту, які медіа звикли створювати у погоні за аудиторією, особливо пошуковим трафіком, і які зараз втрачають цінність через ШІ. Це експлейнери, інструкції, агреговані (неоригінальні) новини, рецепти і так далі.

▪️Імейл-розсилки — не інновація на Заході, все все ще доволі нові в Україні

Західні медіа багато років використовують імейл-розсилки як якісний, надійний канал зв’язку з аудиторією, який не залежить від алгоритмів соцмереж. У щоденної ранкової розсилки The New York Times близько 16 мільйонів підписників, а загалом у них десятки розсилок. В Україні розсилки все ще не особливо популярні, але помічаю, що більше видань задумуються про них.

3) Інновації у менеджменті

▪️Традиційні медіа змушені поводитися як соцмережні кріейтори

Медіаспоживання переходить у соцмережі, і медіа відчувають конкуренцію з боку кріейторів. Дуже цікава цифра із великого опитування західних медіаменеджерів оксфордським Reuters Institute — 76% респондентів планують «заохочувати своїх працівників бути більш схожими до кріейторів».

▪️ШІ допомагає оптимізувати внутрішні процеси

ШІ не вміє писати хороші оригінальні тексти, але гарно справляється з комп’ютерним кодом — написати власну програму ніколи не було так швидко і дешево. Це дозволяє медіа створювати внутрішні інструменти, наприклад для аналітики, на які у них ніколи б раніше не було грошей і часу. Серед українських медіаменеджерів про свій досвід у цьому найбільше розповідає Дмитро Тіщенко з «Цукру».

• Чому атомна енергетика зараз настільки важлива для України

• Кілька новин і думок про ШІ в журналістиці та кібербезпеці

• Рекомендую моє інтерв’ю з Mill Media, одним із наймодніших британських медіа стартапів

Чому АЕС зараз настільки важливі для України

Є поширена гіпотеза, що людство уникло Третьої світової війни (принаймні поки що) через появу ядерної зброї. Взаємне гарантоване знищення означає, що починати масштабну війну між великими державами було б суїцидом для всіх сторін.

Україна позбулася своєї ядерної зброї понад 30 років тому, але у нас залишилася інша своєрідна форма ядерного стримування — атомна енергетика, яка покриває більшість потреб нашої енергосистеми і яку навіть росіяни не готові атакувати прямо (хоча роблять це опосередковано шляхом окупації найбільшої з АЕС, атак на підстанції тощо).

Тож попри трагічну спадщину Чорнобиля, атомна енергетика залишається критично важливою для України і Європи.

Підсумок із недавньої статті Reuters:

«За словами державного Енергоатому, навіть перед [повномасштабною] війною на атомну генерацію припадало понад половину виробництва електроенергії в Україні.

За словами компанії, під час війни її частка зросла приблизно до 70% від загальної генерації — не внаслідок розширення атомного сектору, а через знищення інших потужностей. За оцінкою джерела всередині галузі на початку цього року, атомна генерація покривала до 80% місцевого споживання…

До 2022 року значну частку балансу — до 35% попиту — забезпечувала теплова генерація. Після цього її внесок різко скоротився… За даними, які наводить DiXi Group, російські атаки пошкодили всі основні теплові та гідроелектростанції України. У 2024 році було пошкоджено або знищено близько 10 гігават генеруючих потужностей — більше половини від загального споживання, яке становить близько 18 гігават».

Як ШІ змінить журналістику і кібербезпеку

Усталена думка про ШІ в журналістиці — великі мовні моделі можуть створювати більшість експлейнерів, інструкцій, агрегованих новин, але оригінальна журналістика залишиться за людьми: ШІ не може, умовно, підняти телефон і взяти коментар в урядовця.

Чи все-таки може? За останні кілька місяців ми бачимо появу більш потужних ШІ-агентів, які можуть не лише генерувати текст і зображення, а й виконувати дії у «зовнішньому» світі — наприклад, написати комусь і попросити про коментар для статті. Ось ранній приклад:

Звичайно, це все ще дуже ранні дні. І це в будь-якому випадку не стосується по-справжньому складної оригінальної журналістики — там де треба робити комплексні розслідування чи завойовувати довіру людей, які не готові говорити з журналістом одразу. Але пропоную задуматися про те, як ШІ-агенти в перспективі кількох років вплинуть на простішу оригінальну журналістику: наприклад, взяти черговий коментар у експерта чи прес-секретаря.

Ще одна важлива історія, за якою я стежу останні кілька тижнів — ШІ-компанія Anthropic каже, що її нова найбільш просунута модель Mythos настільки потужна, що вони поки не будуть її випускати публічно.

Ризик у кібербезпеці: Mythos легко знаходить уразливості в операційних системах, браузерах й інших програмах, які раніше ніхто не помічав. Тож замість публічного релізу у Anthropic зібрали кілька десятків компаній, від Microsoft до JPMorganChase, яким дали доступ до моделі, щоб вони підтягнули безпеку власних сервісів та опен сорс-інфраструктури.

Скептики кажуть, що це лише хайп і бажання роздути вартість компанії. Але навряд чи вони праві — до ініціативи від Anthropic долучилися найбільші компанії, тож якби це був лише порожній хайп, то інформація про це б вже якось витекла.

У будь-якому випадку це гарна підстава задуматися про власну кібербезпеку. Зараз доступ до моделі такого рівня має Anthropic і, можливо, ще дві-три топові ШІ-компанії. Але цілком ймовірно, що з часом відкриті моделі підтягнуться до їхнього рівня.

Як Mill Media побудували мережу локальних онлайн-медіа, яку на 95% фінансують читачі

Записав для подкасту The Fix розмову з Джоші Германном — засновником Mill Media, мережі локальних медіа у Великій Британії. За шість років вони виросли з однієї розсилки в Манчестері до видань у шести містах (і стали одним з найбільш модних стартапів у медійній тусовці).

Можете послухати англійською на ютубі (30 хвилин якщо не прискорювати) або почитати кілька найцікавіших тез нижче.

• Mill Media з самого початку будували як протилежність тому, куди котилися британські локальні медіа — розсилка замість фокусу на сайт; пейвол замість реклами.

• Одна з найважливіших тез — створювати менше контенту. Mill Media випускає лише чотири матеріали на тиждень у кожному місті. Ідея в тому, що читачі й так тонуть у потоці контенту, тому цінність не в тому, щоб покрити все, а в тому, щоб кожен матеріал був вартим свого часу.

• Приблизно 95% доходу — від читачів. У Mill Media близько 200 тисяч безкоштовних підписників і 13 тисяч платних серед усіх міст. Перші три міста вже повністю окуповуються, ще три мають вийти в плюс цього року. Германн каже, що для стабільності хотів би мати співвідношення доходів ближче до 70/30, але читацька модель залишиться основною.

• Модель складно масштабувати і ще складніше «франшизувати». Головний ботлнек — люди: хороших журналістів не вистачає всюди.

• Якщо вам потрібно зберегти якусь інформацію на 100 років, як це зробити? Це питання складніше, ніж здається. Оглядаю велике есе про зберігання інформації на масштабі століття

• Рекомендую мій (англомовний) профайл Frontliner — одного з найбільших українських медіа про війну

Як зберегти архів Old York Times на сто років?

Колись нам здавалося, що усе, що написано в інтернеті — навіки. Але насправді інформація, опублікована онлайн, постійно зникає: медіа банкрутують, сайти стають недоступними, великі технокомпанії регулярно закривають свої сервіси.

Нарешті дійшли руки прочитати «Зберігання на масштабі століття» — велике есе Максвелла Нілі-Коена, опубліковане Лабораторією інновацій бібліотеки Гарвардської школи права. Воно ставить за мету відповісти на одне, але складне запитання: якщо вам потрібно зберегти щось на 100 років, як це зробити?

Автор оцінює кожен основний метод зберігання відносно цього орієнтиру: жорсткі диски, хмарні сервіси, знімні носії (диски, вінілові платівки тощо) і фізичні медіуми (книжки, камінь).

У кожного є свої переваги і недоліки. Скажімо, хмарні сервіси можуть зберігати величезні масиви інформації, але немає певності, що в компаній-лідерів цього ринку (Amazon, Google, Microsoft) є мотивація забезпечувати по-справжньому довготермінове зберігання. І навпаки: книжки часто можуть зберігатися століттями, але цей медіум не може справитися із тими масивами інформації, які ми зараз виробляємо.

Важливо, що недостатньо лише зберегти дані, потрібно також зберегти можливість їх прочитати: формати файлів, програмне забезпечення, відповідні пристрої. «Щоб зберегти цифрові дані, потрібно також зберегти засоби доступу до цих даних — так само, як збереження книжки потребує збереження мови, якою вона написана».

Базове рішення для зберігання інформації, звичайно, в тому, щоб було хоча б кілька копій, які зберігаються у різних форматах та різних місцях. Але навіть у такому разі вона може не вижити, якщо про неї забудуть. Тому виживання на масштабі століття зводиться до постійного обслуговування, що включає, наприклад, адаптацію до нових технологій чи періодичне перенесення інформації на нові носії. «Якщо про колекцію належно піклуються 400 років, є всі шанси, що вона проживе 400 років. Те, як вона зберігається, буде поступово еволюціонувати і змінюватися, але якщо є кому, зберігати, то вона залишиться».

Війни чи природні катастрофи — це важлива загроза для архівів, але більш поширеною та реалістичною загрозою є проста недбалість у зберіганні. (Автор цитує історію про нідерландського вченого, який побачив, що бібліотека імператора Священної Римської імперії у цілковитому занепаді; дія відбувалася у 16 столітті, лише сто років після винайдення книгодрукування).

Тож в якомусь сенсі, щоб зберегти щось на 100 років, потрібно, щоб це було важливо достатній кількості людей:

«Якщо ви хочете зберегти щось протягом 100 років, які найкращі способи забезпечити його виживання? Помістити це в соціальну або державну структуру, яка найімовірніше забезпечуватиме підтримку та догляд. Перебувати під захистом або бути пов’язаним із відповідною національною державою (наприклад, можна стверджувати, що фонди Бібліотеки Конгресу підкріплені всією потугою ядерного арсеналу Сполучених Штатів). Бути частиною великої релігії. Бути частиною аристократії. Бути частиною визначної мистецької чи інтелектуальної сцени або учасником мистецької чи інтелектуальної традиції».

Архів Old York Times я вже зберіг на своєму комп’ютері і серверах Google; буду шукати спосіб зацікавити ним Бібліотеку Конгресу😁

• У повній статті значно більше цікавих думок та історій — раджу зберегти і почитати (~60 хвилин)

Як змінюється українська воєнна журналістика

🪖Як працює одне з найбільших українських медіа про війну — і як загалом змінилася воєнна журналістика з початку війни? У The Fix вийшов мій (англомовний) профайл видання Frontliner, яке розповідає про українсько-російську війну українцям та іноземцям.

«До повномасштабного вторгнення Дубчак та інші журналісти могли регулярно діставатися буквально до передової — лише за кілька сотень метрів від ворожих позицій. Це було небезпечно, але цілком можливо. На початковому етапі повномасштабної війни репортери ще могли потрапити на передову і навіть зайти в сіру зону. Однак умови роботи фронтових журналістів суттєво погіршилися, і причина — не саме по собі повномасштабне вторгнення, а поширення дронової війни.

Сьогодні репортери не можуть дістатися до “нуля”. Дубчак каже, що за останній рік не було жодного такого виїзду. Тепер дорога туди — це 5–20 кілометрів пішки в бронежилеті під постійною загрозою, а потім щонайменше тиждень очікування, перш ніж з’явиться можливість вибратися назад. Пересуватися можна лише вночі, бронежилет обов’язковий, а “Ланцети” здатні вражати цілі на відстані до 80 кілометрів від лінії фронту — тобто безпечної дистанції, на якій можна послабити пильність, не існує. Тим часом у Києві команда стежить за логістикою і підтримує постійний зв’язок із репортерами на місцях».

• Читати повну статтю (~6 хвилин)

• Чи зробить ШІ нас більш поміркованими? Аналізую аргументи за і проти

• Чи можна надійно визначити, що текст написаний штучним інтелектом? Рекомендую інтерв’ю з директором одного із сервісів для виявлення ШІ

• Щоб відволіктися від теми ШІ, поговоримо про щось легше — подорож у пекло. Оглядаю роман «Катабазис» Ребекки Кван

Чи зробить ШІ нас більш поміркованими?

Один із оптимістичних поглядів на ШІ в поточному дискурсі — що він допоможе зменшити політичну поляризацію, яка зросла за останні кілька десятиліть через фрагментацію медіа і зокрема соцмережі.

Найбільш просунутими виробниками ШІ-моделей, які випереджають усі інші, є три американські компанії: OpenAI, Anthropic і Google. Їхні ШІ-продукти, якщо дозволити собі трохи антропоморфізму, мають доволі центристські, ліберальні в широкому сенсі цього слова погляди. Вони не провокують і не висловлюють контроверсійних поглядів. (І навіть Ґрок Ілона Маска загалом доволі поміркований, якщо не рахувати окремих інцидентів).

Простий очевидний приклад — якщо запитати у найновішої GPT моделі, «хто був кращим президентом — Порошенко чи Зеленський», то вона не дасть прямої відповіді, а натомість напише розгорнуте есе про переваги і недоліки кожного. Звичайно, якщо постаратися, можна добитися більш цікавої і потенційно контроверсійної відповіді, але переважна більшість користувачів не будуть старатися.

Тож ідея в тому, що чим більше медіаспоживання зміщується у бік спілкування з ШІ-чатботами (порівняно з соцмережами чи ідеологічними медіа на кшталт Fox News чи каналу «Прямий»), тим менше споживачі будуть стикатися з радикальними тезами і тим більш поміркованим ставатиме суспільний дискурс.

Детальніший аргумент на підтримку цього погляду можна почитати, наприклад, в есе американського аналітика Ноа Сміта. Він називає ШІ «цифровим Кронкайтом» — відсилка до іконічного американського ведучого Волтера Кронкайта, який є символом епохи у 1960-их і 1970-их, коли було три основних телеканали, довіра до медіа була дуже високою, а поляризація низькою.

Noahpinion

Save us, Digital Cronkite!

I’ve been writing some pessimistic things about AI recently, so I thought I should try to balance those out with some optimistic takes. One way I think AI could really help our society is by injecting reasonableness and moderation into our public discourse…

Read more

5 months ago · 350 likes · 81 comments · Noah Smith

Противники цієї тези кажуть, що домінування поточної конфігурації великої трійки американських ШІ-компаній тимчасове, і в майбутньому буде більше якісних ШІ-продуктів, заточених під погляди на будь-який смак. Як на національному рівні — китайські моделі розказують вам, що Тайвань це частина КНР, а в Україні не просто так тренують «Сяйво» — так і для індивідуальних користувачів.

Чи можна надійно визначити, що текст написаний штучним інтелектом?

Цікаве детальне інтерв’ю Bloomberg із очільником Pangram, сервісу для виявлення ШІ-тексту, про те, як ця сфера працює.

Я все ще скептично ставлюся до того, що можна надійно перевірити текст на те, чи він написаний ШІ, але вже трохи менш скептично після цього інтерв’ю.

Є багато сірих зон, коли текст створений у «співпраці» між людиною і ШІ, які навряд чи можливо якісно виявити — але принаймні можна відловити найбільш ліниве базове використання ШІ для текстів.

Книжковий огляд: «Катабазис» Ребекки Кван

Задум дуже цікавий: двоє аспірантів Кембриджу спускаються в пекло, щоб повернути душу свого наукового керівника — така собі екстралайт-версія Данте.

Тут гарно продумана концепція світу і зокрема пекла. Дія відбувається у Британії (і пеклі🙂) кінця 20 століття; у цьому світі магія, точніше маґія — така ж наукова дисципліна, як математика чи історія. У пекло можна спуститися, але заплатиш за це велику ціну, тому мало хто ризикує. Усі літературні зображення пекла на кшталт «Божественної комедії» чи «Енеїди» тут є де-факто історичними текстами реальних мандрівників.

Ще з плюсів — майстерно змальована атмосфера пекла — постійна невизначеність, якась незрима загроза, а разом з тим нудьга і безцільність.

Але загалом виконання страждає. Занадто довго і розтягнуто; у якийсь момент важко читається. 250 сторінок замість майже 500 було б ідеально. (Хоча, можливо, так і треба? Подорож у пекло і має бути важкою та сюрреальною😁).

І персонажі занадто пласкі, не вистачає контексту про їхню мотивацію.

Загалом не шкодую, що прочитав, але в захваті не залишився. «Вавилон» Ребекки Кван мені точно більше сподобався.

Для кого можна порекомендувати? Думаю, буде цікаво для тих, хто:

• Має love-hate стосунки з академією, наприклад вчиться на серйозній аспірантурі чи є молодою дослідницею із амбіціями. У певному сенсі це 500-сторінкова рефлексія людини, яка пише складну дисертацію у топовому університеті. Я трохи дотичний до академічного світу, щоб розуміти ці контексти, але не настільки, щоб бути основною цільовою аудиторією.

• Кайфує від логічних загадок, парадоксів і відсилок до літератури та міфів. Авторка не втрачає нагоди похвалитися своєю ерудицією. Розумію, що це деколи може бісити, але мені сподобалося.

• Чому індустрія рослинного м’яса переживає не найкращі часи

• Великий проєкт «Текстів» про бюрократичну мову держави

• Кілька новин, думок і спостережень про ШІ-тексти

Що сталося з індустрією альтернативного м’яса?

5-7 років тому виглядало, що в замінників м’яса світле майбутнє. На фоні розмов про те, як наше захоплення м’ясом загрожує планеті та добробуту тварин, найбільші компанії-виробники рослинного м’яса Beyond Meat і Impossible Foods приваблювали інвесторів і медійні заголовки.

Зараз це вже не так. Рослинне м’ясо продовжують купувати, але ця індустрія не виправдала очікувань про стрімке зростання і навпаки скоротилася.

Як пише The Economist:

«У 2019 році Beyond Meat, виробник котлет без яловичини, вийшла на біржу з ринковою капіталізацією майже $4 млрд. Наступного року продажі рослинного м’яса в Америці злетіли на 45% — до $1,4 мільярдів. До цього бенкету долучилися незліченні стартапи. Навіть деякі м’ясні компанії вирішили скуштувати цей бізнес.

Однак останнім часом інвестори втратили апетит. Продажі рослинного м’яса падають. Тепер Beyond коштує менше $400 мільйонів. Її виторг скорочувався рік до року у кожному з перших трьох кварталів 2025 року — і, найімовірніше, в останні три місяці теж. Частка дорослих американців, які кажуть, що регулярно споживають такі продукти, залишається в межах однозначних цифр, згідно з опитуванням YouGov на замовлення The Economist. Тим часом продажі звичайного м’яса процвітають»1.

Схоже, що основна причина банальна — виробники рослинного м’яса не змогли наздогнати традиційне за ціною та якістю. Тваринне м’ясо залишається дешевшим і смачнішим. Додатково, як пише The Economist, в Америці рослинне м’ясо стало жертвою культурних війн і побоювань щодо ультраобробленої їжі.

Тому галузь рослинного м’яса скоротилася, хоча продовжує працювати і зараз шукає нові стратегії: акцент на високому вмісті білка та клітковини, гібридні продукти (напівм’ясні-напіврослинні), розширення асортименту (напої з протеїном).

У довготерміновій перспективі більш перспективним може виявитися культивоване м’ясо — тобто вирощене в лабораторії, без забою тварин. Його перевага дуже проста: це справжнє м’ясо. Але воно все ще дуже дороге і має проблеми з політичною популярністю; як пише The Economist, «кілька американських штатів прийняли або запропонували заборону на виробництво і продаж культивованого м’яса».

• Читати повну статтю (~3 хвилини, можливий пейвол)

• Читайте також детальний розбір журналу New York про занепад веганства у США (~20 хвилин, можливий пейвол)

Як державні комунікації просочені бюрократичною мовою

Наше дружнє українське видання «Тексти» продовжує працювати з темою канцеляризмів — цього разу проаналізували рівень бюрократичності у різних офіційних документах і зробили великий візуальний проєкт.

«Ми проаналізували 67 текстів різного типу, тематики та обсягу, щоб визначити, наскільки вони просочені канцелярською мовою. 30 із них більш ніж на 50% складалися з канцеляриту».

А найкраща дрібна деталь:

«До речі, в уряді розуміють: те, як спілкується держава з громадянами, — це лютий сором. Тому навіть видали розпорядження “Про схвалення рекомендацій щодо викладення інформації суб’єктами владних повноважень у форматах, що забезпечують доступність її сприйняття”. Утім, судячи з назви, навряд чи це розпорядження допоможе спілкуватися людською мовою».

До речі, думка до теми ШІ: у чому великі мовні моделі точно корисні — у перекладі й адаптації текстів з одного формату в інший. Це ж можна відносно легко використати ШІ для того, щоб переписати бюрократизовані документи простою мовою. Цікаво, чи це вже хтось робить.

І ще трохи про ШІ-тексти

У західному медіапросторі зараз кілька гучних скандалів про використання ШІ. Американське видавництво Hachette відкликало горор-роман через підозру у використанні ШІ. Фрилансер The New York Times використав ШІ для свого книжкового відгуку, через що випадково додав до статті фрагменти, сплагіачені із відгуку The Guardian. Відомого нідерландського журналіста відсторонили після того, як в його роботах помітили галюциновані цитати.

Другий і третій випадки не настільки цікаві. Проблема не у ШІ як такому, а в лінивому використанні ШІ, яке призвело до більш традиційних журналістських гріхів (плагіат / вигадані цитати), які завжди траплялися в топових медіа2.

Випадок із книжкою цікавіший. До того, як її підхопило традиційне видавництво, вона була self-published і, схоже, доволі популярною — майже п’ять тисяч відгуків на Goodreads. Поруч із однозірковими відгуками, які звертають увагу на ШІ-прозу, там багато захоплених п’ятизіркових коментарів. Про що це нам каже — що багато людей не проти ШІ-тексту? що слопу на книжковому ринку було багато і до появи ШІ-слопу?

New York Magazine пише про людей, які страждають від хибних звинувачень у тому, що використовують ШІ для письма. Наприклад, ті, для кого англійська не є рідною мовою — вони вивчали мову на формальних правилах та прикладах, на яких також навчався і ШІ.

Навело на думку: ШІ-тексти (чи зображення, чи навіть аудіо/відео) — це втілення посередності. Але посередність — це не обов’язково погано; це за визначенням краще, ніж ~50% усього, що з’являється у світі. Тому від генеративного ШІ виграють люди, оригінальні творіння яких нижче цієї середньої відмітки (якщо хтось не міг написати будь-який текст раніше, то ШІ-генерований текст — це якісне покращення) або вище неї (бо ШІ їм не особливо загрожує). Найбільше програють ті, хто десь посередині.

• Чому ШІ-інструменти поки не навчилися писати хороші тексти

• Чому у Вашингтоні стало настільки легко отримати особистий номер Трампа

• ТікТокізація медійних сайтів

• Бонус — неочевидна країна, яка була в топі найбагатших ~120 років тому

Чому ШІ не пише хороші тексти

Є скептики, які скажуть, що ШІ-індустрія — це загалом бульбашка, яка нічого корисного не досягла і тільки шкодить природі своїм споживанням води. Але вони помиляються: ШІ — це революційна технологія, яка приносить багато користі. І все ж чому при цьому чатботи створюють посередні тексти?

Про це питання — нова стаття The Atlantic.

У більш тактичному сенсі — це просто не пріоритет для ШІ-компаній зараз. Точніше, «сучасні великі мовні моделі збудовані за принципом, який суперечить гарному письму; вони сконструйовані як слухняні відмінники, які завжди тримають напоготові правильну відповідь». Ринок ШІ для написання коду чи корпоративних імейлів значно більший, ніж для креативного письма.

На більш екзистенційному рівні, звичайно, проза чи поезія, яка нас по-справжньому зачіпає, зазвичай якось спирається на особистий досвід автора. Бездушна машина не має пережитого досвіду, на який вона може спиратися.

«ШІ-моделі — хоча технічно вправні і граматично бездоганні — не можуть жити, не можуть відчувати, не можуть нюхати, не можуть смакувати, не можуть сприймати. Вони не здатні виплеснути на сторінку сирі емоції чи помістити абстрактні поняття у живе фізичне середовище. Уважний читач одразу помітить, що метафори в текстах ШІ трохи моторошні: моделі приписують дням тижня смаки й наділяють дзеркала швами. Біологія, схоже, їх відверто лякає — вони не хочуть говорити, навіть метафорично, про кров, секс і смерть. Їхнім текстам бракує ставок, як сказав би викладач креативного письма».

Як зателефонувати Трампу

Semafor зробили веселу статтю про те, чому і як у Вашингтоні тепер ледь не кожен другий має особистий номер телефону Трампа.

І Трамп часто справді відповідає на дзвінки, зокрема журналістам — а вони люблять робити з цього ексклюзивні матеріали. Хоча реальна новинна цінність таких бліц-інтерв’ю доволі обмежена: Трамп любить спілкуватися з журналістами, але не сприймає такі дзвінки серйозно.

Для журналістського експерименту автор статті, медіарепортер Макс Тані, дуже легко отримав номер Трампа. Президент не відповів на його дзвінок, але Тані й пробував лише один раз.

Загалом це гарний приклад того, як Трамп (на відміну від Байдена, наприклад) вміє — і любить — контролювати медіапростір навколо нього.

ТікТокізація медійних сайтів

Великі медіа експериментують із тим, щоб вбудовувати короткі відео напряму на сайт. Це допомагає поєднати любов аудиторій до тікток-форматів із контролем, який дає використання власної платформи на противагу соцмережам із примхливими алгоритмами. Наприклад, за минулі півтора-два роки такі ініціативи запустили New York Times і The Economist.

Прикладу з України чи Центрально-Східної Європи я раніше не бачив — до того моменту, як «24 канал» запітчив нам у The Fix свій кейс. Почитайте інтерв’ю з ними, вийшло цікаво.

Бонус — чому Аргентина вже не в топі найбагатших країн світу

Один з моїх улюблених рандомних історичних фактів — на початку 20 століття Аргентина була однією з найбагатших країн світу, наприклад багатшою за Францію за рівнем ВВП на душу населення.

Контраст з Іспанією особливо яскравий. У першій половині минулого століття, коли Аргентина була багатою країною, а Іспанія пережила громадянську війну, Аргентина суттєво випереджала за рівнем ВВП. Згодом Іспанія наздогнала і перегнала — через політичну нестабільність і слабку економічну політику в самій Аргентині + стрімке економічне зростання Європи після Другої світової війни.

Може здаватися, що це питання ставити ще дуже рано, але американські політики уже повноцінно готуються до наступних президентських виборів.

У чинного президента Трампа законодавче обмеження — не можна балотуватися більше ніж на два терміни. Він любить напівжартома гратися з ідеєю третього терміну (вже навіть є стаття у Вікіпедії “Donald Trump third term proposal”), але все-таки настільки очевидне порушення конституції виглядає малоймовірним.

Основна інтрига зараз із боку демократів — опозиційної партії, яка після поразки у 2024 році наразі не має чіткого загальнонаціонального лідера.

Потенційно Камала Гарріс, яка програла минулі вибори Трампу, може балотуватися у президенти ще раз. Її поразка не була розгромною, і вона могла б перемогти при більш сприятливій економічній ситуації (простішими словами, якби економіка була кращою за демократів при владі і якщо економіка буде поганою за республіканців при владі).1

Однак Гарріс не виглядає сильною кандидаткою. Програш у 2024 році не був настільки суттєвим за кількістю голосів, але став сильним психологічним ударом: демократи не справилися зі своїм основним завданням не допустити повернення Трампа до влади.

На цьому етапі найбільш помітним із потенційних кандидатів у президенти є інший каліфорнієць — губернатор Каліфорнії Ґевін Ньюсом. Він очолює один з найважливіших штатів у країні, харизматичний і не боїться вдаватися до неконвенційних кроків у боротьбі за увагу з майстром медіа Трампом.

Якщо бути циніками, то одна з його «переваг» в тому, що він білий чоловік — можливо, демократи побояться номінувати жінку після того, як їхні кандидатки програли Трампу у 2016 і 2024 роках.

З іншого боку, у Ньюсома залишається велика проблема, що він очолює дуже ліберальний штат і ніколи по-справжньому не змагався на виборах за голоси центристів/правоцентристів, що потрібно на загальнонаціональних виборах.

Тому потенційно більше на роль кандидата у президенти від демократів підійдуть губернатори чи сенатори центристських чи навіть консервативних штатів, які більше відображають загальноамериканську демографію. Наприклад, серед імен, які зараз часто лунають в медіа — зірковий губернатор Пенсільванії Джош Шапіро; молодий сенатор від Джорджії Джон Оссофф; сенатор від Арізони і колишній космонавт Марк Келлі; губернатор консервативного Кентуккі Енді Бешир; губернаторка Мічигану Ґретчен Вітмер.

Хто би це не був, успішний кандидат має дотриматися складного балансу між тим, щоб спочатку сподобатися більш лівій базі демократів, аби виграти праймеріз, а потім завоювати прихильність більшості американців загалом.

Із боку республіканців усе трохи простіше, але теж не без інтриги. Зазвичай чинний віце-президент є органічним наступником свого боса — і справді Джей Ді Венс попередньо виглядає найімовірнішим кандидатом. Він далеко не такий харизматичний, як Трамп, але цілком можливо, що підтримки Трампа буде достатньо, щоб поставити його на перше місце.

З іншого боку, чинний державний секретар Марко Рубіо теж виглядає імовірним кандидатом. У Рубіо хороша репутація серед республіканців і потенційно серед центристів, які вирішать загальні вибори — та й сам Трамп напівжартівливо-напівсерйозно говорить про те, що ще не визначився, кого підтримає.

Якщо серед демократів ключові кандидати ставляться до підтримки України плюс-мінус однаково, то серед республіканців нам, звичайно, вигідніший Рубіо, а не Венс.

• «Звільнені науковці і юристи, які тренують ШІ відбирати їхні кар’єри» — рекомендація статті New York Magazine

• Трагікомічна історія про те, як минулого року молода команда реформаторів Маска у DOGE спустила ChatGPT на гранти для гуманітаристики

• Як би виглядав Old York Times, якби це було повноцінне медіа? Короткий огляд європейських видань, які курують найкраще із закордонного медіапростору

• Ще кілька думок і рекомендацій про ШІ

«Звільнені науковці і юристи, які тренують ШІ відбирати їхні кар’єри»

Для тренування просунутих ШІ-моделей недостатньо лише скрейпити інтернет. За останні кілька років з’явилася ціла індустрія людей, які донавчають моделі з допомогою своєї нештучної експертизи.

І якщо трохи давніше cеред них було більше дешевших фахівців з Кенії чи Філіппін, то з розвитком ШІ з’явилася потреба у висококваліфікованих американцях, які мають хорошу освіту, багато робочого досвіду і гарно розуміють культурні контексти Заходу.

New York Magazine і The Verge зробили великий профайл про досвідчених офісних працівників, які стають «частиною нещасної ґіґ-економіки». Часто вони погоджуються на такий підробіток через те, що втратили роботу через ШІ.

«Кожна з [когорти нових великих компаній, які спеціалізуються на донавчанні ШІ] хвалиться своєю обоймою висококваліфікованих фахівців. За словами Mercor, щотижня на їхній платформі працюють близько 30 000 професіоналів, а Scale AI заявляє про понад 700 000 “магістрів, докторів філософії та випускників університетів”. Surge AI рекламує своїх адвокатів із досвідом роботи з Верховним судом, менеджерів McKinsey та музикантів-лауреатів платинових нагород. Ці компанії наймають людей із досвідом у юриспруденції, фінансах і програмуванні — тобто саме в тих сферах, де ШІ стрімко завойовує позиції. Але вони також наймають людей для створення даних практично для будь-якої професії, яку можна уявити. В оголошеннях шукають кухарів, консультантів, науковців у сфері охорони дикої природи, архівістів, приватних детективів, сержантів поліції, журналістів, учителів і працівників прокатних стійок. В одному нещодавньому оголошенні шукали експертів із “гумору північноамериканських підлітків 12–15 років”, які, серед іншого, вміють “пояснювати гумор чіткою, логічною мовою, зокрема з посиланнями на північноамериканський сленг, тренди та соціальні норми”. Як висловився один ветеран індустрії, це найбільша спроба викачування людської експертизи в історії».

Така робота буває цікавою і високоплачуваною, але вона має свою ціну. На практичному рівні — це її непередбачуваність: потреби ШІ-компаній постійно змінюються, і ти не можеш навіть спланувати, чи будеш потрібен завтра. А на екзистенційному — ти фактично пиляєш гілку, на якій же сидиш, і допомагаєш штучному інтелекту замінити тебе.

• Читати повну статтю (~25 хвилин)

«Як DOGE спустив ChatGPT на гуманітарників»

Вам деколи здається, що колеги чи знайомі занадто некритично покладаються на ШІ? То все дрібниці порівняно з цією трагікомічною історією про молоду команду реформаторів Маска:

«Минулого березня двоє співробітників Департаменту урядової ефективності [DOGE] Ілона Маска прийшли до [Національного фонду гуманітарних наук] з мандатом на скасування раніше затверджених грантів, які суперечили порядку денному президента Трампа. Але замість того, щоб уважно вивчити профінансовані проєкти, вони витягнули короткі анотації з інтернету й завантажили їх у [ChatGPT].

Промпт був простий: “Чи стосується це хоч якось DEI [diversity, equality and inclusion]? Відповідай фактологічно у менш ніж 120 символах. Починай з ‘Так’ або ‘Ні’”. Результати виявилися масштабними — і подекуди абсурдними.

Ремонт приміщень архіву мов корінних народів на Алясці нібито загрожував “промоцією інклюзивності та різноманітності перспектив”. Продовження багаторічного гранту на оцифрування газет темношкірих американців та їхнє внесення до історичної бази даних — теж “DEI”. Як і робота над 40-томною науковою серією з історії американської музики…

Співробітники DOGE, схоже, не ставили під сумнів висновки ChatGPT і продовжували полювання на “неприйнятні” проєкти. Через два тижні вони надіслали зведений список із 1 477 проблемних грантів — тобто майже всі чинні гранти, надані за адміністрації Байдена, — Майклу Макдональду, виконувача обов’язків голови фонду.

Макдональд, ветеран агентства, погодився дозволити DOGE їх припинити, створивши те, що він пізніше назвав “чистим аркушем” для доктрини Трампа “Америка понад усе”».

Як би виглядав Old York Times, якби це було повноцінне медіа?

В Україні немає видань, які фокусуються лише на тому, щоб курувати і перекладати матеріали з іноземних медіа. Але такі проєкти є в інших країнах; про кілька з них можна почитати у The Fix:

• Аксакали в цій ніші — французький тижневик Courrier International, якому вже понад 35 років. Вони мають по ~80 тисяч платних підписників у друкованій та цифровій версіях.

• Інші гіганти цієї сфери — італійський журнал Internazionale. Його заснувала на початку 1990-их група молодих журналістів, які надихнулися французькими колегами. Станом на минулий рік у них працювало майже 50 людей, було 85 тисяч друкованих підписників і 55 тисяч підписників онлайн.

• А буквально недавно схожий проєкт запустили в Іспанії. Página Internacional лише кілька місяців, тому зараз у них 700 підписників (ціль, щоб вийти на самоокупність — хоча б 2500).

Ще кілька думок і рекомендацій про ШІ

ШІ-озвучка текстів постійно покращується, і все більше медіа уже мають автоматичну озвучку статей. Наприклад, The New York Times запровадили її два роки тому. Серед українських видань це ще не так поширено, але теж поступово з’являється — наприклад, у Forbes.

Озвучка медійних статей людьми залишається, але як розкіш для невеликої кількості заможних медіа і/або тих, де аудіо є їхнім фокусом.

Наприклад, The Economist почали використовувати ШІ-озвучку для статей одразу після публікації на сайті, але все одно потім (пере)озвучують людьми статті із щотижневого випуску. Недавно я брав інтерв’ю у топ-менеджера європейського видання Zetland — він каже, що вони навіть не розглядають варіант використовувати ШІ-озвучку; але це тому, що аудіо історично є великою частиною їхньої ціннісної пропозиції.

Vivat відкрили передзамовлення на український переклад книжки «Співінтелект. Жити та працювати з ШІ» Ітана Молліка.

У такій швидкозмінній сфері, як штучний інтелект, книжка — не найбільш оптимальний формат. Але все одно там багато корисного — Моллік найкращий автор на тему ШІ для не-гіків, я не раз тут радив його розсилку.