Льоша Чернишев вважав себе “прямим і жорстким”, а здавався вразливим, добрим, м’яким і навіть трохи беззахисним. Таким його бачили нечисленні близькі. Таким його запам’ятала я після нашої першої та єдиної зустрічі влітку 2015 року під час журналістської поїздки до військових на Донеччину.

Олексій народився і виріс в Києві, все життя жив на Троєщині з мамою. Після школи вчився у Київському політехнічному інституті на факультеті видавничої справи та редагування. Писав статті і робив фото для медіа, але зрештою залишив виш, не отримавши диплому.

Льоші було 20, коли померла мама. З батьком він не підтримував контактів. Це був складний період життя і врятувала його – робота. Чернишев почав фотографувати для відомих українських інформаційних агентств УНІАН і Українські новини.

А коли почався Євромайдан, це стало важливою подією його професійного і особистого життя. Він висвітлював усі ключові події на майдані і був травмований час однієї з них Там він познайомився з відомим українським фотографом Максом Левіним, який став йому другом, наставником і може навіть трохи старшим братом.

Коли почалася війна, Олексій почав висвітлювати її для фонду “Повернись живим”, Reuters, міжнародного агентства AFP, онлайн медіа Цензор.net та інших.

Влітку 2015 разом з ним і Максом Левіним ми поїхали на позиції 95-ї аеромобільної бригади під Авдіївкою — тоді це був найвідоміший військовий підрозділ і найгарячіше місце на лінії фронту. Я з першої миті знайомства подумала, що він, такий обережний й навіть трохи лякливий, не годиться для роботи на війні. А він у 2017 році підписав контракт на службу у тій самій бригаді.

За спогадами побратимів, Олексій прийшов туди “сирим”. Як цивільний без досвіду строкової служби він не розумів порядку армійського життя і менталітет професійних військових. Спочатку він був дуже м’яким і на ньому намагалися “їздити”, а потім він збунтувався і почав відкрито конфліктувати. Окрім майже дитячої доброти і чесності в Льоши були такі ж безпосередні принциповість і категоричність. Розчарування від армії йому компенсували люди, яких він там зустрів. З одним з побратимів він навіть якийсь час жив разом і дружив до останнього дня життя.

Деякий час Чернишев служив на передовій, а потім перевівся до прес-служби. Після закінчення контракту побратим запропонував йому роботу в магазині військового спорядження “Абрамс”в Києві і він погодився. Олексій дуже добре розбирався у військових речах і мав талант та терпіння до пошуку найкращих виробів за найкращими цінами. Вдома в нього вся кімната була забита військовою “снарягою”. Він витрачав на неї велику частину своєї невиликої зарплатні. Разом з тим він не любив “шмоточників” — людей, які купували спорядження не для того, щоб використовувати в реальній бойовій роботі, а просто щоб хизуватися.

Окрім роботи в магазині він волонтерив в дитячому таборі «Строкаті Єноти», куди прийшов на запрошення ветерана-засновника. Олексій вчив дітей грати в баскетбол. Йому це подобалося і він навіть мріяв створити баскетбольну академію.

Баскетбол був не єдиним його спортивним захопленням. Спорт був для Чернишева своєрідною терапією — він ледь не щодня міг бігати по 20 кілометрів або тягати спортивні снаряди вночі, якщо мав безсоння. Побратим розповів, що під час служби на передовій у нього на очах загинув побратим. Щоденний виснажливий спорт, схоже, був способом втекти від тих спогадів і почуття провини людини, яка вижила.

Про особисте життя Олексія не відомо майже нічого. Кажуть, у ньому були почуття до однієї людини, але стосунків з нею не сталося.

У початок великої війни Олексій не вірив, але ранком повномасштабного вторгнення він приїхав повністю зібраним у військкомат. Приєднатися до своєї колишньої бригади він вже не встиг, тому записався до 130-го батальйону територіальної оборони.

13 березня 2022 року разом з Максом Левіним на машині, якою ми їздили на Донеччину, він поїхав до Київської області. З того, що нам відомо, Макс хотів задокументувати злочини російської армії і Олексій супроводжував його як друг і військовий.

Більше на зв’язок вони не вийшли, а 1 квітня їхні тіла знайшли у Вишгородському районі. Максима — з кульовими пораненнями, а Олексія — спаленим до невпізнаваності. Через це його спочатку поховали в безіменній могилі як невідомого. Колеги з магазину знайшли його батька, щоб провести ДНК-експертизу, і взяли на себе організацію перепоховання.

Що саме сталося в тому лісі — точно невідомо. Організація «Репортери без кордонів» провела розслідування і дійшла висновку, що Олексій і Макс були страчені російськими солдатами, ймовірно після допиту і тортур.

Олексій не вів соцмереж і не мав великого кола друзів, мабуть тому про його життя і смерть написано небагато. Навіть в некрологах у медіа його прізвище часто було зазначено з помилкою.

Його могилу на Лісовому кладовищі в столиці доглядає сусідка, на очах якої він виріс.

Не в кожного загиблого на війні є велика родина чи близькі друзі,
які зможуть поширювати і зберігати память про нього.
Але в кожного є ми і можемо це зробити.
Хоча б спробувати