17 липня паралельно з економічним самітом, що проходив у Брюлі, за 25 км на військовій базі Люфтваффе у містечку Норвеніх відбулося довгоочікуване засідання Ради з питань оборони та безпеки.

Як ми вже зʼясували – економіка пішла шляхом технічної прагматики, але чи можлива така прагматика у питаннях національної безпеки та оборони?

Засідання франко-німецької міністерської ради відображає лише загальний зріз відносин на проміжному – технічному рівні. Стратегічні ж проблеми розглядаються на Раді з питань оборони та безпеки.

У минулорічному матеріалі ми детально розбирали, як новий канцлер Німеччини Фрідріх Мерц та президент Франції Еммануель Макрон оголосили про реанімацію цього формату.

Тоді, залишилося відкритим питання чи зможуть Париж і Берлін подолати фундаментальне непорозуміння, яке тягнеться ще з 1989 року? Нагадаємо, що протягом десятиліть Франція бачила в спільних військових ініціативах крок до «європейського оборонного суверенітету» та витіснення гегемонії США, тоді як Німеччина прагнула лише одного – міцніше прив’язати французькі збройні сили до передової оборони НАТО.

«Стратегічна автономія» проти євроатлантизму

Стратегічний блок дискусії розгорнувся навколо головного питання щодо якого США зберігає повний контроль над Європою (майже всією) – ядерне стримування. Починаючи з березня цього року Макрон запропонував Мерцу розвивати концепт «передової стримуючої сили» згідно якого Франція розширює зону «життєво важливих інтересів нації», які мають бути захищені, включаючи європейський вимір. І щоб наповнити цей вимір Франція запросила інші країни доєднатися до цього концепту і головним партнером, очевидно, стала Німеччина. Дві країни створили «Керівну групу з ядерних питань» та спланували проведення ядерних навчань. В рамках співпраці обидві країни домовилися «розвивати свою стратегічну співпрацю та спільну стратегічну культуру».

– йдеться у висновках за підсумками засідання.

Стратегічна культура – ключовий і часто не правильно розтлумачений термін, який ховає під собою сприйняття тими чи іншими органами аналізу та прийняття рішень навколишнього середовища. Тобто як країна бачить та розуміє загрози та що вона планує з ними робити. Її узгодження стає важливим в контексті де-факто розширення французького ядерного стримування на Схід для того щоб Франція розуміла які загрози бачить перед собою Німеччина та як вона планує на них реагувати. І тим паче в умовах коли застосування допорогового озброєння стає ключовим у конфліктах (deepstrikes).

Далі Німеччина та Франція домовилися продовжувати посилювати європейський внесок в НАТО, перебираючи на себе відповідальність за оборону регіону. Для цього особливу увагу країни збираються звернути на розвиток європейської оборонної індустрії шляхом стандартизації, спрощення умов роботи та масштабування процесу оснащення збройних сил. В цій роботі обидві країни погодилися спиратися на існуючі інструменти ЄС – Європейський оборонний фонд (EDF) та Європейську програму оборонної промисловості (EDIP) з оглядом на наступний багаторічний бюджет ЄС (MFF), який має закласти стабільне та масштабе грошове забезпечення. Це дозволить перейти від разових чи екстрених виділень коштів до системного, довготривалого інвестування в європейську оборонну промисловість.

В якості орієнтирів згадуються пріоритетні сфери спроможностей, вже визначених Європейською Радою, «з метою використання новітніх технологій, залучення приватного капіталу та інвестицій, а також зменшення стратегічної залежності».

Східний фланг та доля франко-німецької бригади. Німецька перемога чи спільний компроміс?

Франко-німецька бригада, створена у 1989 році як «військова лабораторія» євроармії, роками залишалася символом того, як національні інтереси беруть верх над європейськими. Від розбіжностей у Малі до підпорядкування корпусу швидкого реагування НАТО – бригада так і не стала відправною точкою для повноцінної військової інтеграції ЄС, але часи змінюються.

Після початку повномасштабного вторгнення Рф в Україну бригада була тимчасово підпорядкована командуванню НАТО із розгортанням сил у Литві (німецькі підрозділи) та Румунії (французькі підрозділи). Пройшовши складний шлях від розгортання до повної бойової готовності бригада офіційно доєдналася до Мультинаціонального Північно-Східного корпусу НАТО в Польщі та буде виконувати задачі під його командуванням, що закріплено і в висновках засідання цієї Ради. Французи доєднуються до оборони східного флангу Європи.

Оборонна індустрія

Що стосується більш конкретних оборонних ініціатив Німеччина та Франція домовилися поглиблювати співпрацю в сфері озброєнь та інновацій в рамках однойменного франко-німецького Комітету. Почнемо з наболівшого.

Мегапроєкти оборонки (FCAS та MGCS).

Проект літака майбутнього (FCAS) розвалився тоді як танку майбутнього (MGCS) також залишилося недовго. Ці проекти засновані під егідою цієї ж Ради, розвалилися через жорсткі суперечки оборонних гігантів обох країн (Dassault проти Airbus, Nexter проти Rheinmetall), які не змогли вирішити питання власності та управління проектами. Цього разу питання FCAS та навіть того що від нього залишилося – окремі автономні модулі (бойові безпілотники, хмарні системи управління, безпосередньо планер літака) не піднімалося і обмежилося лише домовленістю визначити європейський стандарт кооперативних бойових літаків – безпілотних систем які мають працювати разом з класичною авіацією. До проекту танку було домовлено додати елемент кооперативних безпілотних систем. Тобто обидві країни вирішили не повертатися до суперечок і спробувати знайти шлях для руху вперед, хоча б сфері безпілотних систем. Протистояння в якій ще не вийшло на рівень літако- та танкобудування.

ППО. Ракети. Космос. Від розколу до федерування

Якщо протистояння за танк і літак тривають роками, історія з ППО набагато актуальніша, але не менш проблематична. Минулорічний розкол між німецькою ініціативою European Sky Shield (орієнтованою на американські Patriot та ізраїльські Arrow 3) та французькою вимогою купувати суто європейське (SAMP/T) вимагав компромісу. Обидва лідери вирішили і це питання не підіймати обмежившись співпрацею щодо розвитку суверенних європейських протибалістичних спроможностей.

Далекобійні засоби – в першу чергу балістичні ракети потребують нових рішень. Для розробки яких Франція та Німеччина разом з британськими партнерами будуть шукати рішення на базі франко-німецької аерокосмічної компанії «Ariane Group».

Тим часом космос, який став найдетальнішо пропрацьованим блоком засідання Міністерської ради, отримав своє продовження і в безпековій сфері. Обидві країни домовилися посилити взаємодію, зокрема між проектом IRIS2, який просуває Франція, та майбутньою національною супутниковою групою Німеччини, з метою створення федеративних космічних систем при одночасному захисті національного суверенітету та послуг. Разом з посиленням співпраці в сцері космічних розвідувальних систем нового покоління, європейських ракет-носіїв та активних оборонних спроможностей.

Завершується документ трьома блоками – підтримкою України, засудженням Ірану (а також готовністю долучитися до місії в протоці Гормуз після завершення бойових дій) та підтримкою Лівану.

Щодо України обидві країни не оголосили нічого нового лише підтвердили свою непохитну підтримку та готовність надати гарантії безпеки. Формат підтримки включає як військову допомогу, фінансування, а також спільне оборонне виробництво та R&D. Особливий акцент у військовій допомозі робиться на розбудові спроможностей високоточних ударів великої дальності, а також систем протиповітряної та протибалістичної оборони.

Як ми бачимо спільна стратегія обох держав поступово відходить від двосторонніх пакетів допомоги до спроб спільних закупівель та інвестицій безпосередньо в українську оборонну індустрію.

Останнє тихе літо

Отже, що ці домовленості означають для стратегічної картини ЄС?

В першу чергу, головна стратегічна суперечність між франкоцентричною «стратегічною автономією» та німецьким «євроатлантизмом» залишається. ЇЇ розвʼязання жодною новою ідеологією не виглядає реалістичним. Співпраця Мерца та Макрона продовжила йти в обхід суперечності – її просто деідеологізували.

Відкритий конфлікт на східному фланзі Європи змусив Париж переосмислити свій підхід – долучитися до ініціатив НАТО, які тепер є передусім європейськими. З іншого боку, Берлін розпочав автономізацію власної оборони увімкнувши власну оборонну індустрію.

Франко-німецька рада з питань оборони та безпеки 2026 року остаточно трансформувалася з «колиски Євроармії» на прагматичний орган технічного узгодження оборонних контрактів, стандартизації та адаптації європейського оборонної індустрії до вимог НАТО. Євроармія 1952 року так і не стала реальністю, але став реальністю міцний функціональний альянс, дієвість якого тепер вимірюється не деклараціями, а швидкістю постачання зброї та готовністю бригад на східному кордоні. І більш того, незважаючи на всі негаразди процес єврофедералізації ще живий, хоча і перенесений на далекі обрії – в космос.

Майже рік тому Фрідріх Мерц та Еммануель Макрон спробували перезапустити франко-німецький двигун, запропонувавши амбітний спільний економічний порядок денний. Його головними стовпами стали економічна безпека, енергетична незалежність та промислова конкурентоспроможність ЄС.

Тоді особливу увагу було приділено захисту європейської промисловості від зовнішніх загроз – насамперед від «другого китайського шоку». Демпінгований китайський імпорт у стратегічних секторах (автопром, зелені технології), який виявився на 30–60% дешевшим за європейські аналоги, змусив лідерів діяти. Париж і Берлін домовилися посилити захист європейського виробника, працювати над локалізацією ланцюгів постачання та просувати стратегію «Зроблено в Європі» спільно з Актом про прискорення промисловості (Industrial Accelerator Act).

Всі ці ініціативи мали бути закріплені так званим «франко-німецьким рефлексом» – механізмом автоматичного узгодження спільних дій на європейському рівні.

З яким багажем країни підійшли до саміту 2026 року?

За рік, що минув, країнам вдалося досягти низки тактичних успіхів, які можна розділити на два треки.

Європейський трек (Брюссель)

Всі ключові ініціативи, які активно лобіювали обидві країни, були запущені в роботу Єврокомісією:

• Розроблено та опубліковано Акт про прискорення промисловості (Industrial Accelerator Act).

• Продовжено розробку пакетів регуляторних спрощень (Omnibus Simplification packages).

• Опубліковано План дій з електрифікації (Electrification Action Plan).

• Представлено пропозиції щодо перегляду системи торгівлі викидами (EU ETS).

Двосторонній технологічний трек

Франція та Німеччина суттєво поглибили співпрацю у сфері високих технологій:

• Проведено Саміт з європейського цифрового суверенітету (листопад 2025) та узгоджено спільні кроки на виставці VivaTech (червень 2026).

• Створено Спеціальну групу з проривних інновацій (Task Force on Breakthrough Innovation), яка вже запустила створення спільних інституцій для підтримки ШІ, квантових обчислень та мікроелектроніки.

• Розширено спільні дослідження у сфері ШІ (на базі DFKI та INRIA) і проєкт акумуляторних технологій HIPOBAT.

• Розпочато спільні дослідження операторів систем передачі електроенергії (TSO) Франції, Німеччини та Польщі для оптимізації інвестицій у транскордонні мережі.

Попри точкові успіхи, більшість масштабних політичних ініціатив випала зі спільного порядку денного через затяжні суперечки між Парижем та Берліном. Автоматичний «франко-німецький рефлекс» на практиці так і не матеріалізувався.

Так забуксувало і майбутнє автопрому – сторони не змогли узгодити спільну позицію щодо графіків та умов переходу на електромобілі й повної відмови від двигунів внутрішнього згоряння.

Спільний інвестиційний план ЄС (Joint EU investment plan) за яким пропонувалося створення нового європейського фонду для стимулювання промисловості застряг через категоричну відмову Німеччини брати на себе новий спільний європейський борг.

Та попри спільні скарги на демпінг, єдиної стратегії щодо Пекіна не було створено. Париж наполягає на суворих захисних митах, тоді як Берлін побоюється дзеркальних санкцій проти свого експорту.

Результати саміту у Брюлі (2026). Прагматика замість стратегій

Крім фіксації минулорічних результатів, лідери погодили низку нових ініціатив. Підсумковий документ поділено на три блоки: посилення конкурентоспроможності національних економік, зміцнення ЄС та соціальне зближення двох суспільств. Серед ключових практичних домовленостей варто виділити наступні:

1. Космічна програма (пріоритет №1)

Космос став найбільшим розділом спільного комюніке. Країни відійшли від загальних декларацій і розписали конкретні технічні та регуляторні деталі щодо супутникового сузір’я IRIS2. Також узгоджено підходи до глобального управління частотним спектром через Міжнародний союз електрозв’язку (ITU) та Спільну стратегію щодо використання діапазону MSS 2 GHz.

2. Наука та нові технології

• Підписано декларацію про співпрацю у сфері термоядерного синтезу (fusion energy) та спільне бачення майбутнього EU Quantum Act.

• Запущено дорожню карту між німецьким агентством SPRIND та його новим французьким аналогом (формат joint challenges).

• Сформовано екосистему розробки передового штучного інтелекту (European Frontier AI).

3. Єдиний ринок та фінансові інструменти

• Затверджено зобов’язання ухвалити 28-й загальноєвропейський правовий режим для компаній (EU Inc.) до кінця 2026 року (ініціатива One Europe, One Market).

• Започатковано механізм «Finance Europe» для залучення приватних заощаджень європейців у промисловість.

• Оформлено спільну пропозицію (за участю Франції, Німеччини, Італії, Нідерландів, Польщі та Іспанії) щодо надання централізованих наглядових повноважень регулятору ESMA (про що вже домовлялися в травні).

• Затверджено звіт щодо токенізації ринків капіталу та розгортання гуртових цифрових валют центробанків (wCBDC).

4. Економічна безпека та енергетика

• Запропоновано створити новий «інструмент стійкості» ЄС для зниження залежності ланцюгів постачання у критичних секторах.

• Оголошено про запуск Mineral Intelligence Platform та діалогу топменеджменту щодо постачання рідкісноземельних металів (у межах EU-CRMC).

• Узгоджено долучення Іспанії та Португалії до проєкту південно-західного водневого коридору.

• Затверджено механізм обмеження регуляторних витрат при ухваленні законів ЄС (захист від надмірної бюрократії).

5. Інституційні вимоги до Брюсселя

Париж та Берлін висунули дві жорсткі вимоги до європейських інституцій:

• Німеччина наполягає на стабілізації бюджету, зменшенні зобовʼязань та відмові від нових власних ресурсів ЄС в рамках наступного Багаторічного бюджеу (MFF).

• Висловлено спільну вимогу розпочати реформу зовнішньої політики ЄС з метою консолідації повноважень Європейської служби зовнішніх справ (EEAS), Високого представника Каї Каллас та Єврокомісії для посилення зовнішньополітичної ваги ЄС.

Що залишилося за бортом. Втрачені амбіції

Аналізуючи домовленості Брюля, неможливо не помітити головну тенденцію: всі ініціативи носять підкреслено технічний та секторальний характер. Стратегічні протиріччя були свідомо винесені за дужки.

Ідея Парижа щодо Прямого інвестиційного плану ЄС на базі спільного боргу повністю зникла. Переміг підхід Берліна – фокус змістився виключно на залучення приватного капіталу (Savings and Investment Union), розширення повноважень ESMA та перерозподіл наявних фондів.

Зникла будь-яка дискусія щодо прямих санкцій чи мит проти Китаю. Замість жорстких обмежень задекларовано розмитий намір посилити «механізми торговельного захисту» (знов задача для Брюсселю).

І насамкінець, найамбітніша ідея 2025 року – автоматичне узгодження зовнішньої та внутрішньої політики – тихо зникла з порядку денного. На зміну глобальному двосторонньому формату прийшов прагматичний мінілатералізм: створення точкових робочих груп під конкретні завдання (космос, Omnibus, критична сировина) із залученням третіх країн, коли це вигідно.

Чому саміт 2026 року є визначальним

У 2026 році франко-німецький тандем еволюціонував – від гучних декларацій він перейшов до кулуарного, практичного просування конкретних законодавчих актів у Брюсселі.

Цей перехід до прагматики має чітке логічне пояснення. 2026 рік – це фінальне вікно можливостей для європейської політики. Вже у 2027 році розпочнеться масштабний виборчий цикл, під час якого голосуватиме понад 50% населення ЄС (Естоня, Греція, Франція, Польща, Фінляндія, Словаччина, Іспанія, Італія). Цей період неминуче паралізує ухвалення складних і непопулярних економічних рішень. Тому для Парижа та Берліна саміт у Брюлі став останньою спробою встигнути інституціоналізувати бодай технічну частину свого спільного бачення до того, як Європу охопить передвиборча турбулентність. І більш того він став останнім для Еммануеля Макрона.

Поки економічний порядок денний саміту змістився у бік технічної прагматики, паралельно відбулося засідання франко-німецької ради оборони та безпеки. Про те, чи вдалося Парижу та Берліну подолати розбіжності у розбудові спільної європейської оборони читайте незабаром.

На початку травня 2026 року уряд Швеції публічно представив деталі нової цивільної зовнішньої розвідки й підтвердив, що просувається далі, ухваливши направлення законопроєкту до Ради з питань законодавства (Lagrådsremiss) із запуском відомства від 1 січня 2027 року. Про це повідомили Reuters з посиланням на Шведське суспільне мовлення SVT 5 травня 2026 року, а самі деталі на пресконференції озвучила міністерка закордонних справ Марія Мальмер Стенергард.

Її аргументація зводилася до того, що серйозна безпекова ситуація вимагає швидко посилити сукупну розвідувальну спроможність країни. Агенцію офіційно позначають абревіатурою UND (Utrikes underrättelsetjänst), а урядову пропозицію до парламенту заплановано на червень. Ця подія, попри вигляд рутинного адміністративного рішення, фіксує завершення довгого повороту в шведській безпековій політиці, і саме тому варта докладного погляду.

Швеція вже має цивільну зовнішню розвідку — бюро KSI (Kontoret för särskild inhämtning) у складі військової MUST, яке формально є цивільною службою під керівництвом уряду. Тому офіційне пояснення реформи через нездатність MUST спрогнозувати вторгнення Росії у лютому 2022 року описує привід, а не причину. Суть змін полягає у виведенні стратегічної розвідки з-під Збройних сил і підпорядкуванні її напряму урядові у вигляді нової агенції UND, старт якої заплановано на 1 січня 2027 року. Основою слугує державне розслідування SOU 2025:78 «Реформована розвідувальна діяльність» під керівництвом Карла Більдта, передане уряду в червні 2025 року. Сам Більдт відкидав аналогію зі «шведським ЦРУ» й указував на британську Joint Intelligence Organisation, самостійний аналітичний вузол над відомствами, як точніший взірець, і це формулювання розкриває справжню логіку: ідеться не про нову збиральну структуру, а про перерозподіл контролю над стратегічною інформацією.

Історично шведська розвідка мала домівку всередині або поруч зі Збройними силами, тож винесення KSI з-під MUST зміщує владу над оцінками від військових до політичного центру, до канцелярії уряду. Прихована логіка цього кроку — концентрація права ставити розвідці завдання й отримувати готові оцінки безпосередньо в руках виконавчої влади, що фактично закладає в Швеції зародок посади національного координатора розвідки за британсько-американським зразком. Це водночас є тихим вотумом недовіри монополії військових на стратегічний аналіз, накопиченою після 2022 року. Звідси випливає перша ймовірна тенденція: у наступні роки варто очікувати не лише появи нового відомства, а й поступового зміщення центру ваги національної безпеки до канцелярії прем’єра, з ризиком інституційного тертя за те, чия оцінка лягає на стіл уряду. Той факт, що реформа коштує близько 2,8 млрд крон і фінансується переважно перекиданням коштів із бюджету Збройних сил, лише підсилює цю інтерпретацію, адже перерозподіл грошей завжди є перерозподілом впливу.

Водночас, нова розвідка очевидно має кілька завдань, які офіційний наратив про її створення дещо відводить на другий план.

Перше — усунення розриву в аналітичній, а не збиральній спроможності: за оцінкою, яку переказував The Economist, шведська система ефективно відстежувала військові процеси, але недостатньо аналізувала політичні рішення керівництва інших держав. Швеція технічно бачила пересування російських військ через сигінт FRA і MUST, проте гірше розуміла наміри Кремля як політичний феномен, і нова агенція покликана збудувати верхівку all-source аналізу з прямим виходом на уряд. Переносячи провину зі «збору» на «аналіз», така позиція оберігає репутацію технічно сильної FRA й водночас обґрунтовує потребу в новій розвідбюрократії, тобто працює як компроміс між збереженням престижу старих служб і створенням нового центру впливу.

Друге завдання — технологічна перебудова: комісія прямо описує оцифроване суспільство, кіберпростір, де мир і війна стають відносними поняттями, і загрози на стику штучного інтелекту та синтетичної біології. Ставка на OSINT, хмарну інфраструктуру й співпрацю з академією та приватним сектором сигналізує про ще один тренд — рух до змішаної, публічно-приватної розвідувальної екосистеми, у якій зростатиме роль підрядників і відкритих даних, а разом із нею постане й проблема контролю якості та лояльності таких постачальників.

Третє завдання інституційне: підпорядкування розвідки цивільному центру відповідає загальнішому зсуву від розвідки як придатка Збройних сил до розвідки як інструмента політичного керівництва. Разом ці три лінії пояснюють, чому тригером став саме 2022 рік, а причиною — довша структурна трансформація. До того ж вступ до НАТО додав окрему вимогу — бути постачальником розвідки для союзників, а не лише її споживачем, і мати цивільний канал, сумісний із союзною архітектурою, що й перетворює внутрішню реформу на елемент зовнішньої стратегії.

Політична динаміка навколо реформи прикметна майже повною відсутністю партійного протистояння. Аналіз у репозиторії DiVA Шведського університету оборони, що розглядає реформу через призму процесів вироблення політики, доходить висновку про відсутність значних суперечностей між партіями, адже бажання змін роками озвучували і соціал-демократи, і буржуазні партії, а рушієм ідеї виступали передусім християнські демократи. Такий консенсус є не випадковістю, а політичним ресурсом: він дозволяє уряду діяти швидко й убезпечує реформу від електоральних циклів, а доручення розслідування Карлу Більдту слугувало інструментом надпартійної легітимації, бо постаті з усталеним авторитетом важче опонувати. Уряд запозичує довіру в експерта й одночасно розмиває майбутню відповідальність, роблячи проєкт спільним надбанням мейнстріму.

Головний спротив, втім, походив не від опозиції, а від Збройних сил: у відгуку на розслідування Försvarsmakten назвала графік форсованим з огляду на складність діяльності, обсяг пропозицій і пов’язані ризики. З боку військової розвідки та її лобістів це можна описати як тактику затягування, покликану якомога довше втримати бюро KSI та відповідні ресурси в структурі оборонного відомства й виторгувати поступки під час переходу. Оскільки лінія поділу пролягла між політичним центром і оборонним відомством, а не між лівими й правими, реформа лишатиметься стійкою до зміни урядів, але вразливою до бюрократичного саботажу на рівні впровадження. Консенсус, однак, не безумовний, і його здатні підірвати дві речі — суттєве зростання витрат понад заявлені 2,8 млрд крон або гучний провал чи скандал у перші роки роботи агенції.

Єдина справді партійна лінія розколу, поки притлумлена, стосується приватності й нагляду. Історичним орієнтиром тут є «закон FRA» 2008 року, який легалізував масовий перехват кабельного трафіку: тоді проти голосували соціал-демократи, Ліва партія і зелені, кілька депутатів правлячих ліберальних сил ледь не збунтувалися через питання недоторканності приватного життя, а наглядовий орган із питань даних сумнівався в незалежності суду, що видавав дозволи. Те, що навколо нинішньої, значно масштабнішої реформи публічної бурі поки немає, саме по собі є показовим і вказує на свідому тактику уряду тримати вимір приватності в тіні, аби не активувати коаліційно небезпечну динаміку зразка 2008 року. Ліва партія послідовно скептична до прямого доступу відомств до чутливих персональних даних і до розмивання цільових обмежень збору, і в дебатах 2025 року про розширений міжвідомчий обмін інформацією вона знову голосувала проти, посилаючись на критику Ради з питань законодавства, омбудсменів і органу нагляду. Реформа безпосередньо зачіпає цю сферу, оскільки передбачає перейменування Розвідувального суду (Underrättelsedomstolen) і зміну наглядового органу SIUN, тобто торкається саме тих запобіжників, довкола яких традиційно вибудовується опозиційна аргументація. Логіка уряду проглядається в послідовності дій: спершу створити інституцію, а суперечливі гарантії відкласти на етап деталізації, коли політичний імпульс уже створено. Найбільш імовірно наступний етап апаратної боротьби перенесеться з питання «чи потрібна агенція» на питання «хто і як її контролює», і саме там Ліва партія та зелені намагатимуться використати поправки про нагляд як важіль впливу. Баланс між оперативністю в умовах гібридних загроз і правовими гарантіями лишається невирішеним, і досвід 2008 року показує, що недооцінка цього виміру здатна коштувати уряду політичної ціни навіть за широкої підтримки самої реформи. Тому темп ухвалення значною мірою залежатиме від переконливості гарантій нагляду, і ця відкладена суперечка є головним внутрішньополітичним ризиком проєкту.

Ширший контекст реформи окреслюють три тенденції, підтверджені документами, і кожна з них має продовження в майбутнє.

Перша — злиття внутрішньої і зовнішньої безпеки: Національна безпекова стратегія Швеції 2024 року побудована на п’ятьох принципах і наголошує на стійкості до гібридних загроз та інтеграції обох вимірів безпеки, з масштабними видатками на оборону до 2030 року. В умовах підводного саботажу кабелів, дій «тіньового флоту» й операції НАТО Baltic Sentry межа між закордонною загрозою в компетенції MUST і внутрішньою загрозою в компетенції служби безпеки Säpo розмивається, і нова агенція є інституційним втіленням цієї доктрини, а логічним наступним кроком стане поглиблена координація між UND, MUST і Säpo, імовірно у форматі спільної системи.

Друга тенденція — цивілізація розвідки: модель із національним керівником розвідки і цивільною агенцією під урядом ближча до британського й нідерландського взірців, ніж до суто військового підпорядкування, і вона вписує Швецію в загальноєвропейський дрейф до політичного, а не відомчого управління розвідкою.

Третя тенденція — нордична конвергенція: реформа синхронізує Швецію з давнім розвідувальним альянсом Данії, Норвегії, Швеції та Фінляндії, що діє ще з часів холодної війни, і з балтійсько-нордичною співпрацею у форматах NORDEFCO, JEF і NB8. За оцінками аналітиків Atlantic Council, Швеція здатна конвертувати геостратегічні переваги альянсу в стримування у підпороговому домені, для чого потрібен цивільний розвідувальний вузол, сумісний із союзними структурами. Прихована ставка Стокгольма проглядається в тому, що власна модель тотальної оборони й суспільної стійкості перетворюється на потенційний експортний продукт, тобто на європейський і нордичний шаблон, через який Швеція нарощує нормотворчий вплив непропорційно до свого розміру.

Після вступу до НАТО країні потрібен інструмент, що працює одночасно на національному, нордичному й союзному рівнях, і подія національного масштабу відразу набуває європейського значення, підводячи до питання про місце Швеції в розвідувальній архітектурі ЄС.

На європейському рівні відправною точкою є Розвідувально-ситуаційний центр ЄС (EU IntCen) — аналітичний орган без власної оперативної складової, який разом із розвідувальним директоратом Військового штабу ЄС з 2007 року утворює механізм SIAC (Single Intelligence Analysis Capacity).

Statewatch і SWP Berlin, підкреслюють ключове обмеження: жоден із цих органів не має повноважень збирати розвідку, обидва працюють на добровільних внесках національних служб зі штатом близько сімдесяти-ста осіб і залежать від готовності держав ділитися, тоді як найцінніше ті зазвичай притримують, через що цінність SIAC полягає передусім у стратегічному, довгостроковому аналізі. На цьому тлі шведська організація виглядає сильним гравцем насамперед завдяки SIGINT світового рівня: професор аналізу розвідки Лундського університету Вільгельм Аґрелль зазначає, що завдяки винятковій компетентності в радіоперехопленні Швеція має привілейоване становище в міжнародній розвідувальній системі ще з 1940-х років і доступ до підводних кабелів, якими йде трафік між сходом і заходом Балтики. Британський журналіст-розслідувач Дункан Кемпбелл у свідченнях перед комітетом Європарламенту називав FRA найбільшим партнером британського GCHQ поза англомовними країнами, а матеріали Сноудена задокументували програму кабельного доступу FRA як джерело унікальних SIGINT-звітів. До цього додаються балтійська географія й експертиза захисту критичної підводної інфраструктури, культура тотальної оборони та статус інсайдера від народження, адже Швеція була серед семи держав, чиї аналітики утворили початковий «клуб інсайдерів» попередника IntCen, центру SITCEN, поряд із Францією, Німеччиною, Італією, Нідерландами, Іспанією та Британією.

Маючи цінний обсяг розвідувальних джерел, але діючи в структурі, що живе з добровільних внесків, Стокгольм має раціональний стимул щедро ділитися аналізом і скупо ділитися джерелами. Такий обмін дає непропорційно великий вплив за порівняно низьку ціну, бо готова оцінка формує спільну картину загроз, тоді як методи й доступи залишаються національними. Найбільш імовірно Швеція використовуватиме SIAC не для того, щоб віддати свої найцінніші ресурси (розвіддані), а щоб схилити колективну оцінку ЄС ближче до власного прочитання російської та балтійської загрози. Реформа, яка дає країні цивільний аналітичний апекс, лише посилює цю можливість, і в підсумку Швеція вже перебуває в ядрі європейської кооперації, а не претендує на вхід до неї ззовні.

Поєднання цих чинників окреслює для Швеції не роль рядового постачальника даних, а роль аналітичного лідера й нормотворця у питаннях гібридної війни, теми російської агресії та питань повʼязаних із країнами Балтії. Нова цивільна агенція з національним керівником розвідки інституційно відповідає цивільному виміру SIAC, даючи Брюсселю співрозмовника на рівні аналітичних верхівок, а не лише військових структур. Природними для шведів нішами є тематичне лідерство щодо російських намірів, «тіньового флоту» й підпорогових операцій на Балтиці. Додатковим каналом впливу є формування спільної розвідувальної культури через Розвідувальний коледж у Європі та взаємодію із супутниковим центром ЄС.

Водночас, IntCen лишається аналітичним, а не оперативним органом, тож головна коштовність Швеції, SIGINT-перехоплення здійснені FRA, і надалі буде передусім національною й двосторонньою, насамперед у зв’язках зі США та англомовним колом, що структурно обмежує, наскільки «європейським» може стати шведський обмін. Структурна залежність SIAC від добровільних внесків шведською реформою не лікується, адже країна здатна стати кращим за формою вузлом, але не здатна змусити інших до відкритості, і тут проглядається прихована напруга між атлантистською та європейською орієнтаціями шведської розвідки, яку жоден інституційний дизайн не знімає. Внутрішнє тертя також відіграє роль, оскільки розбудова національної агенції під стислий графік до 2027 року поглинатиме ресурси, і європейська амбіція, найімовірніше, йтиме другим темпом після національної консолідації. Тому найінформативнішим індикатором справжніх намірів Стокгольма стане те, чи закладе уряд у мандат UND явну функцію взаємодії з SIAC, адже саме це покаже, наскільки європейською, а не суто атлантистською, буде нова служба, поряд із питаннями змісту законопроєкту, архітектури нагляду й долі бюро KSI.

У підсумку Швеція не створює розвідку з нуля, а виводить її з тіні військового відомства на рівень політичного центру й європейської архітектури за широким консенсусом, під приводом однієї недооціненої війни, але заради значно довшої стратегічної перебудови, і саме цей зсув, а не поява ще однієї агенції, є справжнім змістом реформи.

Міністр оборони Німеччини проводить насичений місяць турне по оборонним підприємствам країни. На фоні рекордного бюджету, виділеного на оборону, головною перепоною залишається спроможність німецької індустрії забезпечити цей новий попит.

Попит – який одночасно намагається обʼєднати стару продукцію (танки, літаки, кораблі), закрити прогалини в тих спроможностях які контролюють американці (стратегічні безпілотники, супутникова розвідка) і забезпечити перехід на нові види озброєнь (безпілотні системи всіх рівнів та доменів).

Техніка

Першим і найбільш суперечливим блоком закупівель є важка техніка та озброєння. Досвід російсько-українськой війни зламав існуючі військові доктрини і змусив всіх аналітиків країн НАТО шукати нові рішення для війни майбутнього. Першими це відчули на собі виробники саме важкої техніки. Але Боріс Пісторіус не поспішає з висновками, щоб не налякати виробників.

Так на заводі KNDS у Касселі, Пісторіус заявив, що лише дронами не виграти жодного конфлікту – велика техніка й надалі залишається необхідною.

— зазначив Пісторіус.

Саме тому роль таких компанії як KNDS, які виготовляють сучасні зразки важкого озброєння та техніки (танки Leopard 2, артилерійські установки PzH 2000, RCH 155) тільки зростає. Їх задача – інтегрувати пілотовані та безпілотні системи в єдину мережу для захоплення та утримання територій, додав міністр.

Німецька індустрія є важливим партнером великої кількості країн-партнерів забезпечуючи і їх обороноздатність, що лише підвищує її вагу. І що важливо підтримує економіку регіонів Німеччини.

Про цю компанію ми говорили минулого разу, в констексті спроби уряду Німеччини придбати частку в 40%, однак через свої ж рішення поки не може цього зробити: 🇩🇪 Дві сторони німецького переозброєння: держава проти ринку

Пісторіус підтвердив ці плани і додав, що крім обороноздатності та економічного ефекту придбання KNDS потрібно «щоб гарантувати збереження ноу-хау та забезпечити Німеччині можливість і надалі працювати на рівних з її французькими партнерами».

Rheinmetall тим часом знову опинився в опалі німецького міністра. Причиною тому стала затримка поставки колісного БМП на базі Boxer з 30-мм гарматою австралійського виробництва. Угоду на поставку 123 БМП укладено ще в 2024 році з поставкою перших машин в 2025 році (KNDS теж приймає участь у виробнинцтві цих машин однак меншою мірою). Через цю затримку були відтерміновані навчання одного підрозділу Бундесверу.

– пояснив він причину відтермінування навчань.

До кінця 2026 року очікується поставка ще 11 машин. Це вже другий контракт Rheinmetall який опинився під загрозою. Пісторіус скасувавши контракт на поставку фрегатів в червні має всі важелі впливу на компанію яка набравши замовлень на понад 50 мільярдів євро не поспішає їх вчасно виконувати.

За словами Пісторіуса, всім має бути зрозуміло, що «такі затримки з поставками мають бути абсолютним винятком». За його словами, до кінця 2026 року планується поставка ще одинадцяти машин. Вони мають надійти вчасно.

Снаряди

Тим часом в Баварії розпочали будівництво нового заводу Rheinmetall з виробництва артилерійських снарядів, попит на які постійно зростає. Подія до якої доклалася і німецька бюрократія, яка спростила законодавство закріпивши пільговий режим в будівництві для оборонних компаній щоб вони мали змогу будувати та розширювати свої виробничі потужності швидше.

Згідно з заявами Rheinmetall, компанія є одним з небагатьох виробників боєприпасів, який охоплює весь виробничий ланцюг. Укріплення і розбудова цього ланцюгу є пріоритетом як для компанії так і для уряду якому потрібні стабільні поставки снарядів.

Виробництво компонентів порохових зарядів для артилерії та інших великокаліберних систем значно зростають: річне виробництво пороху зростає з 1700 тонн до 4200 тонн. Виробництво порохових модулів також зростає – з приблизно трьохсот тисяч одиниць наразі до понад одного мільйона одиниць на рік. З 2030 року Rheinmetall прагне виробляти 20 000 тонн порохового заряду щорічно та відповідно змінює свій виробничий процес: у майбутньому порох більше не буде вальцьовуватися, а переважно пресуватиметься з гранул для збільшення обсягів виробництва.

Танки та артилерія не можуть ефективно вести бойові дії без достатнього боєкомплекту. Виробництво якого є критично важливим і тому вже не може залежати від великої кількості іноземних постачальників. Rheinmetall пропонує уряду Німеччини стабільне та передбачуване забезпечення.

Космос

Космос відіграє важливу роль не тільки як ще один домен де ведуться конфлікти, а й як постачальник критичних розвідувальних даних та звʼязку. Без розвиненої космічної інфраструктури оборонна архітектура не буде повною, як сказав сам міністр – буде сліпою на одне око. В стратегії космічної безпеки Німеччини, прийнятої в кінці минулого року, передбачено виділити до 2030 року з оборонного бюджету 35 мільярдів євро на цю сферу. І знову постає питання чи готова індустрія.

На нинішньому етапі заплановано розгортання на низькій навколоземній орбіті сузір’я із понад 100 супутників. Реалізацію цього плану здійснює консорціум Airbus, Rheinmetall та OHB.

Компанія OHB – Orbital High Technology Bremen провідна німецька аерокосмічна компанія, яка спеціалізується на малих та середніх супутниках. І є центральним партнером німецьких національних високотехнологічних проектів. Крім того OHB працює і над іншим проектом разом з декількоми німецькими технологічними компаніями (Helsing, Hensoldt, Isar Aerospace) щоб побудувати супутники з кращими сенсорами з безперервним спостереженням незалежно від погоди з високоточною ідентифікацією в поєднанні з цілевказанням на основі штучного інтелекту щоб скоротити час на виявлення–нанесення удару.

Наступним, міністр відвідав Isar Aerospace – німецьку компанію яка розробляє ракети для постійного доступу до космосу для малих і середніх супутників. Ця компанія є важливим елементом циклу німецької космічної програми, яка, однак, повністю залежить від доступу до іноземних космодромів. Черга на які сягає пʼяти-семи років. Серед нових партнерів Норвегія, Канада та нові космодроми Великобританії, але цього недостатньо для автономії в цій сфері.

– оголосив міністр. А також відвідав і компанію Hensoldt яка виготовляє радіолокаційні системи та сенсори відкривши новий майданчик який об’єднує розробку, виробництво та інтеграцію оптронних систем в одному центральному місці.

Bundesverteidigungsminister Boris Pistorius hat am 23. Juli gemeinsam mit der Unternehmensleitung den neuen Hensoldt-Campus in Oberkochen offiziell eingeweiht. Wie Hensoldt mitgeteilt hat, bündelt die hochmoderne Anlage die Entwicklung, Fertigung und Integration optronischer Systeme an einem zentralen Standort und bietet Arbeitsplätze für rund 900 Beschäftigte. Hensoldt hat für den Neubau zirka 300 Millionen Euro bereitgestellt.

Завантажений місяць для міністра оборони Німеччини. Який продовжує тримати першість в рейтингу популярності серед усіх німецьких політиків, на другому – міністр-президент Баден-Вюртемберга Джем Оздемір (Зелені), а на третьому – міністр-президент Північного Рейну-Вестфалії Хендрік Вюст (ХДС). Фрідріх Мерц же займає 19 місце.

Незважаючи на активізацію співпраці на європейському рівні Німеччина все ще надає перевагу національним виробникам, що очевидно в контексті спроможностей – німецька індустрія демонструє здатність виконувати взяті на себе зобовʼязання. Питання ускладнюється коли до рівняння додаються інші країни які маючи одну-дві оборонні компанії з одним-двома продуктами і намагаються забезпечити їх виживання ставлячи під сумнів можливість подолання фрагментації оборонного ринку ЄС. Ця фрагментація зашита в саму конструкцію цього ринка, що ми бачимо на прикладі KNDS – франко-німецької компанії яка виготовляє танки Leopard для Німеччини і Leclerc для Франції, артилерійські установки PzH 2000, RCH 155 для Німеччини та Caesar для Франції. І за нинішніх умов її подолання можливе лише шляхом компромісу – хтось має пожертвувати національним танком, БМП, фрегатом чи літаком. А поки цього не сталося німецька оборонна індустрія поступово набирає оберти. Фінансування вже підготовлене. Однак, чи отримає індустрія ці кошти буде залежати тільки від неї та її здатності поставити законтрактовану продукцію у визначені терміни.

Останні роки засвідчили, що Європа втратила колишній статус-кво, який тримався на американській безпековій парасольці, дешевих російських енергоносіях та капіталізації торгівлі з КНР. Поки європейці борються зі стагнацією і вважають головною загрозою Росію, США досі плекають ідею відірвати Москву від Пекіна, послаблюючи міжатлантичну солідарність. А Оголошена у червні 2026 року концепція «НАТО 3.0» на принципах «неліберальної гегемонії» офіційно перетворила захист Старого Світу на суто «європейську проблему».

Ерозія євроатлантичного простору девальвує статтю 5 НАТО та підриває безпеку на субконтиненті, посилюючи ризики для Балтії. Для України, чия довготривала стратегія виживання та відбиття російської агресії безальтернативно опирається на майбутнє членство в Альянсі, ця прогресуюча дезінтеграція є критичним негативним фактором.

Трансформація ідейного простору

Занепад традиційних центристських сил у Європі та вождистська поляризація політикуму США зумовили системне зростання популярності неліберальних рухів. Їхня платформа базується на транзакційній зовнішній політиці, євроскептицизмі та правовому нігілізмі. Для України це створює критичний ризик скорочення або повного саботажу західної фінансово-військової підтримки.

Навіть без повної зупинки допомоги, зміна парадигми з ідеологічної на суто прагматичну здатна змусити Київ йти на важкі поступки в агропромисловому секторі, металургії та передачі оборонних технологій. Хоча поразка неліберальних сил на виборах в Угорщині 2026 року тимчасово послабила цей тренд, він залишається сталою структурною загрозою.

Російське спонсорство лише накладається на глибокі внутрішні кризи Заходу: старіння населення, фіскальні дефіцити, наслідки невдалої міграційної політики та вразливість медіапростору до інструментів постправди. Нелібералізм перетворився на постійний чинник євроатлантичної політики.

Нелібералізм: Франція

«Національне об’єднання» Марін Ле Пен (під керівництвом Жордана Барделли) лідирує в електоральних опитуваннях напередодні президентських виборів 2027 року. Попри декларативну підтримку суверенітету Києва, Ле Пен виступає проти надання фінансово-військової допомоги та інтеграції України до ЄС і НАТО, а її політсила досі виплачує російський кредит 2014 року.

Додаткову загрозу для статус-кво несуть і парламентські вибори 2027 року. На тлі критичного зростання держборгу Франції, праві обіцяють радикальне зниження податків, а ліві («Нескорена Франція», комуністи) — розширення видатків і зниження пенсійного віку. Обидва популістські курси загрожують дефіцитом та зниженням кредитного рейтингу Парижа.

У підході до України французькі ліві іронічно солідаризуються з правими на ґрунті пацифізму й антиатлантизму. Вони вимагають обмеження поставок зброї та блокування розширення НАТО, що сукупно формує довгострокові безпекові ризики для Києва.

Правий привид німецької політики

Крах колишньої німецької економічної моделі, що базувалася на дешевих енергоносіях із РФ та стабільному експорті до Китаю, на тлі фінансового тиску «зеленого переходу» спровокував суттєву радикалізацію німецького політикуму. Головну загрозу інтересам України наразі становлять крайні фланги, що віддалилися від центристського консенсусу: права партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) та ліві сили, частково переформатовані після відгалуження Союзу Сари Вагенкнехт. Ліві традиційно виступають проти надання Києву зброї, тоді як AfD вимагає повної зупинки підтримки України, скасування санкцій та відновлення «Північного потоку-2».

Головним електоральним ядром AfD залишаються східні землі (колишня НДР), де історично вкорінилася соціально-економічна та культурна сепарація «оссі». Партія успішно капіталізує протестні настрої через жорстку антиміграційну риторику, критику видатків на ЄС та вимогу повернути ядерну енергетику. Стратегічно на користь AfD грає так званий «брандмауер» — політичне засадниче правило поміркованих сил не вступати з нею в коаліції, що перетворило радикалів на ідеальний магніт для голосування «в піку» чинній владі.

Попри те, що на планових федеральних виборах 2029 року центристські гравці (ХДС/ХСС, СДПН, Зелені), ймовірно, утримають ізоляцію AfD, її вплив залишається системним. Популістський тиск уже сьогодні змушує мейнстрімні партії кооптувати елементи радикальної риторики, що розмиває довгострокову стратегічну єдність Берліна у підтримці України.

(Не)добросусідські відносини

Погіршення українсько-польських відносин за каденції президента Навроцького (партія «Право і Справедливість») ілюструє загальноєвропейський тренд посилення неліберальних сил. Публічні випади щодо історичної пам’яті та показний відбір у Володимира Зеленського ордена Білого Орла використовуються Варшавою як інструмент внутрішньополітичного тиску на прем’єра Дональда Туска.

Проте основою протиріч є економічна конкуренція агросекторів, яка раніше спровокувала «зернову блокаду», та побоювання Польщі щодо втрати дотацій ЄС у разі майбутнього вступу Києва до Союзу. Крім того, Варшава вбачає в Україні геополітичного суперника за лідерство у Східній Європі на тлі пробуксовування польського проєкту «Ініціативи Трьох Морів».

Оптимальною тактикою для України є ігнорування більшості риторичних звинувачень і залучення держав Західної Європи для медіації, оскільки деструктивна позиція Варшави наразі лише послаблює її власні позиції серед партнерів.

Європейський проект і його вороги

Головною стратегічною загрозою для європейського курсу України є потенційне зупинення та реверс інтеграційних процесів усередині ЄС. Цей тренд зумовлений можливим приходом до влади неліберальних євроскептичних сил (політсили Ле Пен, AfD, FPÖ, PVV Вілдерса, уряди Фіцо та Мелоні), що активно підтримується російським втручанням у виборчі процеси.

Ця дезінтеграція розгортається на тлі зростання глобальної анархічності. США відмовляються від ролі «світового жандарма», фокусуючись на протистоянні з Китаєм та перебудові фінансової системи на основі GENIUS Act і стейблкоїнів. Китай, зі свого боку, уникає відповідальності за міжнародний правопорядок. За цих умов ЄС залишається єдиним геополітичним проєктом, здатним захистити субконтинент від експансії зовнішніх акторів.

Сучасний євроскептицизм, навчений економічним провалом Брекзиту, прагне не виходу з ЄС, а його внутрішнього ідейного вихолощення. Це дозволяє європейцям кооперуватися з радикалами в окремих сферах (як-от міграційна політика), але водночас підриває інституційну міцність Об’єднання.

Попри відцентрові тенденції, проінтеграційні настрої на Заході та підтримка України залишаються сильними. Вікно можливостей для Києва досі відкрите, тому ключовим внутрішнім ризиком є сповільнення темпу реформ. Будь-які прояви корупції будуть миттєво інструменталізовані проросійськими діячами для дискредитації України в очах європейського виборця.

Критична залежність державних фінансів України від зовнішньої допомоги створює системний фіскальний ризик, особливо на тлі можливого приходу до влади в Європі неліберальних сил. Для нівелювання цієї загрози Києву необхідно трансформувати модель взаємодії з «донор-реципієнт» на рівноправне партнерство. Маючи унікальний бойовий досвід, Україна є стратегічним контрибутором європейської безпеки. Перспективи співпраці лежать в інтеграції з європейським ВПК (за умови захисту технологій), гарантуванні продовольчої стабільності та розгортанні протибалістичного щита на основі проєкту Freya.

Стратегічним завданням залишається утримання довгострокового загальноєвропейського консенсусу щодо підтримки України. На тактичному рівні пріоритетами є посилення санкцій проти РФ (насамперед щодо товарів подвійного призначення та тіньового флоту), а також конфіскація заморожених російських активів і стягнення кораблів тіньового флоту у ролі репарацій.

Михайло Шершун, аналітик Київського інституту національного інтересу спеціально для 12 зірок

Промова, виголошена Джуліано да Емполі в парижському Пантеоні, щоб перебудувати Європу в епоху хижаків.

Драма Європи полягає в тому, що вона зробила Жана Моне нудним. Цей неймовірний персонаж, який десятиліттями подорожував світом, переживаючи неймовірні пригоди та невтомно переслідуючи шалену ідею об’єднаної Європи, перетворився на припалу пилом фігуру, на опудало батька-засновника, якого зручно цитувати у найбанальніших промовах про стан Союзу.

Протягом наступної години я намагатимусь насамперед повернути Жану Моне його притаманне безумство, згадавши кілька епізодів з його життя.

Потім я спробую дослідити його спадщину і те, що приклад Жана Моне означає для нас сьогодні.

Один із небагатьох позитивних аспектів темного періоду, який ми переживаємо, полягає в тому, що ми розуміємо історію, ми відчуваємо її в найглибших куточках нашої душі.

Раніше ми читали хроніки першої половини XX століття, і вони здавалися нам далекими, чимось трагічним і застарілим. Ми вивчали їх із певним відстороненням, ніби вони не стосувалися нас безпосередньо. Сьогодні ж, навпаки, ми читаємо розповіді про ці події голосами свідків тієї епохи і тремтимо разом із ними, бо їхнє становище – це також і наше становище.

Тепер ми розуміємо, ба більше, ми відчуваємо те, що Стефан Цвейг мав на увазі, коли писав у 1936 році:

Це ранкове зітхання полегшення, коли, увімкнувши телефон, ми виявляємо, що за ніч на світовій арені не сталося нічого особливо небезпечного: сьогодні ми його знаємо.

Але якщо ми змушені страждати, відчувати на власному тілі найтемніший бік історії, ми, можливо, також можемо віддати належне і краще, ніж будь-коли, зрозуміти чоловіків і жінок, які зуміли протистояти темряві. Усіх тих, хто після Другої світової війни заклав основи одного з найдовших періодів миру та процвітання в історії людства.

Пригода

Жан Моне – один із них. І, можливо, серед усіх, саме його приклад є найбільш важливим. Але для того, щоб він міг надихати нас, його потрібно насамперед звільнити від шару пишності та риторики, яким його вкрили за останні десятиліття.

І для цього найкращий спосіб – можливо, почати не з тієї центральної ролі, яку він відіграв у будівництві Європи, і не з майже неймовірних досягнень, які відзначили його шлях як державного діяча та далекоглядного будівельника, а радше з кількох більш інтимних епізодів.

Я згадаю лише три з них.

Перший повертає нас у 1906 рік. Жану Моне вісімнадцять років. Два роки тому він залишив провінцію Коньяк і навчання заради стажування в лондонському Сіті; тепер його відправляють до Північної Америки як представника сімейного бізнесу. Спочатку він висаджується в Канаді, а потім подорожує американським Заходом. Там він відкриває для себе світ без кордонів, де Європа здається вже далекою, майже незначною.

Одного разу він приїжджає на ферму посеред пустки. Намагаючись дістатися до ферми скандинавських колоністів, які були палкими споживачами коньяку, він запитує коваля про засоби пересування. Не перериваючи роботи, чоловік відповідає, що їх немає, а потім, вказавши на коня, просто пропонує йому взяти його і повернути потім на те саме місце. Ця довіра здається йому природною.

«Я був далеко від Коньяку та країн писаного права, – коментує Жан Моне у своїх Мемуарах. – В Америці я всюди знаходив це враження, що там, де простір не обмежений, довіра не вимірюється».

Протягом майже восьми років він так подорожує світом – Північна Америка, Скандинавія, Росія, Єгипет. До майже нерухомої стабільності європейського суспільства в його розумі додається динамізм світу, що розширюється.

Другий епізод стосується приватного життя, але він по-своєму не менш показовий. У липні 1934 року Жан Моне залишає Шанхай, де він працює інвестиційним банкіром і близький до Чан Кайші, щоб вирушити до Москви. Там він зустрічає Сільвію Джанніні, з якою познайомився п’ятьма роками раніше: миттєве кохання з першого погляду, якому заважала серйозна перешкода, оскільки вона на той час була заміжня, а розлучення в тогочасній Європі було практично неможливим.

Моне підходить до труднощів так, як він робитиме це завжди: розширюючи рамки.

Єдиною країною, де розлучення тоді було доступним, був Радянський Союз. Тому вони обоє призначають там зустріч – він їде з Далекого Сходу, вона зі Швейцарії, де живе зі своєю дитиною. За кілька днів Сільвія стає радянською громадянкою, отримує розлучення, і вони негайно одружуються перед від’їздом. Моне пізніше згадуватиме цей епізод як «найкращу справу у своєму житті». Їхній союз триватиме сорок п’ять років, до смерті Сільвії у 1979 році, і стане для нього важливою опорою.

Третій епізод уже не належить до приватної сфери, але він вражаюче висвітлює масштаб його впливу. У грудні 1940 року Франклін Д. Рузвельт виголошує відому радіопромову, в якій представляє Сполучені Штати як «арсенал демократії». Цей вираз належить Жану Моне.

Прибувши кількома місяцями раніше до Вашингтона після краху Франції, він уже зарекомендував себе як ключовий співрозмовник в американській адміністрації. У ноті Державного департаменту його тоді називають «натхненником нашої оборони».

У наступні два роки він відіграє вирішальну роль у розробці Victory Program («Програми перемоги»). Не будучи технічним фахівцем, він нав’язує метод: точно оцінити військові потреби, порівняти їх із промисловими можливостями та виявити розрив. Моне невтомно виступає за логіку достатку – краще, за його словами, мати на десять тисяч танків більше, ніж на один менше. Таким чином він допомагає переконати адміністрацію Рузвельта подвоїти виробничі цілі.

Цей процес завершується посланням Рузвельта до Конгресу 6 січня 1942 року, яке встановлює промислові цілі безпрецедентного масштабу. Менш ніж через місяць після вступу у війну Сполучені Штати розпочали вирішальні виробничі зусилля. Кейнс пізніше стверджуватиме, що Моне «скоротив війну на рік».

Приклади такого роду можна помножувати. Але самі по собі вони дають уявлення про абсолютно непересічну особистість і життєвий шлях. Про безумний – і шалено авантюрний – космополітизм.

Пригода, за словами Джорджо Агамбена, – це те, що змушує щось або когось постати, що формує ідентичність, що дає ім’я: «Пригода – це буття в міру того, як воно стається». На початку Повісті про Грааль Кретьєна де Труа, перед від’їздом, герой не має імені. Лише наприкінці він дізнається, що його звуть Персеваль Галльський.

Життя Жана Моне – це пригода. Але його праця також, його головна праця, Європа, якою ми її знаємо сьогодні, – це пригода.

Ми не будемо тут відтворювати весь цей шлях. Але, знову ж таки, трьох моментів – трьох справжніх пригод – достатньо, щоб зрозуміти, чому Жана Моне стали вважати одним із батьків-засновників Європейського Союзу.

Перший відбувся у 1914 році, на самому початку Великої війни. Жану Моне двадцять шість років. Він не обіймає жодної офіційної посади, представляє лише самого себе і може спиратися лише на досвід, здобутий на місцях під час своїх подорожей. Звільнений від військової служби за станом здоров’я, він вирішує служити інакше. Для нього очевидна одна річ: абсурдно, що Франція та Велика Британія, союзники проти Німеччини, організовують постачання сировини окремо. Інтуїція проста; її реалізація – вкрай малоймовірна. І все ж, у розпал битви на Марні, Моне вдається зустрітися з головою Ради міністрів Рене Вівіані та переконати його в необхідності тісної координації між двома країнами. Направлений до Лондона, він до кінця війни присвячує себе цій роботі з організації та раціоналізації, залишаючись у відносній тіні. Ця діяльність, тим не менш, є вирішальною: вона допомагає надати зусиллям союзників матеріальної узгодженості, без якої перемога була б під загрозою.

Другий епізод відбувається в червні 1940 року. Поразка Франції здається неминучою. Моне, який відмовляється миритися з очевидністю капітуляції, підтримує ідею, водночас сміливу та відчайдушну: ідею негайного і повного союзу між Францією та Великою Британією. У ноті під назвою Anglo-French Unity він пропонує злиття двох держав: єдиний уряд, єдиний парламент, єдина армія.

Всупереч усім очікуванням, йому вдається переконати Черчилля, його кабінет і генерала де Голля, який тоді перебував у Лондоні. 16 червня де Голль сам диктує текст телефоном Полю Рейно. Протягом кількох годин гіпотеза спільного суверенітету, народжена в умовах крайньої терміновості, постає як реальна можливість. Але того ж вечора Рейно замінює маршал Петен, який обирає шлях перемир’я. Проєкт негайно зникає. Тим не менш, він залишається вражаючим прецедентом: ідеєю про те, що європейські нації можуть, якщо цього вимагають обставини, піти аж до політичного об’єднання, щоб зустріти свою долю.

Нарешті, вирішальний момент. У 1950 році Жан Моне пропонує Роберу Шуману об’єднати з Німеччиною управління вугіллям і сталлю. Паризький договір 1951 року, який заснував Європейську спільноту вугілля та сталі (ЄСВС), втілює цю інтуїцію. Вперше шість держав погоджуються передати частину свого суверенітету спільному незалежному органу, відповідальному за організацію ключового сектора їхньої економіки. Вибір вугілля та сталі не випадковий: йдеться саме про ті ресурси, які живили європейські війни. Розміщення їх під спільним управлінням означає зробити новий конфлікт між Францією та Німеччиною не лише немислимим, а й матеріально неможливим.

Саме в цей момент Жан Моне повною мірою входить в історію. Але саме тут криється і великий парадокс Жана Моне та європейського будівництва: надзвичайна пригода, яка призводить до своєї протилежності – до нудьги. Не випадково, а стратегічно.

Наприкінці Другої світової війни деякі вважають, що Європу потрібно об’єднати. Вони роблять гучні заяви, заклики, організовують конференції. Жан Моне не входить до їхнього числа. Коли у 1948 році Черчилль намагається запустити проєкт Сполучених Штатів Європи в Гаазі, Моне туди не їде. Для нього йдеться не про те, щоб проголосити європейську єдність, а про те, щоб зробити її необхідною, конкретною, майже неминучою, закріпивши її у спільних матеріальних інтересах.

Саме в цьому, я вважаю, полягає справжній геній Жана Моне. Європейська нудьга – це не плід випадковості, а чіткий і продуманий політичний проєкт. Наступного дня після Другої світової війни Моне розуміє, що союз є водночас необхідним і неможливим. Необхідним, щоб запобігти нескінченному повторенню історії братовбивчих конфліктів. І неможливим, тому що населення, попри все, цього не хоче. До речі, навіть у наступні роки кількість членів Європейського федералістського руху ніколи не перевищувала 250 000 осіб.

Ось чому Моне вирішує піти іншим шляхом: шляхом технічних угод. Спочатку щодо вугілля та сталі, потім у дедалі ширшому спектрі галузей, аж до створення заплутаної мережі відносин і спільних інтересів, яка перетворює Європейський Союз на доконаний факт, на технократичну конструкцію, наділену власною неблаганною логікою.

У політиці нудьга – це грізна зброя. Якщо вам вдасться зробити тему настільки нудною, що всі втратять до неї інтерес, ви зможете робити все, що захочете. Американський письменник Девід Фостер Воллес розповідає у Блідому королі, як республіканці побудували в США двошвидкісне суспільство, сприяючи безмежному збагаченню одних і поглиблюючи нерівність через податкову політику. І він пише: «Справжня причина, чому американські громадяни не усвідомлювали – і досі не усвідомлюють – цих конфліктів, цих трансформацій і того, що в них розігрується, полягає в тому, що все питання політики та податкового адміністрування є нудним. Масштабно, вражаюче нудним...».

Ось так нудьга та апатія стають свого роду політичним інструментом.

Так було і з Європою чиновників, принаймні до Маастрихта і, частково, до наших днів. Треба зняти перед ними капелюха: їм вдалося приховати одну з найзахопливіших політичних епопей в історії за нескінченною серією правил про колір рятувальних жилетів та діаметр піци.

Перед обличчям хижаків

Європейський Союз, безперечно, є найпрекраснішим політичним проєктом минулого століття: перша в історії спроба створити наднаціональне об’єднання в мирний час, без зброї та погроз, на основі вільного волевиявлення народів. Жоден інший політичний проєкт не є більш захопливим; проте протягом останніх сімдесяти років Європа будувалася не гучними промовами. Вона будувалася шляхом плетіння дедалі щільнішої мережі правил, які призвели до дедалі сильнішої інтеграції нашого континенту.

Ця стратегія мала успіх, який перевершив усі найоптимістичніші очікування.

Проблема сьогодні полягає в тому, що недотримання правил стало повсюдно найшвидшим способом завоювати владу і найнадійнішим способом її зберегти. «Перше, що треба зробити, – це вбити всіх законників», – каже Шекспір. Вірніше, Дік Різник у «Генріху VI», коли ставить питання про першу ініціативу під час повстання. Сьогодні це програма всіх хижаків, які хочуть позбутися будь-яких стримуючих факторів для своєї влади: націонал-популістських лідерів, розкутих автократів, нових олігархів від технологій.

Перед обличчям цієї ситуації європейці, які обурюються, голосно кричать, називаючи своїх ворогів неосвіченими та варварами, нагадують того перського царя, який, за Геродотом, наказав своїм солдатам відшмагати море батогами, щоб покарати його за те, що воно стало на заваді його планам.

Марно просто засуджувати хижаків, які нас оточують і які засновують свій успіх на недотриманні правил. Потрібно зрозуміти силу цієї моделі.

У таких суспільствах, як наше, дедалі більша частина громадян, справедливо чи ні, має відчуття, що система заблокована, що проблеми залишаються тими самими, і що голосування за того чи іншого політика абсолютно нічого не змінює. У такому контексті хижаки вриваються, пропонуючи справжню форму дива.

У теології диво відповідає прямому втручанню Бога, який обходить звичайні правила земного існування для створення надзвичайного факту; логіка Трампа та інших націонал-популістських лідерів така сама. Порушувати правила – і дуже часто закони – стверджуючи, що це принесе результат для вирішення проблем, які турбують їхніх виборців.

Перед обличчям такого роду наступу відповідь тих, хто обмежується закликами до поваги до правил і процедур, ризикує здатися слабкою. Не тому, що вона не є правильною. Очевидно, що без поваги до правил і процедур не може бути ні демократії, ні правової держави, ні тим більше європейського будівництва в тому вигляді, в якому воно замислювалося досі. Тому всі ті, хто прагне захистити демократію або захистити Європу, мають рацію.

Але їхні зусилля не можуть цим обмежуватися. Оскільки ми ризикуємо дати формальну відповідь на фундаментальний виклик. Громадяни просять вирішити їхні проблеми, а не дотримуватися форм.

Популістські лідери зосереджуються на суті або, принаймні, вдають це. Вони обіцяють вирішити реальні проблеми людей: злочинність, імміграцію, вартість життя. Якщо ліберали, прогресисти, хороші демократи та проєвропейці ховатимуться виключно за захистом форм та інституцій, які дедалі більша частина виборців вважає неефективними, вони приречені на те, що їх змиє.

Момент вимагає від європейців здатності переосмислити себе, а не лише захищатися.

Ось чому нам знову потрібен Жан Моне. Що б він зробив на нашому місці?

Це не риторичне запитання. Він сам, я думаю, оцінив би його, бо був істотою, повністю спрямованою в майбутнє, його цікавило лише майбутнє. Саме з цієї причини він навіть не хотів публікувати свої «Мемуари» (що було б жахливою втратою...). «Чи можна уявити мемуари, які б згадували майбутнє?», – запитав би він свого друга, історика Жана-Батіста Дюрозеля.

Але якщо це не риторичне запитання, слід уникати відповіді на нього кліше: «Якби довелося починати спочатку, я б почав із культури». По-перше, тому що Моне ніколи не вимовляв цієї фрази в такій формі. А по-друге, вона помилкова: стратегія Моне була правильною; якби він почав із культури, він ніколи б не досяг того, чого досяг.

Справжній урок Жана Моне складніший. Метод Моне спирається на три основні елементи. Перш за все, це дуже чітке і надзвичайно амбітне бачення, яке постійно спрямовує кожну з його дій. Андре Базен сказав би, що погані кінорежисери не мають жодної ідеї, хороші мають багато, але великі мають лише одну. У Жана Моне є одна велика ідея: союз між народами і, зокрема, союз між європейськими народами.

Моне – найпрагматичніша людина у світі, але те, що живить його прагматизм, – це найблагородніший ідеал: Сполучені Штати Європи.

Другий елемент дій Моне полягає в майже пророчій здатності знаходити в кожній ситуації, навіть найбезнадійнішій, точну точку опори, на яку можна натиснути, щоб запустити доброчесну динаміку.

Для цього потрібна технічна експертиза, яку Моне плекав перш за все завдяки надзвичайному колу соратників, якими він оточував себе все життя. Підлеглі обожнювали його. Він дарував їм п’янке відчуття перебування в самому центрі подій та творення історії.

Моне – не технократ, але він завжди відштовхується від технічного, конкретного важеля, про який знає: якщо йому вдасться привести його в дію, все інше може випливати з цього. На початку п’ятдесятих років вугілля та сталь явно були цим важелем, іскрою, яка запустила ланцюгову реакцію, що триває до наших днів.

Третій момент: Жан Моне бруднить руки роботою. Він не обмежується плеканням широкого бачення та визначенням точного технічного рішення. Він мобілізується з усією силою своєї енергії та тактичного розуму, спираючись на свою величезну мережу зв’язків по всьому світу, щоб рухати справи вперед. І він не зупиняється, поки не досягне цього або, принаймні, поки не вичерпає всі шляхи для цього.

Історія двох років, що відділяють представлення плану Шумана від ратифікації договору про заснування Європейської спільноти вугілля та сталі, мала б бути обов’язковим предметом для будь-якого студента, що вивчає державну політику. З неї постає Жан Моне, який, як кажуть в Італії, був здатний примирити два порожні стільці, настільки чудовими є його дипломатичні таланти та здатність постійно адаптуватися до обставин для досягнення своєї мети. Залишаючись у метафорі великого режисера, він був трохи схожий на Фелліні, коли той переписував сценарій своїх найвеличніших фільмів під час зйомок.

Саме це неймовірне поєднання бачення, технічної компетентності та здатності до виконання робить Жана Моне абсолютно винятковою особистістю.

Як сказав би Александр Кожев, єдині мислителі, які мають значення з історичної точки зору, – це ті, чия думка втілилася в інституціях. Жан Моне – один із них. Він мав звичку говорити, що ніколи не обіймав посади, яку б не створив сам.

Якби ми вирішили застосувати урок Жана Моне до нашої епохи, ми мали б атакувати ці три фронти одночасно: бачення, важіль і виконання.

Перш за все, з точки зору бачення, виклик, кинутий хижаками – якщо ми погодимося розглядати його в позитивному ключі, що, звичайно, важко, але необхідно, якщо ми дійсно хочемо боротися з ними, а не просто вдавати це – полягає, як я вже казав, у розширенні поля можливого. Зрештою, саме в цьому полягає весь шарм Трампа.

«Ви кажете, що це неможливо? Що ж, я доведу вам протилежне, настільки, що я це роблю». Звісно, очевидно, що багато їхніх чудес зазнають невдачі, і очевидно, що, з нашої точки зору, Путіни, Трампи тощо розширюють насамперед сферу найгіршого.

Але тим не менш, це розширення сфери можливого слід сприймати серйозно. Якщо всі порушення, які вони вчиняють, є можливими, то для європейців точно має бути можливим бути більш амбітними.

Я не думаю, що це випадковість, що сьогодні європейці, відомі своїм реалізмом, дедалі частіше і рішучіше закликають до Сполучених Штатів Європи. Дійшовши до цього етапу нашого шляху, стає зрозуміло, що у нас є вибір: повернути назад або переступити поріг, рішуче ставши на шлях ідеального та прагматичного федералізму, на який Маріо Драгі вказує нам уже довгий час.

Протягом останніх десятиліть проєвропеєць став істотою обережності, а не завоювання, що дозволило його опонентам узурпувати зміни, тоді як вони пропонують лише згубне повернення назад. Сполучені Штати Європи залишаються, на мій погляд, єдиною відповіддю, що відповідає сучасним викликам, єдиною революцією, яка – як писав Жан Моне – «хоче дозволити новий розквіт нашої цивілізації та нове відродження».

Сьогодні кожен із нас може сісти за кермо і проїхати три тисячі кілометрів до Таллінна, не перетинаючи жодного кордону і не змінюючи валюти. Диво, неуявне, якщо згадати історію, яка передувала нам. Сьогодні тільки від нас залежить відкрити заново епічний бік європейського будівництва.

Це, звісно, міноритарна позиція. Але в новій інформаційній екосистемі саме крайнощі генерують енергію. Ми бачили це на прикладі ультраправих, які, стартувавши з дуже невеликої бази, зуміли переламати ситуацію на свою користь. Проєвропейці також повинні мати можливість розвиватися в цьому контексті. Ось чому нам потрібна меншість активістів, яка підтримує мрію про Сполучені Штати Європи.

Це займе час, ми досягнемо цього крок за кроком, за допомогою коаліцій добровольців, як це було досі, але це горизонт, який ми не повинні втрачати з виду.

Другий момент. Добре цілитися, знайти вирішальну точку, з якої випливають усі інші. На початку 50-х років Моне виходив із вугілля та сталі, тому що це було нервом війни. Сьогодні еквівалент очевидний: це цифрові технології та, навіть більше, штучний інтелект.

Один із найвпливовіших і найбільш тривожних соціопатів Кремнієвої долини Марк Андріссен опублікував п’ятнадцять років тому свій маніфест під назвою «Software Is Eating the World» («Програмне забезпечення пожирає світ»). Його теза полягала в тому, що поступово розвиток цифрових технологій завоює всі сфери економічної та людської діяльності взагалі. П’ятнадцять років по тому кожен може переконатися, що цей процес добігає кінця і що програмне забезпечення почало пожирати останні бастіони державного суверенітету: військові дії, контроль над територією, монополію на насильство.

Вугілля та сталь сьогодення – це цифрові технології та штучний інтелект; йдеться про те, щоб знайти спосіб помістити їх у саме серце переосмислення Європи. Якби Моне був серед нас, він, без сумніву, не намагався б конкурувати лоб у лоб із великими державами на всіх теренах; він би визначив структурувальний важіль і прагнув би створити там організовані взаємозалежності.

У нас немає часу заглиблюватися в деталі, але ініціатив і пропозицій, які зараз лежать на столі, не бракує. Серед усіх тих, що відкриваються перед нами, йдеться про те, щоб визначити ту, яка зможе запустити нову ланцюгову реакцію, подібну до тієї, яку план Шумана запустив на початку 50-х років.

Але щойно нитку знайдено, її потрібно тягнути. Це третя частина методу Моне: виконання, налаштування механізму, терпляча розбудова політичного консенсусу, який дозволить втілити його бачення в життя. Саме на цьому рівні, порівняно з епохою Жана Моне, ми натрапляємо на «слона в кімнаті».

За часів Жана Моне Америка була найпотужнішим промоутером і каталізатором європейської інтеграції. Якщо сьогодні ми святкуємо День Європи 9 травня, у день представлення плану Шумана, розробленого Моне, то це тому, що через два дні, 11 травня, сам Шуман мав поїхати до Лондона на зустріч міністрів закордонних справ союзників, для якої Дін Ачесон, держсекретар США, попросив його представити план щодо відносин Франції з Німеччиною.

Саме свято Дня Європи народжується з американського дедлайну!

Сьогодні цей ресурс не просто зник, наші колишні союзники тепер обертаються проти нас, відкидаючи будь-яку форму європейської інтеграції – риса, яку вони поділяють з іншими геополітичними хижаками.

Натомість з’явився новий фактор, якого Моне не мав у своєму розпорядженні: європейська громадська думка в зародку, що є плодом тієї самої стратегії, яка зрештою об’єднала континент. Там, де після війни Моне доводилося діяти майже таємно – через відсутність будь-якої народної підтримки та перед обличчям виснажених і глибоко розділених народів, – сьогодні ми маємо підґрунтя очікувань. Попри свої обмеження та фрагментацію, вимальовується європейська думка, яку опитування Eurobazooka від Grand Continent підтверджують вражаючим чином. Вони показують прихильність до Союзу, яка різко зростає в міру криз, через які ми проходимо, майже скрізь, і, ба більше, дуже сильне очікування дій у ключових сферах, починаючи з оборони та технологій.

Таким чином, існує запит на Європу, який перевищує нинішню політичну пропозицію. Там, де Моне мусив випереджати думки, тепер можна, принаймні частково, спиратися на них. Нам потрібні політичні підприємці, здатні цим скористатися.

Сьогодні ми не маємо розкоші чекати, поки з’явиться новий Жан Моне, щоб витягнути нас із біди. Щонайменше, ми не бачимо, щоб хтось з’являвся на горизонті. З іншого боку, ми можемо поставити собі за мету сприяти появі форми «колективного Моне».

Таке побажання і запрошення я хотів би адресувати вам: давайте спробуємо стати разом колективним Жаном Моне.

Завдання може здатися важким. Але в історії Жана Моне є й дещо інше, крім мужності, дещо інше, крім бачення та наполегливості.

Є більш стримана, більш м’яка частина, до якої я хотів би звернутися на завершення.

Жан Моне також був людиною, яка вміла жити. Я розповідав вам про його велике кохання. Я міг би описати його почуття дружби та його доброту: Чан Кайші говорив про нього, що він міг би стати великим генералом, якби не був таким добрим до своїх підлеглих.

У своїх мемуарах Поль-Анрі Спаак згадує якість страв, які подавали за столом Жана Моне. У 1942 році в Алжирі, де він відіграє вирішальну роль, Моне живе за містом, у чудовому оточенні римських руїн, напоєному пахощами дикого чебрецю, залитому чистим середземноморським світлом, із великою кількістю квітів і птахів.

Повернувшись до Франції, він оселяється в чарівному будинку з солом’яною стріхою в Ужарре, в самому серці лісу Рамбуйє, де проведе решту свого життя. Сьогодні його архіви зберігаються на фермі Доріньї в Лозанні, в іншому чудовому місці.

Це може здатися анекдотичним, але це не так.

Вороги Європи не такі. Вони не шукають краси, бо не знають, що це таке. Вони витрачають величезні ресурси, щоб оточити себе потворністю. Досить подивитися на вибір нерухомості Трампа, палаци, які будує собі Путін, бункери технологічних олігархів. Вони хочуть жити вічно, але цікаво чому, адже вони не справляють ні на мить враження, що вміють насолоджуватися життям.

Якщо сьогодні Європа і втратила деякі позиції, вона залишається місцем, де всі хочуть жити. Навіть ті, хто її ненавидить. Недавнє опитування серед молоді з вищою освітою ставить шість європейських країн у першу десятку. Сполучені Штати, які були номером один, сьогодні вже не входять до першої десятки.

Протягом історії мистецтво жити завжди було протиотрутою від будь-якого тоталітаризму. Бо тоталітарне прагнення – релігійне чи технологічне – полягає в тому, щоб контролювати час, стандартизувати поведінку. Його мрія полягає в тому, щоб людина була зведена до машини, передбачуваної, одноманітної, прозорої. Якість життя – це повна протилежність. Свобода, задоволення, каприз і втрата часу. Все те, що робить індивіда унікальним і що ми повинні мати можливість захистити і змусити процвітати в новому вимірі цифрових технологій та штучного інтелекту.

Наша місія сьогодні – заново винайти європейське мистецтво жити, яке б відповідало викликам нашої епохи. Завдання може здатися скромним, проте воно є найвирішальнішим.

Ми не досягнемо цього, не надихаючись найблагороднішими якостями Жана Моне: його мужністю, його відкритістю розуму, його стратегічним інтелектом та наполегливістю. Але для цього нам також знадобиться, і, можливо, насамперед, його радість, його почуття дружби та його смак до життя.

Цей текст був виголошений у Пантеоні 1 липня 2026 року в рамках циклу лекцій «Le Grand Continent au Panthéon» у партнерстві з Центром національних пам’яток.

(Перекладено за оригіналом)

(0:00) Вступ. Чому українсько-польські відносини в контексті євроінтеграції нетипова тема для проекту 12 зірок.

(3:03) Інцидент з орденом Білого Орла: політична, не історична суперечка. Штучність та вибірковість польської реакції.

(9:05) Справжні причини конфлікту: страх аграріїв яким користуються Польська селянська партія і ПіС та страх Польщі втратити геополітичний вплив через вступ України до ЄС.

(16:08) Внутрішньопольська суперечка: Навроцький проти Туска. ПіС використовує Україну як зброю проти коаліції Туска.

(21:40) Брюссель як арбітр: чому він не втручається публічно. Можлива непублічна медіаторська роль Берліна.25:26 Історичні прецеденти: як ЄС вирішує такі конфлікти. Три кейси: Греція-Македонія-Болгарія, Австрія/Угорщина-Чехія, Словенія-Хорватія.

(41:41) Польща 90-х vs. Польща сьогодні. Деградація політичного дискурсу.

(44:44) Особисті роздуми: провінційність, як спільна хвороба Центрально-Східної Європи, роль церкви як противаги – примирення і трансцедентність.

(59:52) Підсумок і завершення. Паралель з Віллі Брандтом, важливість медіаторів (Берлін, Брюссель), різниця у ступені політизації теми в Польщі і Україні, заклик до зрілості нації.Слухайте журнал там, де вам зручно: https://linktr.ee/12starsТелеграм-канал: https://t.me/XIIsterneАрхів текстів: https://xllsterne.substack.com/

Минулого разу ми поговорили про Центрально-Східну Європу. Яка зіштовхнулася з демографічними і соціальними проблемами які ставлять стратегічні обмеження для нарощування військових спроможностей країн регіону. Однак, темп цих країн очевидний – вони далеко від безпосередньої зони конфлікту тому рухаються своєю швидкістю.

Позиційний глухий кут у війні з Україною та системні проблеми в економіці РФ можуть змусити Кремль підвищити ставки через пряму агресію проти НАТО. Найбільш вразливим регіоном є Балтія – логістично ізольований «острів» із протяжним кордоном з Росією та Білоруссю. Водночас спроможність Альянсу реально застосувати Статтю 5 викликає сумніви, особливо після початку другої каденції Дональда Трампа.

До 2022 року доктрина НАТО базувалася на концепції «стримування через покарання». Вона передбачала, що у разі нападу сили східного флангу вестимуть оборонні бої з відступом на захід, обмінюючи території на час (плани допускали втрату до 40% Польщі чи повну окупацію Балтії). Згодом основні війська Альянсу підходили б із Заходу для деокупації.

Проте оприлюднені докази геноцидних практик ЗС РФ в Україні змусили союзників відкинути цей підхід. Альянс перейшов до стратегії «стримування через відмову» (запобігання). Нова концепція вимагає зупинки та знищення агресора безпосередньо на кордоні, щоб запобігти окупації та жертвам серед цивільних. Через непевність щодо позиції США, Польща та країни Балтії наразі самостійно й форсовано нарощують спроможності для захисту кожного метра землі.

Балтійські людські резерви

Гостра диспропорція у чисельності військ, бойовому досвіді сучасної війни та стратегічній глибині порівняно з РФ змушує Таллінн, Ригу та Вільнюс критично покладатися на допомогу союзників. Національні збройні сили регіону мають завдання стримати перший удар і виграти час для реакції НАТО за аналогією з Україною весною 2022 року. Через це балтійські держави є лідерами Альянсу за оборонними видатками, спрямовуючи на цю сферу близько 4% ВВП з планами розширення до 5%. Головним обмежувальним чинником є демографія: сукупне населення Балтії становить лише 6 мільйонів осіб, які страждають від старіння та депопуляції, що суттєво лімітує мобілізаційний резерв.

Естонія утримує понад 8 тисяч військових (дві піхотні бригади) та резерв у 43 тисячі осіб, де 25–35 тисяч можуть мобілізуватися за 36 годин. Це єдина країна в регіоні, яка не скасовувала призов після Холодної війни (термін 8 або 11 місяців, а з 2027 року – 12). Також розгорнуто мережу добровольчих військ територіальної оборони «Кайтселійт» чисельністю до 20 тисяч осіб.

Латвійська армія налічує майже 18 тисяч військовослужбовців (одна механізована бригада) та 38 тисяч резервістів. До складу ЗС входять чотири бригади добровольчого ополчення «Земессардзе» (до 10 тисяч осіб). Рига повернула обов’язкову службу за призовом для чоловіків віком 18–27 років лише з 2024 року, і цей механізм наразі перебуває на етапі налагодження.

Литва утримує найбільше регулярне угруповання – 23 тисячі військових (дві механізовані та одна кадрована піхотна бригада), а також до 5 тисяч Добровольчих сил охорони краю. Вільнюс відновив призов ще у 2015 році як реакцію на анексію Криму. Призов охоплює чоловіків віком 18–22 роки на основі лотереї, тривалість служби переважно становить 9 місяців.

Усі три держави активно покращують мобілізаційну інфраструктуру, проте структурні ліміти демографічної бази обмежують кадрове розширення регулярних армій. Відтак оборонна доктрина Балтії критично спирається на добровольчі сили територіальної оборони, спільні міждержавні навчання та форсоване переймання українського досвіду ведення сучасної війни дронів.

Укріплення кордонів

Попри доктринальне списання статичної оборони після Другої світової війни через фактор ядерної зброї, україно-російська війна довела її високу актуальність. Стрімкий розвиток засобів розвідки та дронів унеможливив швидкий прорив бронетехніки, що яскраво продемонструвала лінія Суровікіна у 2023 році.

Як наслідок, з 2024 року східний фланг НАТО форсовано укріплює кордони з РФ та Білоруссю. Проєкт «Балтійської оборонної лінії» передбачає створення протитанкових ровів, бетонних загороджень, бункерів та систем РЕБ. Головним ризиком ініціативи є рішення мінувати лінії лише у разі прямої воєнної загрози. Цей проєкт синхронізовано з польською програмою «Східний щит» (понад 700 км комплексних фортифікацій, завершення у 2028 році).

Головна мета цих укріплень – зупинити або максимально затримати загарбників безпосередньо на кордоні. Це має захистити цивільне населення від окупації та геноциду, забезпечити евакуацію і виграти час для повної мобілізації союзників по Альянсу.

Союзники і гості

Починаючи з 2022 року, Північноатлантичний альянс посилює військову присутність на Східному флангу, розгортаючи у дев’яти державах регіону Передові сухопутні сили НАТО. Управління цим контингентом розподілене: сили в Польщі та Литві підпорядковані штабу багатонаціонального корпусу «Північний Схід» у Щецині (Польща), тоді як підрозділи в Латвії та Естонії з літа 2026 року перейшли під юрисдикцію штабу 1-го Німецько-Нідерландського корпусу.

Міжнародні війська сукупною чисельністю близько 10 тисяч військовослужбовців наразі дислокуються на трьох ключових базах: Тапа (Естонія, рамкова держава – Велика Британія), Адажі (Латвія, рамкова держава – Канада) та Рукла (Литва, рамкова держава – Німеччина). Ефективність цих з’єднань, що складаються з підрозділів понад десятка країн, викликає дискусії щодо їхньої здатності швидко інтегруватися в єдину бойову вертикаль національних армій та готовності до ведення сучасної високотехнологічної війни дронів.

З огляду на послаблення стратегічної залученості США, ініціативу переймають європейські лідери. Зокрема, Німеччина до кінця 2027 року планує повністю розгорнути у Литві 45-ту танкову бригаду. Докорінно змінилася й доктринальна місія сил НАТО: якщо раніше вони відігравали роль політичної «розтяжки» (чиї втрати мали автоматично гарантувати вступ Альянсу у конфлікт), то сьогодні їхнє завдання – з перших хвилин агресії вступити в бій і утримати кордон.

Критичним залишається американський фактор. Через зміщення інтересів Вашингтона на Тихоокеанський регіон та скептицизм Дональда Трампа, у жовтні 2025 року США вивели з Європи 2-у піхотну бригадну групу 101-ї дивізії. Наразі присутність США у Балтії є виключно ротаційною і налічує близько 650 солдатів в Естонії (переважно 7-й кавалерійський полк), 250 у Латвії та 1000 у Литві. Питання щодо їхньої реальної участі в обороні у разі нападу РФ залишається відкритим.

Війна, торгівля і точки зламу

Вступ Фінляндії та Швеції до НАТО перетворив Балтійське море на «внутрішнє озеро» Альянсу, нівелювавши потенціал хронічно недофінансованого Балтійського флоту РФ. Прямі зіткнення кораблів тут малоймовірні. У разі конфлікту Калінінградський ексклав та флот РФ вдаватимуться до асиметричних диверсій, мінування та ракетних ударів із ПКО «Бастион» або Ладозького озера. Гіпотетичний десант на Готланд чи Борнхольм ускладнений, оскільки у РФ залишилося лише два десантні кораблі. Водночас Балтика є фінансовою вразливістю Москви: через неї йде чверть портового вантажопотоку та половина експорту енергоносіїв РФ, які НАТО може заблокувати.

Проте сам Балтійський регіон має серйозні внутрішні інфраструктурні вразливості:

• Енергомережа (ENTSO-E): Синхронізована з європейською мережею лише на початку 2025 року. Вона критично залежить від підводних кабелів (NordBalt, Estlink 1 і 2), які легко пошкодити звичайним якорем суден тіньового флоту (як це було з Estlink 2).

• Газова логістика: Повна відмова від газу з РФ змусила регіон покладатися на LNG-термінал «Незалежність» у Клайпеді, газогін Balticconnector та трубопровід GIPL. Останній пролягає через Сувалкський коридор, що робить його надзвичайно легкою ціллю для супротивника.

• Інчукалнське підземне сховище: Природний резервуар у Латвії (2,3 млрд м³) на глибині 700 метрів захищений від звичайних озброєнь, проте його наземна інфраструктура (компресорні станції та газозбірні пункти) є повністю вразливою для першого удару.

• Нафтопереробка: Регіон є нетто-імпортером палива. Морський термінал Бутінге живить єдиний у Балтії Мажейкяйський НПЗ, який забезпечує майже все автомобільне та авіаційне паливо трьох країн. Досвід сучасної симетричної війни доводить, що такі великі заводи легко вивести з ладу, що миттєво загрожує паливним дефіцитом, панікою та паралічем логістики в усьому регіоні.

Висновки

Держави Балтії та НАТО активно готуються до відбиття можливої агресії РФ, нарощуючи війська, фортифікації та оборонні видатки. Проте готовність США та європейських союзників реально застосувати Статтю 5 залишається під питанням, що перетворює гіпотетичний конфлікт на вирішальний іспит для європейської єдності та німецького лідерства.

У конвенційній війні Альянс має навіть певну перевагу. Головна загроза криється в асиметричній уразливості Балтії: її паливна, енергетична та логістична інфраструктура зав’язана на кількох критичних об’єктах, руйнування яких поточними засобами ЗС РФ завдасть нищівного удару по регіону.

Внутрішні економічні проблеми обмежують альтернативи для Кремля, роблячи напад на НАТО вкрай небезпечною авантюрою. Для Росії поточна ситуація – це ризикований «стрибок через ущелину», де головний розрахунок будується на повільній реакції союзників та подальшому колапсі Альянсу.

Михайло Шершун, аналітик Київського інституту національного інтересу спеціально для 12 зірок

5 червня в Чорногорії в місті Тіваті відбувся саміт ЄС-Західні Балкани. Черговий саміт для регіону, який уже два десятиліття залишається головним каменем спотикання для подальшого розширення ЄС.

Першою, в далекому 2005 році, статус кандидата отримала Північна Македонія, але через політичні суперечки з Болгарією та Грецією перемовини розпочалися лише в 2022 році. Наступною статус кандидата в 2010 році отримала Чорногорія. В 2012 році цей статус отримала і Сербія і через два роки розпочала перемовини про вступ, однак, цей процес постійно гальмується через політичні вагання уряду та суперечки з Косово. Албанія очікувала на отримання статусу понад 5 років і отримала його лише в 2014 році й реально розпочала перемовини про вступ лише в 2022 році. У 2016 році заявку подала Боснія і Герцеговина, але статус кандидата отримала лише у 2022 році. Того ж року заявку подало й Косово. Однак через невизнання його незалежності п’ятьма країнами-членами ЄС кандидатський статус для Приштини залишається заблокованим.

Повномасштабна війна Росії проти України зрушила цей камінь з місця. Те, що десятиліттями залишалося технократичною процедурою, раптом стало питанням геополітики.

Для того щоб мотивувати балканські країни та продемонструвати свою нову політику ЄС в 2023 році запустив План зростання з метою сприяти прискоренню соціально-економічної конвергенції країн з ЄС та поступової інтеграції в єдиний ринок ЄС шляхом розвитку регіональної економічної співпраці, стимулювання реформ та інвестицій.

Три роки по тому вже є конкретні результати – ЄС розпочав написання договору про вступ Чорногорії, який очікується до 2028 року. Албанія продовжує наближатися до завершення перемовин, в кінці травня Єврокомісія запропонувала закрити перші три розділи перемовин з Албанією. Уряд Сербії представив конкретний графік завершення реформи виборчого законодавства та судової системи, але отримав попередження – Сербія має чітко визначитися зі своїм майбутнім, а не «коливатися між Росією, Китаєм та Європою». І поза регіоном – очікується відкриття першого кластера перемовин для України та Молдови.

Попри прогрес, розширення залишається процесом, де формальні критерії нерідко переплітаються з політичними інтересами держав-членів. Саме тому успішне виконання реформ далеко не завжди гарантує швидке просування до членства.

Для того щоб не втратити момент і переступити цей камінь канцлер Німеччини разом з президентом Франції запропонували «динамізувати» процес вступу. Запропонувавши замінити нинішню модель «нічого до повного членства» моделлю поетапного наближення – коли країни кандидати отримають частину переваг членства до закінчення перемовин про вступ і звісно в обмін на реальний прогрес у реформах. Фрідріх Мерц назвав підсумок «гарним днем для Європи» і повідомив, що пропозиція дістала широку підтримку як серед країн членів, так і серед балканських країн.

Головна ідея пропозиції – розширити кордони процесу розширення ЄС. На сьогоднішній день країни кандидати перебувають у сірій зоні біля ЄС – ведучи досить жорсткі перемовини з Брюсселем, не маючи жодної гарантії, що їх старання оцінять, тому що під технократичним процесом розширення ховаються політичні ігри країн членів, які визначають успішність виконання країнами-кандидатами поставленого перед ними завдання. Мерц разом з Макроном визнають, що ці затримки частково спричинені недоліками з боку самого ЄС, але оскільки реформувати ЄС щоб їх усунути майже неможливо вони запропонували альтернативний варіант – перетворити сіру зону, на зону ЄС в процесі розширення.

Для досягнення цієї мети два лідери пропонують:

• Запровадження процесу «поступового наближення» до ЄС.

• Можливість отримання статусу спостерігача на засіданнях Євроради та, можливо, Європарламенту.

• Залучення країн-кандидатів до європейських політик, таких як платіжна система SEPA та програма Erasmus+.

• Поступовий доступ до єдиного ринку ЄС як винагорода за виконання певних критеріїв вступу.

• Спрощення переговорного процесу шляхом відкриття всіх відповідних кластерів, як тільки Єврокомісія вважатиме це доцільним, замість понад 100 процедурних кроків та одностайного погодження кожного з 30+ розділів.

• Підтвердження того, що повне членство залишається кінцевою метою для всіх країн регіону.

Європейський Союз повинен показати, що він здатний до розширення і готовий до розширення… Чітке послання сьогоднішнього дня є і залишатиметься: Ми хочемо вас, і ми хочемо, щоб держави цього регіону незабаром стали членами Європейського Союзу

– заявив Фрідріх Мерц.

Еммануель Макрон зазначив, що Західні Балкани визначатимуть незалежність Європи в питаннях енергетики, безпеки та міграційних маршрутів.

Ця пропозиція дуже нагадує формат «асоційованого членства» який Мерц запропонував Україні, який ми розбирали досить детально.

Але в значно обмеженішому форматі, наприклад немає згадки про безпекові гарантії через статтю 42.7 Договору ЄС, поетапний доступ до бюджету ЄС, механізм «snap-back» у разі відступу від демократичних стандартів.

Балканська ініціатива – це фактично узагальнення й нормалізація тієї самої моделі «асоційованого членства» однак в більш робочому варіанті – придатному для масштабування.

По суті, саміт у Чорногорії демонструє, що Мерц просуває не окрему ініціативу для України чи Балкан, а нову модель розширення Європейського Союзу. Якщо раніше логіка була простою – спочатку членство, потім переваги членства, – то тепер ЄС поступово переходить до протилежного підходу: інтеграція починається ще до вступу. Україна стала першим і найгострішим випробуванням цієї моделі, а Західні Балкани можуть перетворитися на полігон її практичного впровадження.

Цей матеріал був опублікований 21 липня 2022 року на іншому, вже споличому, для 12 зірок ресурсі, але сьогодні ми згадуємо його в контексті дискусії про розширення та реформування Європейського Союзу і що головніше – європейської інтеграції України.

Повернемося до подій 23–24 червня (2022 року) в Брюсселі.

Висновок Європейської Ради, той самих де йшлося про надання Україні статусу кандидата та про майбутнє Західних Балкан починається главою яка має заголовок “Ширша Європа”. Перший пункт говорить нам про те, що Єврорада провела стратегічну дискусію щодо відносин ЄС з країнами-партнерами в Європі, було піднято й питання Європейської політичної спільноти (ЄПС). Ця ініціатива має запропонувати платформу для політичної координації європейських країн з усього континенту, проте уточнюється, що для участі можуть бути розглянуті європейські країни з якими ЄС має тісні відносини. Ціль — стимулювати політичний діалог та кооперацію для того щоб вирішити питання, що становлять спільний інтерес (безпека, стабільність, процвітання). ЄПС не замінить існуючі політики та інструменти ЄС, особливо ті, що стосуються розширення.

Чи справді Європейська політична спільнота (ЄПС) необхідна? І чи не замінить вона собою перспективу членства України в ЄС?

Початком дискусії щодо створення ЄПС став виступ президента Франції 9 травня цього року на конференції щодо Майбутнього Європи в Страсбурзі. У своїй промові пан Макрон наголосив, що якщо Україна й отримує статус кандидата процес вступу може затягнутися на десятиліття. В цих словах можна розгледіти політичний підтекст, однак, ми знаємо, що вступ в ЄС довготривалий технічний процес, який може бути ускладнений політичними суперечками. Разом з цим Макрон наголосив на потребі реформування Договорів ЄС для того щоб посилити “федеральну інтеграцію” і що ЄС, зважаючи на його рівень інтеграції та амбіцій, не може бути єдиною організацією з такими функціями на континенті. ЄС не може знижувати свої стандарти для того щоб приймати нових членів, для цього має бути створена паралельна організація для країн які бажають приєднатися до ЄС, або залишили його.

Така заява президента Франції, викликала бурхливу реакцію, особливо серед двох країн — України та Великої Британії (країни Західних Балкан, напевно, були б раді отримати хоч щось, нарешті). Власне, нинішнє політичне керівництво останньої заявило, що не розглядає можливості участі в такій ініціативі.

Відповідаючи на питання після конференції Макрон додав, що в першу чергу ЄПС буде стосуватися (крім країн ЄС) України, країн Західних Балкан які ще не розпочали процес перемовин щодо вступу в ЄС (Боснія і Герцоговина, Косово, перемовини з Північною Македонією, Албанією можуть розпочатися швидше ніж буде досягнуто рішення щодо ЄПС), можливо — Сполученого Королівства. Спільнота крім політичної координації буде займатися певними елементами колективної безпеки, кооперації в сфері енергетики, інфраструктури, інтеграції таких регіонів на європейському рівні та на рівні ЄС, питанням вільного переміщення людей. Два головних критерії для відбору країн: вони мають бути частиною європейського географічного простору та поділяти основні європейські цінності.

Ідея Макрона перекликається з пропозицією іншого президента Франції — Франсуа Міттерана, який після падіння Берлінського муру запропонував створити Європейську Конфедерацію, яка мала б об’єднати всі країни Європи, не замінюючи собою Європейську Спільноту (зараз — Європейський Союз). Перша зустріч мала відбутися в Празі та об’єднати країни Центральної та Східної Європи які тільки-но вийшли з-за залізної завіси. Ініціатива не знайшла значної підтримки за межами Франції. Виникло одразу дві проблеми які вирішити так і не вдалося — бажання включити Росію в склад Конфедерації (цікаво, якими бачив кордони Росії в 1989 році пан Міттеран?), що сильно налякало країни Центральної та Східної Європи і страх того, що країни не-члени ЄС, які увійдуть в склад Конфедерації, отримають статус Європи другого рівня, тобто будуть понижені в класі. Макрон відмітив, що ця ініціатива Міттерана випередила свій час тому що піднімала важливе питання політичної організації простору Європи за межами ЄС і саме зараз прийшов час дати відповідь на це питання.

Але якщо концепцію Макрон взяв з “Європейської Конфедерації” Міттерана, назва — ЄПС відсилає до іншого невдалого проекту, проте з 1950-х. Метою ЄПС 1950-х було створення об’єданної Європи на базі 6 перших членів Союзу. Її автором був прем’єр-міністр Італії Альчіде де Ґаспері. Ця ідея була продовженням ідеї створення “Європейської Оборонної Спільноти” яка мала об’ єднати збройні сили цих же 6 країн, в 1954 році французи наклали вето на угоду і вона більше ніколи не обговорювалася, а разом з нею і ідея ЄПС.

Важливо зрозуміти, що ідею Європейської Політичної Спільноти, яку озвучив Макрон, потрібно розглядати в ширшому контексті. ЄС опинився в ситуації складної дилеми — подальше розширення чи поглиблення інтеграції.

За останні 20 років інтеграція країн-членів ЄС дуже поглибилася, особливо в сфері економічної, монетарної політики, навколишнього середовища, безпеки. Але таке поглиблення не було однорідним і фокусувалося переважно на інтеграції ринків та розширення законодавства ЄС (acquis communautaire). В той час як питання політичної інтеграції потрапило в забуття, що в свою чергу призвело до кризи довіри до ЄС та росту популізму. Криза не нова, ще десять років назад на неї звертав увагу філософ Юрґен Габермас. Саме на цьому питанні і наголошував Макрон говорячи про потребу переглядів Договорів ЄС для посилення федеральної інтеграції (що стосується в першу чергу питання оборони, принципу одностайності).

Більш того диференціація країн щодо їх інтеграції існує і в середині самого ЄС. Не всі країни-члени входять в єврозону, Шенгенську зону. Розширення ЄС ставить під питання можливість подальшої інтеграції всередині ЄС оскільки всі країни члени Союзу мають бути залученими до процесу, тому реформування політики розширення є вирішенням частини цієї дилеми.

На жаль, це питання не було порушено на останньому засіданні Євроради тому оцінити перспективи цієї реформи вкрай складно. Однак, певні пропозиції були озвучені іншим франкофонним політиком — Шарлем Мішелем ще в травні 2022 року. Президент Євроради нагадав, що 19 років назад в Фесалоніках ЄС заявив про свою відданість перспективі розширення на Західних Балканах. З того часу тільки Хорватія вступила в ЄС тоді як до цього переліку додалися ще й Україна, Молдова та Грузія. Що ж потрібно робити? Запропонувати таким країнам реальні соціально-економічні вигоди вже під час перемовин про вступ (детальніше про процес перемовин читайте тут), замість того щоб чекати їх завершення. Тобто це означає поступову і поетапну інтеграцію вже під час перемовин. Яким чином може виглядати така інтеграція? Декілька пунктів з пропозиції Шарль Мішеля:

• участь в роботі Євроради із дорадчим статусом стосовно питань в тих секторах в яких країна досягла стандартів ЄС (закриті “глави” перемовин);

• інтеграція в роботу Європейського простору, після підтвердження відповідності законодавтсва aquis ЄС, наприклад долучення до окремих секторів внутрішнього ринку ЄС, роумінгової зони ЄС, спільного енергетичного ринку.

• доступ до програм та фінансування ЄС після досягнення “певних” показників.

Передбачається ввести і принцип оборотності інтеграції. Якщо країна вирішить “відкатити” реформи відповідні доступи, фінансування будуть відкликані.

Нова політика розширення має запропонувати країнам, що ведуть перемовини прямий доступ до співпраці з ЄС одразу, таким чином проводячи паралельно з процесом вступу, процес інтеграції до ЄС.

Чи є вихід для ЄС з пастки політичної інтеграції? Деякі експерти, наголошують на потребі вдихнути “політичну душу в ЄС”, в першу чергу за допомогою більш активного розвитку громадянства ЄС. Громадянство має стати об’єднуючим фактором. Якщо ЄС не може гарантувати членство в найближчому майбутньому через те що країна не відповідає високим стандартам необхідно працювати з громадянами таких країн для того щоб навчити їх тому що таке ЄС, дати їм де-факто громадянство ЄС.

Яку роль в подальшому реформуванні ЄС може відіграти ЄПС?

Якщо розглядати співпрацю країн Європи важко оминути другу за важливістю організацію на континенті — Раду Європи. Організація яка об’єднує 46 країн на основі принципів верховенства права, прав і свободи людини. Метою Ради Європи є досягення більшої єдності між її членами з метою захисту та реалізації спільних принципів, сприяння економічному та соціальному прогресу. Заснована раніше за Європейський Союз Рада Європи потрапила в його тінь та залишилася на рівні просування та захисту “демократичних цінностей” в Європі. На цьому базовому рівні вдалося об’днати майже всі країни континенту. Проте виклики які постали перед Європою за останні роки — пандемія, війна з усіма її наслідками показали, що потрібна тісніша координація країн Європи. Європейська Політична Спільнота може стати наступним кроком для співпраці таких країн Європи, які вже мають спільне розуміння базових понять прав і свобод людини.

Кого може зацікавити така ініціатива?

На перший погляд, Великобританія вступивши в юридичне протистояння з ЄС щодо Північноірландського протоколу ймовірно не виявить бажання долучитися до Спільноти. Країни члени ЄАВТ (Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Ліхтенштейн) прямують власним маршрутом і вже залучені до окремих частин ЄС тож їх інтереси можуть і не потребувати додаткових зобов’язань. Що ж тоді може змусити їх приєднатися до ЄПС? Відповідь неочевидна — європейська інтеграція. Європейський Союз поглиблюючи свою інтеграція перетворюється на більш однорідну систему і тому країнам які вирішили не приєднуватися до нього для того щоб не опитинитися в ізоляції необхідно наближатися до нього, проте зберігаючи безпечну відстань.

Країни Західних Балкан можуть бути особливо зацікавленими в цій ініціативі оскільки ведуть перемовини/очікують на їх старт щодо вступу в ЄС вже понад десять років, Північна Македонія майже двадцять років. Більше того, Чорногорія та Сербія (також і Туреччина) не пройшли й половини необхідного переговорного шляху. Додаткова координація та співпраця надасть таким країнам стабільності та передбачуваності відносин не тільки з ЄС, а й ж іншими країнами Європи.

Побіжно згадав про це і Президент Євроради, який додав, що сучасні виклики ставлять перед Європою потребу поглиблювати взаємовідносини з сусідами. Нова геополітична спільнота простягається від Рейк’явіка до Баку чи Єревану, від Осло до Анкари. Термін “Геополітична” дає нам підказку про те, чого саме буде стосуватися така Спільнота в першу чергу — зовнішніх справ. З євробюрократичною точністю пан Мішель додає, що глави держав чи урядів країн-учасниць будуть зустрічатися принаймні двічі на рік. Міністри закордонних справ регулярно братимуть участь у засіданнях Ради ЄС із закордонних справ. Особливий наголос буде зроблений на участі в соціально-економічних програмах, які не вимагають нормативного узгодження, але можуть принести відчутну взаємну користь (Erasmus, програма досліджень і розвитку Horizon Europe, транспортна та енергетична інфраструктура).

Ідея створення Європейської Політичної Спільноти озвучена Еммануелем Макроном і побіжно окреслена Шарлем Мішелем має відповісти на виклики які постали перед Європою. Макрон озвучує послання направлене всередину ЄС для того щоб заспокоїти членів Союзу щодо подальшого “неконтрольованого” розширення, що може зашкодити реформуванню ЄС. Мішель звертається назовні, розшифровуючи, що внутрішні проблеми ЄС не вирішуються за рахунок Європи. І ні, ЄС не створює окрему організацію щоб затримати деякі країни в “залі очікування”.

Європейський Союз потребує реформ для продовження внутрішньої інтеграції та розширення.

Реформа політики розширення має зняти будь-які побоювання стосовно того, що Спільнота стане “залом очікування” для країн, що прагнуть потрапити в ЄС. Подальша політична інтеграція має закрити питання щодо можливості блокування окремими країнами членами ЄС процесу розширення.

ЄПС має об’єднати всі країни Європи незалежно від їх планів щодо вступу до ЄС тому, що безпека, стабільність та процвітання не можуть бути встановлені в окремій частині континенту.

(00:00) Вступ. Тема розмови – роль Франції як ключового елементу ЄС від заснування

(04:00) Поточна політична ситуація у Франції. Криза П'ятої республіки, радикалізація електорату, зростання Національного об'єднання (НО) та протистояння з Меланшоном

(13:08) Смерть технократичного центру. Розпад консенсусу 2000-х, поразка Макрона як символ краху центристського табору, двотурова система та її критики, ідея Шостої республіки Меланшона.

(19:35) Бардела: нормалізація ультраправих. Його образ, зв'язки з бізнесом і великим капіталом, пом'якшення соціальної риторики, питання переходу до ЄКР в Європарламенті.

(28:15) Американський фактор і французькі ультраправі. Антиамериканізм як голістська традиція, зв'язки НО з трампістами і CPAC, Орбан як кейс «ціни підтримки» від США

(33:18) Чи стане Бардела кінцем П'ятої республіки? Чи вігідна ультраправим зміна системи, прогноз про повільну нормалізацію і «під'їдання» центру.

(36:10) Геополітична і безпекова політика Франції при Макроні. Деголівська спадщина як інструмент для всіх кандидатів, ядерна доктрина Макрона, реакція Бардели, французькі інтереси в збереженні ЄС, ініціатива асоційованого членства для Балкан.

(48:00) Прогнози президентських виборів 2027. Список потенційних кандидатів, непередбачуваність кампанії, паралелі з ситуацією в Італії.

(51:00) Атомна енергетика як дзеркало П'ятої республіки. Централізований дерижизм, створення EDF, ядерний бум 70–80-х, криза 2022 року, ренаціоналізація, провали на тендерах, нові амбіції та розслідування Єврокомісії.

(58:46) Питання слухачів: французька економічна модель. Дерижизм як спільний знаменник усіх кандидатів, Бардела рухається від "якобінського" соціального популізму до націонал-буржуазної політики.

(1:02:00) Євроатом як французька стратегія енергетичної автономії, роль Моне як директора національного плану Франції з 1946 року, державне планування як ДНК П'ятої республіки, прогноз про накопичення проблем.

(1:06:28) Завершення. Розслідування Єврокомісії щодо субсидій EDF, офтоп про чемпіонат світу з футболу, подяки і прощання.

Слухайте журнал там, де вам зручно: https://linktr.ee/12stars

Телеграм-канал: https://t.me/XIIsterne

Архів текстів: https://xllsterne.substack.com/

Одним з ключових елементів контролю США над європейською частиною НАТО є «ядерна парасолька». Парасолька яка є головним елементом стримування на континенті. Всі інші елементи – командна інфраструктура, піхотні підрозділи, авіація та морські сили забезпечують оперативні спроможності. У своїй не надто відкритій і чіткій позиції американці повідомили європейців, що всі ці спроможності будуть перекладені на їх плечі, починаючи з оперативного командування в Європі. Але за ядерну зброю розмови не йшло.

Тим часом європейці, розуміючи, що залежність від США таким чином не зменшиться, а навпаки – американці зберігають свій вплив, зменшуючи витрати і перекладаючи їх на європейців вирішили оживити альтернативу ядерній зброї США – ядерну зброю Франції. Ядерна зброя якої не інтегрована в систему НАТО тому не потребує «прилюдного розриву» з США щоб повернути свою незалежність, на відміну від ядерної зброї Великобританії.

Ініціатива Макрона

27 травня прем’єр Норвегії Йонас Гар Стьоре та президент Франції підписали угоду «Нарвік» (названу на честь битви проти Третього Рейху у травні 1940). За цією угодою Норвегія приєдналась до концепту «передової стримуючої сили» (dissuasion avancée) запропонованої Францією. До цього до французької ініціативи, зі слів Макрона, вже приєднались або наближаються Велика Британія, Німеччина, Польща, Нідерланди, Швеція, Данія, Бельгія і Греція. Норвегія стала крайньою.

Доктринальна основа

Концепт «передової стримуючої сили» Макрон оголосив 2 березня на базі Іль-Лонг, разом з оголошенням про збільшення і модернізацію ядерного арсеналу Франції. Ключова логіка цієї доктрини – «стратегічне підпирання» (épaulement stratégique): ядерні сили підпираються посиленими конвенційними можливостями європейського масштабу, а партнери можуть брати участь у навчаннях стримування.

Принципи французької ядерної доктрини залишаються незмінними – президент зберігає виключний контроль над ядерною кнопкою. У майбутньому ніхто, крім нього, не буде приймати рішень щодо застосування ядерної зброї.

Ні остаточне рішення, ні його планування, ні його виконання не будуть передаватися комусь іншому. Згідно з нашою Конституцією, рішення про застосування ядерної зброї належить виключно Президенту Республіки, який несе відповідальність перед французьким народом.

Саме застосування ядерної зброї побудоване навколо принципу «життєво важливих інтересів нації», які Макрон прямо не називає, для того щоб не знижувати ядерний поріг та не зменшувати невизначеність супротивників, однак нагадує, що вони виходять за межі національних кордонів, охоплюючи європейський вимір. Однак, спільного визначення інтересів не передбачено, все залишається на розсуд президента Франції.

Доктрина продовжує носити суто оборонний характер, що означає відмову від будь-якого ядерного протистояння, а також повне й чітке розмежування між сферами звичайних і ядерних озброєнь.

Отже, Франція завжди братиме на себе відповідальність за свідоме перетинання ядерного порогу, повністю враховуючи інтереси наших союзників.

Таким чином концепт «передової стримуючої сили» Макрона можемо констатувати як декларацію – Франція готова застосовувати свою ядерну зброю в Європі.

Для того щоб надати більш практичного виміру передбачено навчання зі стримування, система раннього виявлення за межами кордонів Франції, тимчасове розгортання елементів стратегічних повітряних сил у країнах-союзниках.

Пропозиція Макрона повністю вкладається в історичний французьких шлях максимальної автономності у прийнятті рішень. Саме тому вся критика головного опозиціонера та лідера партії «Національне об’єднання» Жордана Барделли зводиться до того, що президент не має права долучати партнерів до спільного використання, фінансування та прийняття рішень щодо ядерної кнопки (і звісно національні інтереси мають європейський вимір). Власне все те на чому наголошував у своїй промові Макрон.

Першим хто відгукнувся на ініціативу Макрона був Фрідріх Мерц. Разом два лідери започаткували франко-німецьку координаційну групу з ядерних питань:

яка слугуватиме двосторонньою платформою для обміну поглядами щодо доктрини та координації стратегічного співробітництва, зокрема для проведення консультацій стосовно оптимального поєднання звичайних збройних сил, засобів протиракетної оборони та ядерного потенціалу Франції.

Міністр оборони Нідерландів в своєму повідомленні до парламенту розповів про свою згоду на цю пропозицію.

Відповідно до коаліційної угоди Нідерланди прийняли пропозицію Франції щодо цього стратегічного діалогу. Це надає Нідерландам можливість реалізувати зміцнення європейського виміру ядерного стримування разом із союзниками по НАТО. Пропозиція Франції підсилює європейський вимір французької ядерної доктрини і, таким чином, сприяє європейській безпеці.

Франко-німецькі ядерні маневри «Покер»

Франко-німецька група зі співпраці у сфері ядерної зброї готується провести перші спільні навчання цієї осені. Радник Мерца з безпеки Гюнтер Зауттер в кінці травня відвідав Париж для першого раунду переговорів.

Берлін і Париж планують перші спільні маневри для підготовки до потенційної надзвичайної ситуації. Бундесверу буде дозволено брати участь у частині французьких ядерних навчань і отримати доступ до ядерних об'єктів Франції. Перші маневри під назвою «Покер» заплановані ймовірно на вересень. Спочатку Німеччина розглядається як спостерігач, але згодом Бундесвер міг би надавати підтримку, безпосередньо не пов'язану з ядерною зброєю – супровід винищувачів або дозаправку в повітрі.

Отже, ініціатива Макрона набуває реальних обрисів – розширюється як горизонтально (долучаючи інші країни Європи) так і вертикально (плануючи спільні маневри). Логіка цієї ініціативи проста – включення в процеси гравців які мають спроможності, не обмежуючи їх повноваження.

Відповідь Сполучених Штатів

Франція як і всі інші країни які підтримали цю ініціативу одноголосно заявляли, що консультувалась зі США і НАТО, а французькі ядерні можливості «роблять внесок у глобальне стримування НАТО». Тобто це не пряма альтернатива американській парасолі – але де-факто будується автономна європейська конструкція на випадок, якщо американська зникне.

На сьогодні головним інструментом США є програма НАТО з спільного розміщення ядерної зброї, що передбачає участь союзників (Бельгія, Німеччина, Італія, Нідерланди, Туреччина та Велика Британія), яким надано дозвіл на розміщення американських літаків подвійного призначення (DCA) та ядерних бомб, «розміщених на передовій». Ці бомби перебувають під захистом США, а Вашингтон зберігає виключне право на їхнє застосування.

Розуміючи небезпечність ситуації американці розпочали дискусії щодо збільшення ядерної присутності в регіоні щоб зберегти свій вплив. За повідомленнями FT, американські урядовці висловили готовність до розгортання сил за межами шести країн, які вже приймають бомбардувальники, здатні нести ядерну зброю. Очевидно, що найбільшу зацікавленість проявили країни Балтії та Польща, однак чи призведе ця дискусія до конкретних рішень вкрай важко зважаючи на мінливість політики нинішньої адміністрації Білого дому.

Цей крок виглядає як спроба США перехопити ініціативу Макрона для того щоб зберегти свій вплив у регіоні. Французька ядерна зброя знаходиться повністю поза конструкцією НАТО, а отже, все, що США можуть знати щодо планів Франції знаходиться виключно в площині політичного діалогу і того, чим французи будуть готові поділитися. Тим часом європейські країни НАТО які приєднаються до ініціативи Макрона засідають також і в Групі ядерного планування НАТО яка визначає ядерну політику Альянсу і принаймні мають інформацію щодо її розвитку.

Франція як єдина ядерна країна континенту намагається закріпити своє стратегічне лідерство на фоні послаблення своєї економічної позиції. При цьому Париж не створює принципово нову концепцію, а радше повертається до деголлівських ідей європейської стратегічної автономії, пропонуючи їх у значно більш відкритому для партнерів форматі.

З іншого боку, французький ядерний арсенал неспівставний з арсеналом США (290 боєголовок проти 5000), навіть зважаючи на те, що в Європі розміщено всього до 100 американських боєголовок. Тому Франція може лише доповнити американську «парасольку» і створити резервний механізм захисту континенту, що є більш важливим для Європи.

Залишається відкритим і питання політичного лідерства – перспективи обрання президента-ізоляціоніста можуть суттєво підважити довіру інших країн Європи до таких французьких гарантій. Звісно на фоні ще більш непередбаченої політики США та більш готового до діалогу щодо Європи головного опозиціонера країни ця теза відходить на другий план. США продовжують свій довготривалий тренд на відхід до Індо-Тихоокеанського регіону, лише в активнішій формі і Європа має бути готова до найрадикальнішого сценарію.

Французька пропозиція залишається «чорною скринькою». Поки що саме її невизначеність є одним із джерел стримування. Питання лише в тому, чи перетвориться вона на новий стовп європейської безпеки, чи зрештою виявиться скринькою Пандори.

(0:00) Вступ. Привітання, привід для стріму — День Європи (9 травня), класичний склад авторів.

(01:15) Декларація Шумана. Цитуємо легендарний уривок (Моне vs Шуман).

(02:50) Премія Карла Великого. Маріо Драгі та проблема спільного ринку. Драгі як послідовник Моне, критика незавершеної інтеграції, проблема нішевих вигод (Німеччина і газ), що заважає поглибленню єдиного ринку.

(10:18) Як починався ЄС: Моне, Шуман, Аденауер. Британці відмовилися від плану Моне, таємна дипломатія між Шуманом і Аденауером, підписання угоди про вугілля і сталь.

(16:05) Бюрократія як свідома стратегія засновників. Драгі як новий Моне, повоєнний контекст, навмисне приховання амбітності проекту за технічною оболонкою, «конспірація» у хорошому сенсі.

(21:50) Спроба Європейської оборонної спільноти та її провал. Роль Де Голя і комуністів, вплив Корейської війни та НАТО.

(27:30) Суецька криза 1956 як переламний момент. Британці і французи принижені американцями, знаменита цитата Аденауера: «Європа буде вашим реваншем», ЄС як реванш старих імперій.

(35:50) Повоєнна динаміка трьох сил: Франція, Німеччина, Британія. Різні шляхи прийняття нової реальності, Франція Моне vs Франція Де Голя, підготовка до Маастрихтського договору, роль Делора в 80-х.

(46:30) Маастрихт 1992: об'єднання Німеччини й євро. Страхи Тетчер і Мітерана перед об'єднаною Німеччиною, євро як компроміс, валютний союз без фіскального.

(52:50) ЄС як механізм адаптації до американського домінування. Брекзит і його реальні причини, занепад американської моделі глобалізації, роль ЄС у світі без гегемонічної стабільності.

(1:01:10) Легітимність ЄС та ідеологемна криза. Чи збереже ЄС свою ідеологічну основу без США як гаранта, безпекова загроза як джерело нового консенсусу.

(1:09:58) Радикали при владі: чи небезпечно для ЄС? Від Нідерландів та Угорщини до Франції та Німеччини.

(1:15:50) Чи є нові засновники ЄС сьогодні? Порівняння з Моне, Шуманом, Де Гаспері, «грядки» для лідерів — університети, аналітичні центри, католицька церква.

(1:23:00) Завершення. Подяки, побажання до свята Дня Європи

Слухайте журнал там, де вам зручно: https://linktr.ee/12starsТелеграм-канал: https://t.me/XIIsterneАрхів текстів: https://xllsterne.substack.com/

Жан Монне – один з головних героїв євроінтеграційної епопеї. Людина до якої ми будемо повертатися постійно.

Огляди цієї не дуже захоплюючої з точки зору читацького досвіду, але неймовірної з перспективи ЄС – незабаром.

Луїджі Ейнауді – видатний італійський економіст, політик і Президент Італійської Республіки у 1948–1955 роках. Він був палким прихильником ідеї європейського федералізму та вважається одним із діячів, які стояли біля витоків створення Європейського Союзу.

Огляди цієї книги – незабаром.

Майкл Геффернен — британський науковець, професор історичної географії Ноттінгемського університету. Його дослідження присвячені історії географії, геополітиці та вивченню історико-картографічного контексту європейської єдності.

Огляди цієї книги – незабаром.

Маркус Бруннермаєр — німецький економіст, професор Принстонського університету та провідний фахівець із міжнародної фінансової системи й макроекономіки. У співавторстві з істориком Гарольдом Джеймсом та економістом Жан-П’єром Ландо він ґрунтовно аналізує вплив національних економічних філософій на майбутнє євроінтеграції.

Огляд цієї ключової для розуміння найуспішнішого єврофедеративного проекту книги – незабаром.

Федеріко Шабо — видатний італійський історик і культуролог ХХ століття, яскравий представник ліберальної думки та спадкоємець традицій гуманізму. Його наукова діяльність була зосереджена на дослідженні формування європейської свідомості, політичних ідей та розвитку демократичних цінностей.

Огляд цієї книги – незабаром.

Йохен М. Ріхтер має понад 30 років досвіду роботи в інституціях Європейського Союзу. У своїх дослідженнях він спирається на власний практичний досвід та інтерв’ю з ключовими учасниками переговорів щодо членства в ЄС.

Огляд цієї книги, яка демонструє нам досвід євроінтеграційного шляху нашого проблемного з точки зору ЄС сусіда – незабаром.